Вільям Шекспір

Переклав Леонід Череватенко

Коли в правдивості клянешся ти,

Я, навіть бачачи неправду, вірю,

Аби лише в очах твоїх зійти

За підлітка, ще скромного надміру.

Даремно вірить лестощам пустим,

Адже мій вік усяк прекрасно знає.

Та фальш беру за правду я, між тим,

І щирості між нас обох немає.

Не скажеш ти, що обманула знов,

Та і мені свій вік признати сором.

У парі йдуть лукавство і любов,—

Ми про літа в коханні не говорим.

Так я брешу тобі, а ти мені,

І кожне задоволене в брехні.

Прийшли мені на горе і на страх

Любові дві в супутники щоденні.

Юнак блакитноокий — добрий геній

І жінка — демон з мороком в очах.

Щоб чисту душу в пекло заманити,

Збиває демон ангела на гріх

І хоче силою очей своїх

Слугу небес дияволом зробити.

Та я не впевнений, чи ангел мій

Зберіг незайманість, чи вже пропащий,

Він друг мені, тож завжди він при ній,

За крок один від пеклової пащі.

І я живу, й чекаю кожну мить,

Що праведник до пекла полетить.

Твоїх очей риторика премила, —

Хто б заперечити небесну зміг? —

Мене від клятви одвернуть зуміла.

Тому я не боюсь провин моїх.

Зрікаюсь жінки; знай, богине чесна,

Зрікаюсь не тебе — молюсь тобі;

Мій світ — земний, твоя любов — небесна;

Яви до мене милість у журбі.

Клятьба — дихання, а дихання — пара,

Її спивай, як сонце з вишини,

Світи моїй землі, жива і яра;

Я винний, та не відаю вини:

Який же дурень чи мудрець, питаю,

Не зломить клятви, щоб ввійти до раю?

З Адонісом наївним, юним, впертим

Венера сіла поблизу струмка

І поглядом закоханим, відвертим

Гарненького бентежить юнака.

Солодкими його казками надить

І вабить очі сяйвом наготи,

То тут, то там торкне, голубить, гладить,

Збороти хоче спротив чистоти.

Невже цнотливі і зелені роки

Не уявляли ще любовних справ?

Із посмішкою дурник цей жорстокий

Всі натяки і спроби відкидав.

Вона й лягла, вперед подавшись легко.

Він звівсь, подавсь — од неї десь далеко.

Я клятву вже зламав,— як ще клястись в коханні?

Не зраджує повік лиш віра у красу.

Та, зрікшися себе, тобі я вірний, пані, —

Мій дух, що був як дуб, ти гнула мов лозу.

Ти — це наука вся, і в тебе очі — книга,

Де стільки насолод, що вчення принесло:

Якщо знання — мета, і ним здобута втіха,

То як же не хвалить їх чисте джерело?

Тобою неук лиш не може захопиться;

Я гордий, що тебе люблю, о неземна,

Очей твоїх вогонь — для мене — блискавиця,

А голос гнівний твій, як музика, луна.

Небесний ангеле, о змилуйсь наді мною, —

Прости, що мовою хвалю тебе земною.

Заледве сонце випило росу

І в гай тінистий череда укрилась,

Як Цітерея змучену красу,

Любов смиренну принесла й спинилась

Під вербами, там, де ручай тече,

В якім Адоніс холодив ланити:

Пашів гарячий день, і гаряче

Вона хлопчину прагнула уздріти.

Ось він приходить, плащ мерщій скида,

Нагий, заклякнув раптом над потоком:

На землю сонце палко погляда,.

Пасе богиня ще палкішим оком.

Він з ходу в воду скочив і — прощай!

Вона ж: «Юпітер! Чом я не ручай?»

Вона прекрасна, І вона примхлива,

Мов голуб, ніжна, мов змія, лукава,

За скло ясніша і, мов скло, вразлива,

За віск м’якіша, і, мов жерсть, іржава.

Бліда лілея, вмочена в червоне,

Краса потворна, що у фальші тоне.

Вона торкалась уст моїх устами,

Між поцілунків клятви шепотіла

І розважала втішними байками,

Мене лякала і зі страху мліла.

Втім, присягання і чекання чуда,

І сльози, й вірність — все лише облуда.

Палала пристрасть в ній, немов солома,

І, як солома, пристрасть в ній згасала,

Вона любов’ю гралась, несвідома:

«Назавжди» прагла — «навпаки» вчиняла.

Коханка чиста? Шльондра потаємна?

З найкращих — гірша, зверхня і нікчемна.

Якщо живуть і музика, і вірш

В чудовій згоді, наче брат з сестрою,

То й нас любов переплете незгірш,

Бо різне ми вподобали з тобою.

Тобі наспівний Давленд до смаку,

Що душами людськими владно править;

Я Спенсера люблю строфу стрімку,

Що захисту не потребує навіть.

Ти полюбляєш звуки чарівні,

Що видає цариця — лютня Феба;

А я люблю той спів у яснині,

В джерела пориваюся — до неба.

Він бог для них обох, — хіба це дивина?

Я теж кохаю двох: обидві— ти одна.

Прегарний ранок був, коли в журбі

Прегарна повелителька любові

З'явилась на крутому пагорбі:

Адоніс гордий знов пішов на лови;

Лунає гавкіт, чути ближче ріг,

Вертається мисливець той завзятий;

Вона ж, дурна, з усіх, що є, доріг

Йому оцю лиш радить обминати:

«Тут, в нетрях, хлопець гожий вмер колись,

Його в стегно кабан поранив лютий —

Сюди. Ось на моє стегно дивись!» —

Сказала й встигла одяг підсмикнути.

Уздрівши рану ту — ні, рани ті,

Він щез, лишив її на самоті.

Троянда запашна, що зірвана в маю,

Дочасно, в бруньці ще, приречена померти!

Перлина, що красу потьмарено твою!

Істота чарівна, підтята вістрям смерті!

Під вітром впав зеленослив невлад,

Хоч не почавсь осінній плодопад.

Оплакую тебе, хоч прав на те не маю:

Не залишила ти нічого для волінь;

Втім, залишила більш, ніж я тепер жадаю, —

Чом не жадав ще більше, дружня тінь?

За все дозволь перепросити, мила:

Ти нехіті заповісти не хтіла.

Венера з молодим Адонісом удвох

У затінку сидить, хлопчину спокушає,

Розповідає, як війнолюбивий бог

Її влещав, палав — ось як вона палає.

«Так,— мовила вона, — бог Марс обняв мене».