Правда, вчора Олеся сама здивувала, коли раптом сказала:

— Чому б нашій бабусі не повернутися до Києва? Хай повертається. Я ж не маленька. Чи ти хочеш, щоб і вона провідувала? Це обов’язково?

Віталія проковтнула образу, що йшла з доччиних слів. Тільки подумала: «А вона, виявляється, жорстока, Олеська».

Хотілося навіть промовити вголос ці слова:

— А ти жорстока, доню.

Не вимовила. Нехай. Може, вона помиляється. Олеся ще не визріла, й доброта її не визріла, не доспіла, як рання ягода, як зелена слива, вже округла, трохи видовжена та зелено-молода. Тільки ж як їм далі вестися удвох — Олесі й мамі Дазі? А треба? Питати Олесю не можна. І дорікати не дорікатиме. Тому тільки сказала:

— Ох, Олесю-Олесюню, ти не можеш порозумітися з бабусею?

— Вона надто далека. Навіть тепер. Я намагалася звикнути до неї, та вже швидше відвикаю, — сказала Олеся.

Підходили до лікувального корпусу, коли Віталія подумала: «Це тоді ніхто до мене не прийде, а хто прийде, того не побачу».

У палаті ще бесідували й навіть вечеряли — привезені смаколики займали цілий стіл.

— Повертаю вам ваше чудо, — сказала Віталія.

— Хоч не набридала ця набрида? — поцікавилася Софія.

— Бабусю, я розказала тьоті про наш двір і про дядісашиного коника. Вредного. А тьотя заплакала. Мама казала, що я жалобна, от тьотя й заплакала. І сльозки текли.

«Вона розказувала, а що я чула?»

Запитання Віталії до самої себе перервала Софія:

— Призволяйтеся, призволяйтеся, не сумлівайтеся. Поки їмо — доти й живемо.

Віталія прогнала думку — живі поминки. Огидне слово, огидні слова — геть.

За столом Софія зі сміхом:

— А я їм і назначила, кому провідувати й коли провідувати. Хай спробують тільки не приїжджати. Поки жива — не обізвуся.

Невістка Ліда (моя Лідуся — перед тим Софія):

— Що ви таке, мамо, кажете! І добре все буде, і виздоровите. А хто мені Тоню чи Настуню на весілля вбере?

— Хіба теперка вбирають, як колись? — зітхнула Софія. — Нашуфрають, наскубуть тої матерії, щоб тіло виставити, тико і всього. Али ото кумі Тамарці нагадаїте, що через день неї жду. Побалакаїмо, а їй щось таке розкажу — впаде.

Після шумливих випроваджень гостей Віталія почула, як щось мовби шкребе у двері.

— Хто там? Заходьте, — гукнула.

На порозі стояла Даздраперма. Знічена. Наче сама не своя.

— Що сталося, мамо?

— Вибач, що пізно так, — голос у матері хрипкий, наче заморожений. — Я тільки чогось пішки рішила йти.

— Мало не через усе місто?

— Ну, не знаю, чого так.

— Як це на тебе не схоже…

Віталія прикусила язика, щоб не сказати: «Таку правильну». Подумала: «Щось таки сталося?»

Сталося, бо мати спитала жалібно:

— У тебе була Олеся?

— Ні. Вона ж мала бути на волейболі.

— А мені нічого не сказала… Я ждала — вона відразу після школи до тебе поїхала. Ждала-ждала, а тоді пішла. Думала, може, дорогою стріну, на вашій вулиці.

— Ой, мамо…

Віталія запросила матір присісти на своє ліжко. І бажала одного — щоб довше не верталася Софія. Хоч не мала чого сказати. Зникли слова — й образи, й приязні, що стали було з’являтися (вертатися?) за ці дні.

Подумала: «Сидітимемо, як двоє мовчунів. Але чим я тоді ліпша за Олесю? Капосне дівчисько з її волейболом. Талісман, бач, вона. Олеська!»

Дорікала доньці, а знала, що собі. За літа, що кудись поділися і не вернеш. За впертість і довголітнє мовчання обох, яке триває, і вона не знає, як його розрубати. За все, що було й не збулося. За втрачений світ у роках їхнього роз’єднання. За те, що було так, як не мало бути. Але як — мало?

Як не хотіла Віта відтягти час, а потяг — третій за ліком, яким їхали із Зіною, — прибув у те чуже місто вчасно. У потягу Віта була навіть вдячна Зіні за її мовчання — і, головне, вдячна не тому, що мала можливість думати, згадувати, фантазувати, хай і каратися за те, що вчинила, думати, думати, думати, дивлячись у вікно, а тому, що боялася: Едикова сестра у розмові проговориться, куди вони їдуть. І те почують. Обійшлося. Майже обійшлося. За дорогу Зіна лише раз у відповідь на запитання чергової попутниці, сусідки по лавці у плацкартному вагоні: «И куда вы едете?» буркнула:

— У тюрму до брата.

Опасиста, щедро наквацяна жінка так, що, здавалося, червоний рот закривав усе обличчя і підсвічував піввагона, подивилася на Зіну, потім на Віту пронизливо і зневажливо:

— Вот как? Понятненько…

Вона притулила до себе сумку — мабуть, злякалася, що й ці двоє злочинці-крадії, грабіжники абощо. Віта зіщулилася, мимоволі втягла голову в плечі й такою зіщуленою, з бажанням взагалі зробитися непомітною, розчинитися — в повітрі, людській масі, в самій собі — їхала далі, а потім зійшла на перон похмурого, добряче обдертого вокзалу. Здалося — тут, у цьому місті, місті ув’язнення Едика, злочинця Еміра, всі знають, хто вони й чого приїхали. На привокзальній площі нестримно захотілося пити, й вона сказала про це Зіні. Почула байдуже:

— То пий, я не хочу.

У кіоску, де продавали ту воду, Віта випила цілих дві склянки холодної води з яблучним сиропом. Стало терпко й зимно. І захотілося одного — швидше відбути повинність. Хоче вона побачити Едика? Ні? То чого приїхала? Боїться?

Раптом Віта подумала, що боїться слів, привезених з собою. Слів із його дивних листів. Може, рвучкий холодний вітер, що залетів на площу, забере і слова, витрусить її пам’ять і щось більше за пам’ять, більше за цю площу, висотний будинок на ній, навіть за хмари й небо…

«Нехай, — подумала Віта. — Я полічу години й хвилини, котрі ще лишилися. А він зовсім не мій, мої тільки ці листи й ці слова, я їх не віддам ніякому вітрові».

Стало легше. Віта несла торбинку, в якій окрім її речей, перевдягачки, лежав подарунок для Едика — томик поезій Сосюри. Людина, котра писала такі поетичні листи, мусила любити поезію Сосюри, яку любила Віта. Усю, окрім останньої строфи вірша, який закінчувався недобре й незрозуміло:

Ти не любила… Час останній…

Який же біль, який же біль!..

Та за ілюзію кохання

навіки вдячний я тобі.

Ілюзії кохання не могло бути, вважала Віта, кохання або є, або його немає. Той, хто вважав інакше, був недоброю й нещирою людиною. Поет Володимир Сосюра не міг таким бути, а якщо такою була його кохана, та, якій він присвятив вірша, то її варто засудити. Вона не гідна Поета. Бідного Поета, котрий ще й вдячний негідниці.

А ще Віта знала таємницю Сосюри, від якої хололо в грудях. Її улюблений поет був прихованим контрреволюціонером і антирадянщиком. Словесним диверсантом.

Віта прочитала в одному його вірші:

Сумні акації цвітуть —

Така вже їх солодка звичка.

І місяць розливає ртуть

на карі очі більшовички.

Їй спочатку дуже сподобалися ці слова. Вона аж повторила вголос:

І місяць розливає ртуть

на карі очі більшовички.

Гарно, як гарно, трохи таємничо й поетично. Образно.

Потім уявила цю картину й жахнулася. Віта давно вирішила для себе, ким буде в житті по закінченні школи. Авжеж, тільки лікарем. Якщо мама не змогла, бо присвятила їй своє життя, то вона мусить втілити, здійснити мамину мрію. Своїм життям і тим добром, яке нестиме замість мами, в образі мами, людям.

Вона вже кілька років, з сьомого класу, готувалася до вступу в медичний інститут. Знала, що треба здавати екзамени з математики, біології й хімії. Ага, ще буде писати твір. Ну, математику й біологію вона знала, з ними проблем не буде. Твори теж любила писати, особливо на так звані вільні теми. «Ким я буду, як виросту», «Як я уявлю майбутнє — своє і країни», «Ми народ, що в космос летить», «У щастя людського два рівних є крила». І тому подібне. Напише. І по творах класиків, чи кого там, напише. А от хімію Віта не дуже любила, колби й реторти наводили нудьгу й деякий острах. Жив страх при дослідах щось не так, не в тих пропорціях змішати, від того й хімічні формули запам’ятовувалися з натугою. Але вона знала, що треба. Треба знати. Як каже мама Даза, наполегливо засвоювати. І Віта засвоювала. І знала, що ртуть — небезпечний, отруйний, хоч і необхідний для деяких приладів (термометр, наприклад) рідкий метал. А особливо небезпечні випари ртуті. Вони можуть паралізувати дихання, отруїти мозок.