І вона тепер знала чому. Вона це читала в його відкритому навстіж серці.

Велика мета і батько з матінкою не дозволили. Наївно так думати? Але це правда. Вони дозволили їй піти від нього назавжди і заборонили йому наздоганяти…

Вона озирнулася. Відчула його близькість. Перун сумно підійшов до неї. Очевидно, не наважувався надовго залишати її одну:

— Як ти, моя люба Пташко? Пробач мені за все, якщо зможеш.

Гірко посміхнулася. За що він перепрошує? Поки наче рано.

— Перуне, я досі напевне не знаю, чому померла тоді. Чому ти не був поруч. Ти ж ніколи мене одну не залишав. Я лишень пригадую, що чомусь я в світі Оранти залишилася сама, чекаючи на тебе. І раптом приходить звістка від тебе. Твої німі вісники — небесні хмари, кличуть мене тобі на допомогу. Я поспішаю, кваплюся і втрапляю у пастку. А де тоді був ти? Я ж цього так і не довідалася…

Він обхопив голову руками, сумно зітхнув. Говорив:

— А я був у світі темних. Вони якраз вбивали світ Русалій. Перетворюючи води ріки Забутої-Незгаданої на Мертву ріку. Я далеко не наївний, Пташко люба моя, але тоді вважав, що якщо є найменший шанс врятувати цілий світ, то потрібно зробити це. Тебе зумисне з собою не брав, це ж таки темні… Завжди підступні та зрадливі. До того ж сам Велес вимагав лишень моєї присутності. Я легко переправився через ріку, для цього тоді мені міст не був потрібен. Це вже згодом, коли мої ноги торкнуться ґрунту колись світу Русалій, а я побачу Храм Чорнобога, зазирну в очі боввана, що стоїть на площі Чотирьох доріг, зрозумію: мене заманили в пастку. Жодних перемовин не буде. Темний світ демонстрував свою силу, вирішивши вбити частинку мене. Як я скаженів!

Ти завжди була моїм світлом. А якщо я втрачу тебе, то й світло для мене навіки вимкнеться. Я спізнився, Пташко моя. Вони вбили тебе. Вбили моє серце… Серед друзів знайшовся зрадник. Так, страчений та незломлений світ Русалій згодом відомстить темним за все: і за власну смерть, і за твою теж… Морок втратить рідного брата. Згодом сина, потім онуку. Двоє останніх не помруть, та все ж перестануть бути темними. А це для світу темних прирівнюється до смерті. Рівновага між кригою та полум’ям дуже хитка, наче хатинка із соломи, підперта осокою.

Заплющила очі. Притулилася до вербички. Підняла голову вгору. Маленькі тендітні листочки на тлі глибокого блакитного неба. Наче в раю зараз і водночас у пеклі. У Чуй-лісі, у пастці, до якої заманило її теперішнє кохання. Заманило, щоб вбити. Старий та вічний Чуй-ліс. Живий ліс. Ще коли не було Ирію, у який тепер спроваджують усіх воїнів, душі відважних героїв вселялися в дерева цього лісу, щоб бути ними. Тієї війни багато воїв залишилося в цій землі, у кронах та корінні дубів, тополь, сосен… Зараз вони сплять. Мають повне право на вічний спокій і сон. А Стрибог, здається, зовсім не розуміє, що чинить. Він може їх потривожити. Навіщо? Вони заслужили той спокій…

Повертає голову в бік Перуна. Чоловік чи Бог — чи не байдуже зараз? — сумно зазирає в її очі. Мужній і справжній воїн. Чесний, могутній, вірний. Той, хто вже одного разу дозволив їй померти. Кажуть, що історія має здатність повторюватися. А ця?

— Птахо, — прошепотів ледь чутно.

Провела рукою по стовбуру верби. Дерево пахтіло кров’ю землі. У ньому нуртувала сила.

— Перунице! Я досі тебе кохаю. Ні-ні, навіть не так. Я ніколи не переставав кохати. Без «досі». Я завжди тебе кохав, кохатиму. Кохаю. Віриш?

Бог дивився в її очі. Бог не брехав.

— Я це знаю, я це відчуваю, — говорила сумно. — Але навіщо ти мені це говориш? Мені й так важко. Я наче роздвоїлася. У мені зараз живе дві Птахи. Одна, вчорашня, досі кохає Перуна, бо раптом усе пригадала. Інша, теперішня, досі не може забути Стрибога. І обидві — це я. Але одне я знаю напевне: та, котра кохає Перуна, давно мертва. Та, що кохає Перуна, не вибирала його собі за чоловіка. То він її вибрав, а вона не могла відмовити, бо не годна була відвести від нього ані очей, ані серця. Хоча… Чи не я так упевнено ще вчора переконувала усіх, що завжди вибирає жінка. Наївна, так, Перуне?

— Хороша моя, Перунице. Ти не наївна. Ти — розумниця. Просто трішки заплуталася. Бо немає жодного значення, чоловік ти чи жінка. Завжди обирає серце. Серце, розумієш, серце! Тому я тебе запитую: чому твоє серце вибрало темного? Навіщо?

— Ей, агов, дівчинисько! — Задерикуватий хлопчачий голос наче видирає її з притупленого сприйняття реальності, але вона не поспішає розплющувати очі.

Інший голос, не такий скрипучий і також юнацький, трохи збентежено та дещо обережно каже:

— Чуєш, братіку, а мо’, вона того, втопла? Ти не перестарався випадково?

— Чого це втопла, йолкі-матолкі? Хто має застрелитися — не втопиться. — Задиркуватий власник голосу іронічно не погоджується. — Вона ж безсмертна, і до того не темна. Чого це вона мала б втопитися в нічийній воді? Пхе. Вона ж тойво… Дівчисько. З переляку, мабуть, зомліла. Он, глянь, яка бліда.

— Та бачу я. Не повилазило поки. І справді, щось дуже бліда, і тому може бути й мертвою. Йой, лишенько! Я знаю-знаю! Вона точно мертва. То наша земля її вкатрупила. Світ нашого батька тих, хто без дозволу сюди пхається, не приймає. Що ти накоїв, братіку? Ти точно її цейво, — голос з обережного стає переляканим.

— Ой-ой! Йолкі-матолкі! Соплі з Перемінника підбери. Чо’ ти вічно каркаєш, брате? Сто разів переміряєш перед тим, як рубанути. Зараз перевіримо, жива вона чи нежива. Що наперед голосити та поминки справляти? — Голос хоч і вдає, що ніц не боїться, але слова того, кого він називає братом, схоже, добряче його зачепили. І він теж трохи наляканий.

— Перевірить він! — передражнює власник обережного голосу. — Е, той, це все цікаво, звісно, але, скажи мені, мій любий братіку-телепню, якого ти її сюди приволік? Ну полякав би, якщо вже без своїх витівок не можеш, і на протилежному березі залишив. І хай тоді з нею інші панькаються. Так ні, чогось за собою притягнув. Я цій синюшній відмовляюся штучне дихання робити, бо вона точно мертва. Не рухається ж…

— Тюхтій ти, брате. Все як завжди — ой-ой, ай-ай! Йолкі-матолкі! Інколи мені здається, що ти не наш, не безсмертний, що тебе нам вівці підкинули…

— Шо? Що ти мелеш, які вівці? — У голосі обережнішого почали з’являтися нотки образи. — Ти — безсовісна свиня, братіку. Скільки разів я тебе, халамидника та пройдисвіта, з халеп витягував? Не злічити! І ти смієш мені таке казати? Невдячний бовдур. Дожився. Горобцем ляканим я вже був, зайцем-перелякайцем — теж, осиновим листком-страшком — теж… Ага, і ще Сварог зна ким… Але вівцею… Ну, знаєш, Леде!

— Та не вівцею, Полелю! Ой, йолкі-матолкі, які ми ніжні! — Примирливо, навіть трішки запопадливо озивається власник іронічного голосу. — Я маю на увазі, що ти вічно усього боїшся. І вівці усього бояться. Слухай, друже, твоя безмірна обережність мені той, аж по… — очевидно, показує доки, і додає: — Набридла тобто. Ну, давай-но, брате, не будь занудою! Хай! Розважимося трохи, та й відпустимо малу додому. Нудно ж.

— Нудно йому! — перекривляє брата Полель. — Цікаво, а хто винен, що нам виходити за межі землі нашого обійстя не можна? Добавився, дожартувався, братіку? І я через тебе мушу тут відсиджуватися. А що як знову в якусь халепу нас втягнеш?! І заборонять не те що іншими світами мандрувати, а й на вулицю виходити?

— Ну, гаразд, брате. Обіцяю, не втягну я тебе ні в що. — Примирливо заговорив Лед. — До того ж на випадок непередбачуваних обставин у мене є пом’якшувальні причини… Тобто кажемо таке: цю дівулю нікуди силою ніхто не тягнув, вона сама притягнулася. Я відкрив вирву, а вона слідком. Випадково, йолкі-матолкі.

— Ага, випадково. А якого, скажи, ти її за ноги лоскотав, а потім під воду затягувати став? І не соромно? Не всі ж уміють невидимих бачити. От дати б тобі поза вуха, щоб такого більше не робив. — Полель не заспокоюється і шпетить брата. — Відкрив він вирву, сама затягнулася випадково… А ти знаєш, братіку, як нам перепаде, коли з’ясується, що вона — небезпечний злочинець чи якийсь покруч із серйозними болячками.