Неначе нагодовані хорти,
Які, згубивши нюх і швидкість бігу,
Не хочуть гнатися й дають втекти
Тій здобичі, що кинули потиху;
Так і Тарквіній сплачує за втіху:
Приємний втратив смак, вгасивши хіть,
Яку бридка живила ненасить.
Бездонний гріх! Тебе й збагнути годі,
Не осягти в думках заздалегідь.
Бажання п’яне втопиться в блювоті
Перш, ніж свою мерзотність зрозуміть.
Гнуздечки мало, щоб утримать Хіть:
Спочатку рветься до мети гаряча,
Тоді ж — як шкапа тягнеться ледача.
І вже змарніле, змучене, бліде,
Погаслі очі, сплутане волосся,
Бажання в розпачі ледь-ледь бреде,
Немов багач, коли на крах зайшлося:
Воно з Чеснотою в бою стялося
За насолоду, й згаснув плотський жар, —
Благає милосердя сам бунтар.
Так сталося із можновладцем Риму,
Що рвався до гріховної мети,
Занапастивши долю неділиму,
Ганьбу здобув, щоб вік її нести;
Стоптав душі своєї храм святий:
Юрба турбот зібралась на руїнах,
Питає, як живе в розбитих стінах.
Душа їм каже: «Мій народ підняв
Повстання і звалив святу будову,
І через те в неволю він попав,
Мені ж безсмертя не здобути знову...»
Від рабства й смерті не знайти їй схову,
Хоча й передбачала горе, лють,
Та не могла вона їх відвернуть.
Так думає й скрадається зарану
Звитяжець-бранець, що здобув-згубив;
Несе свою невиліковну рану,
Рубець, що лишиться навік-віків;
Та більшу муку жертві полишив —
Нести їй хтивості жорстоку ношу,
Йому ж — свою провину зловорожу.
Бреде він, наче той шкодливий пес,
Вона в знемозі б’ється, мов ягниця;
Він ганить вчинок свій, тремтить увесь,
Вона рве тіло нігтями, яриться;
Втікає він, аж зимний піт струмиться,
Вона зосталась, проклинає ніч;
Він ганить втіху щезлу, мчиться пріч.
Він геть тікає, каяттям пойнятий,
Вона не знає, хто б її вже й спас;
Він хоче швидше ранок привітати;
Вона блага, щоб день її погас:
«Діла нічні день розкрива всякчас,
І вже моїм очам, одвіку чесним,
Ганьби не скрити поглядом облесним.
Здається, кожне в цих очах моїх
Узрить на самім дні біду щемлячу;
Тож буду в темноті — нехай про гріх
Не скажуть очі правду немудрячу;
Вони вину розкриють, лиш заплачу,
І відіб’ється на моїх щоках
Ганьба, як слід вологи на мечах».
Вона кляне і тишу, й спокій гудить,
І для очей благає сліпоти,
У груди б’є себе, і серце будить,
І просить вирватися, щоб знайти
Чистіше тіло й до грудей ввійти
Чистіших за її. Слова жіночі
Летять шалені, звернені до Ночі:
«О Ноче — образ пекла й слів марних!
Неслави літописцю чорногрудий!
Трагедій сцено та убивств жахних!
Хаосе, що гріхи ховаєш всюди!
Осліпла звіднице! Пітьмо огуди!
Печеро смерті! Змовнице стара,
Яка насильство й зраду обира!
О душна, млиста, осоружна Ноче!
Лише себе в гріху моїм вини,
Туманься, хай зірниця не блискоче,
Ходу невтомну часу зупини.
Якщо засяє сонце з вишини,
Хай злісні хмари скупчаться навколо
І золоте йому затьмарять чоло.
Затруй гниттям ранковий вітерець;
Нехай це хворе дихання важезне
Споганить вищу чесність унівець,
Аж поки сонце в хмарах тих пощезне;
І хай пливе курище величезне,
Яке задушить світло зусібіч,
Оберне полудень на вічну ніч.
Якби він Ніччю був — не сином Ночі,
Царицю срібносяйну б міг затьмить;
Ії служниці, що блищать охочі,
Не заясніли б у пітьмі й на мить:
Тоді я б мала з ким цей біль ділить,
Бо друг в нещасті нам незамінимий, —
В розмові шлях коротять пілігрими.
А я ж сама шаріюся; з жалю
Ламаю руки в розпачі, журлива,
Сама ховаю гріх, чоло хилю;
Сама сиджу й страждаю, нещаслива,
І землю росить сліз сріблиста злива,
Слова з плачем, зі стогоном біда, —
Це пам’ятник скорботи вироста.
О Ноче! Ти димуєш над землею, —
Хай не побачить День мого лиця!
Під чорну заховай свою кирею —
Хай муку чорнота ховає ця:
Ти володій цим світом без кінця,
Аби гріхи, що ти вчинила притьма,
Твоя навік похоронила пітьма.
Ти з мене ж не роби обмови Дня!
Цей ранок на чолі моїм осяє
Печать, що шлюбну зраду відслони
І про загин чесноти сповіщає;
Таж і невіглас той, що не вчитає
Премудростей, захованих в книжках,
Вгадає злочин мій в моїх очах.
Дитині нянька розповість про мене,
Лякаючи Тарквінія ім’ям;
Оратор слово поведе натхненне,
Де наклеп із ганьбою пополам;
Розкаже менестрель бенкетарям,
Як тяжко скривдив — проклята година! —
Мене Тарквіній, я ж бо — Коллатіна.
Хай чесне ймення чистим буде знов,
Воно для Коллатіна завжди чисте:
Як це пожива буде для розмов,
То й інше загниє гілля сріблисте;
До мужа із докорами не лізьте, —
Чому соромитися має він?
Була я чиста — чистий Коллатін!
О тайний соромі О біда незмінна!
Від рани шрам! Без болю біль мені!
Тавро горить на лобі Коллатіна,
І лиш Тарквіній бачить це... О ні!
Поранений мій муж не на війні.
О, скільки цих ганебних ран! А знає
Лиш той про них, хто їх же й спричиняє.
Мій Коллатіне, чистоту мою,
Яку ти шанував, насильство вбило.
Бджола без меду, трутнем я стаю,
Від мене літо нині відлетіло,
Все вкрадено, що вабило так мило:
У вулик твій влетіла, і куса,
І чистий смокче мед чужа оса.
Це ж я і винна в зруйнуванні честі;
Його заради тебе прийняла;
Від тебе він прибув, а був там десь ти, —
Зневажити його я не могла;
Ще нарікав на втому спроквола
І говорив про честь... О зло неждане!
Диявол ангелом убравсь поганий!
Чому черв’як влізає в первоцвіт,
Сіда зозуля в гнізда горобині?
Чому поганять жаби чистовід,
Тиранять примхи груди голубині?
Чому царі несталі в повелінні?
Та досконалості нема ніде, —
Бруд хоч якийсь на чистоту паде.
Ненатлий дід, що скрині повнив злотом,
Страждає від подагри та жалів;
Глядить, пильнує скарб, що втратить згодом, —
Новий Тантал — не пив би і не їв;
Того ж не рушить, що згребти зумів,
І тим скарбам вже й не радіє, кволий, —
Вони хвороб не вигоять ніколи.
Не може він багатство заживать,
І все, що тут надбав, лишиться дітям;
Вони змарнують скоро благодать,
Бо сильні, — був їх батько слабовитим.
Не стануть довго ті скарби служить їм.
Солодке зразу нам гірким стає,
Коли його ми візьмем за своє.
Смутить весну погідну вихор сніжний;
Бур’ян у квітів краде чорнозем;
Змія сичить, де птах співає ніжний;
Неправда їсть чесноту день за днем:
Усе, що маєм, нашим не назвем,
Адже чигає Випадок ворожий,