Купця, що скарб везе, страшать підряд».
Ступає до дверей тієї спальні,
Де сховано його жаданий рай,
Таять від нього засуви недальні
Те, що шукає, збуджений украй.
Блюзнить, ламаючи людський звичай,
Здобути втіху прагне і — тож треба! —
Благає помогти грішити — небо.
Та посеред даремних молитов,
Що в них правічну силу чваньковитий
Молив сприяти в замірах і знов,
Коли здобуде втіху, все прикрити, —
Враз стрепенувся: «Я ж іду грішити!
Цього не любить той, кого молю,
Тож як на просьбу зглянеться мою?
Любов, удача — ви боги для мене!
Тож волю я рішучістю зміцнив:
Думки — це діло, як воно здійсненне;
Світліє гріх відпущенням гріхів;
Лід страху тане від вогню чуттів.
Небесне око — в хмарі, ніч негоди
Ганьбу сховає після насолоди».
Злочинець защіпку підняв; відтак
Коліном двері відчинить ще сміє.
Голубку сонну хоче взять хижак:
Підступністю і зрадою тут віє.
Геть, геть тікає той, хто бачить змія;
Та міцно спить вона і не здригне, —
Іще жало їй смертне не страшне.
І до кімнати крадеться гульвіса, —
Він бачить ще не зганьблену постіль.
Приховує Лукрецію завіса,
Палають очі — їх зрадливий хміль
Веде і серце на шляхи свавіль:
Його рукам звеліло не бариться
Відсунуть хмару — хай сяйне зірниця!
Як сяє сонця коло вогняне,
Порвавши хмар стягу, нам сліпить очі,
Ось так від неї світло йде ясне,
Ось так він мружиться в сіянні з ночі:
Те світло ллє вона в красі урочій, —
Заплющився — від світла й від ганьби
Не бачать очі, він стоїть сліпий!
О, їм в темниці меркнути б, злочинним,
Тоді б і лиха не змогли завдать;
Тоді б Лукреція із Коллатіном
Спізнала в чистім ложі благодать;
Та гляне знов і щастя вкраде тать —
Від злого погляду вона без сліду
Життя утратить, втіху, радість світу.
Під щічкою — білесенька рука,
В подушки поцілунок відібрала,
А та собі, розсерджена така,
Мов надвоє розпалась — втіхи мало!
Між двох узвиш голівка потопала;
І вся, мов цноти пам’ятник, лежить,
В очах поганих будить ненасить.
Видніє друга рученька солодка,
На зелені вкривала повиса,
Біліє, наче поміж трав стокротка;
На ній перлистий піт, немов роса.
Мов нагідок заплющилась краса,
Закриті очі в темноті дрімоти, —
Чекають дня, що зійде ясновродий.
Волосся злоте з диханням сплелось;
О примхо скромна! Скромносте примхлива!
Життя перемагає смерть, і ось
В житті сіяє тьмяно смерть жадлива;
Ховаються вві сні, й нема тут дива:
Не борються два вороги оті,
Бо в смерті є життя, а смерть — в житті!*
А перса! — кість слонова у прожилках,
Ніким не скорені ці світа два,
Ніхто не ніжився на їхніх схилках, —
Лише для мужа їх любов жива.
Ще більш Тарквінія це порива;
Як узурпатор, всупереч закону,
Він прагне владаря зіпхнути з трону.
Дивився він, і все він помічав,
Од шалу мучився — страждать покіль же?
Всього, що бачив, палко він жадав,
Жагу таїв, і з того лютий біль же.
Мов божество обожнював — ні, більше! —
Ту білість шкіри, ту блакить жилок,
І губ коралі, й шию, мов сніжок!
Як стане лев над жертвою своєю —
Здобуте м’ясо лють його м’якшить;
Тарквіній став над сплячою душею,
Неначе поглядом гамує хіть,
Що слабне; та чим довше він стоїть,
Тим очі, що було жагу зм’якшили,
Ще більш вогню йому вливають в жили.
Вони ж мов наймані злодійчуки,
Що здобич рвуть, лютують від горіння,
Мордують і ґвалтують залюбки,
Ні сліз дітей, ні матерів квиління
Не чують — чують тільки повеління, —
А серце бойову тривогу б’є
І в бій гарячий військо шле своє.
Від стуку серця промениться око,
Воно ж руці передає наказ;
Рука, що цінить честь таку високо,
Вчуває гордість і спадає враз
На груди, — тож сія, немов алмаз,
Столиця у блакитних жил мережі, —
І вмить поблідли ті округлі вежі.
Це ж кров із них втікає в той покій,
Де володарка їхня спить ізночі, —
Про ту облогу повідомить їй,
І криком груди сповнити жіночі:
Вона від здивування мружить очі,
Щоб осягнуть біди своєї глиб, —
Її палючий сліпить смолоскип.
Тож серед ночі, застогнавши глухо,
Прокинулась від сну й страху також,
Гадає — вгледіла страшного духа,
Чий вигляд кидає її у дрож;
О лютий страх! Та бачить знов його ж,
Зловісний образ, привид той бентежний,
Що наганяє страх уже справдешній.
Вона в тенетах тисячі страхів
Тремтить, мов занімілий птах підтятий;
Не сміє й глянути; замиготів
Перед очима гурт примар строкатий:
Це може розум хворий витворяти;
Мелькають світло й тіні їй в очах,
Заплющиться — бере ще більший страх.
Його рука — на грудях в неї й досі, —
Таран, щоб ніжну зруйнувать стіну!
І серце — житель міста, що в облозі, —
Уже дістало рану не одну,
Та б’ється, й дрож у руку йде міцну
Це будить шал і тлумить жаль геть-чисто, —
Він проривається в солодке місто.
Спочатку зве язик, немов сурма, —
Хай ворог піде на переговори;
З постелі білої бліда сама
Відповідає — кидає докори, —
Мовчить Тарквіній, владний і суворий;
Вона ж питає, молячи його:
Чому їй чинить зло? Пощо? Чого?
А він: «Від щік твоїх, і снігу, й жару
Бліда лілея блідне знов і знов,
Шаріється ще більш троянда яра, —
Хай скажуть барви про мою любов;
Тож їх вина, що хочу без відмов
Здобуть фортецю і тебе здобути, —
Тебе ж твій погляд і призвів до скрути.
Тому благаю — не кляни мене,
Краса тебе до пастки заманила;
Скорися й задоволення земне
Даруй мені, бо над життя ти мила,
Тож я прийшов, моя зростає сила;
Жага від нарікань твоїх згаса, —
Та будить знов її твоя краса.
Я знаю, що пізніш мене зустріне,
Я бачу, колючки — це захист руж,
Для меду захист — це жало бджолине, —
Та що з цих порівнянь? Я рвусь чимдуж!
Порад і найщиріших не збагну ж:
Краса пробуджує жагу бездонну,
Яка не зна обов’язку й закону.
Я в глибині душі збагнув, осяг,
Що зло, ганьбу і жалість викликаю;
Але жаданню що заступить шлях,
Коли ж бо мчить, збезуміле до краю?
Зневагу й ворожнечу — так! — пізнаю,
Заплачу й каяття мене поб’є,
Одначе рвусь безчестя взять своє».
Сказав і меч здійняв над головою, —
Так сокіл хижий в небесах висить,
Лякає долі пташку тінню злою,
Хай злине — дзьоб кривий її вразить:
Так під мечем Лукреція лежить,
А він, як сокіл дзвоником ту птаху,
Пригнічує невинну, повну жаху.
«В цю ніч, Лукреціе, моєю стань,
Якщо перечиш — сила допоможе,