З цими словами Тетяна Борисівна простягла листа Дазі. Прохолодний папір обпік Дазині пальці, долоню. Рука затремтіла.

«Вона зараз відірветься», — з жахом подумала Даза.

«Мама… Жива?» — десь наче здалеку, з незримої далечини й височини прилетів голос-запитання.

Але… Тетяна Борисівна дивилася примружено і трохи… трохи зневажливо? Тремтячими, враз замерзлими пальцями Даза розірвала конверта з листом на дрібні шматки і викинула папір у кошик для сміття.

За кілька днів до Нового року в їхній квартирі пролунав телефонний дзвінок.

— Тебе, — заглянула у кімнату Віти мама Даза. — Якась жінка. Чи дівчина.

— Алло, — сказала Віта.

Дзвонила Зіна. Дзвонила, щоб повідомити:

— Едик вернувся і дуже хоче тебе бачити. Зможеш прийти зараз?

— Змо… Зможу, — відповіла Віта, в якої серце вистрибувало з грудей.

— От і добренько. Він чекатиме тебе біля будинку. — У трубці за цими словами надто голосно залунали гудки.

— То однокурсниця. — У Віти пашіли щоки. — Вони… Вони там, у гуртожитку, збираються на вечірку. У То… У Тоні день народження. Вона мала святкувати зі своїми у Тернополі, але вернулася. Можна, я піду?

— А чому б ні? — Мама Даза посміхнулася. — Ти ж уже доросла.

— Дякую, матусю.

Віта цмокнула маму в щоку. Тепер вона вся палала. А хтось невидимий піднімав її над підлогою.

— Тільки ж на день народження приходять із подарунками. Сьогодні неділя. Крамниця біля нас вже зачинена. Давай твоїй однокурсниці щось виберемо з того, що в нас є.

Вибрали гарну кришталеву темно-синю салатницю. У неї Віта поклала книжку — збірник афоризмів. Її чомусь потягло до вікна. Біле покривало снігу притягло очі, кинуло їх на пухнасту ковдру й стало присипати, загортати в холодний пух.

«Я не маю його побачити? — спитала когось Віта. — Нехай тоді сніг засипле весь Київ».

— Хто там має бути? — почула голос мами Дази за плечима.

— Де?

— На дні народження. Ти така схвильована, аж тремтиш.

— Ні-ні. Тобі здалося.

— Там будуть хлопці?

— Можливо.

— А ти не закохалася часом, доню?

Мама вимовила це слово жартома. Мовби жартома. Мовби…

«Стріла летить, — подумала Віта. — Ти все знаєш, мамо. І… нічого не знаєш. Я потайна і недобра. Я порожня всередині…»

Ледь не закричала:

— Навіщо ти кажеш про кохання, про мою закоханість?

Стисла губи. І зуби. І ту, другу Віту, яка сиділа в ній, притисла до себе. Вставила їй до рота кляп.

«Потайна і недобра» Віта через півгодини вицокувала підборами чобітків по звільненому двірниками од снігу тротуару. Ледве вийшла з дому, хотіла пожбурити у той сніг салатницю. І книжку, так, і книжку — хай читає афоризми зима. Стрималася, натомість притисла загорнутий у папір кришталь до грудей. Наче хотіла зігріти. Сама дзвеніла, наче кришталь на морозі. Та ніхто дзвону не чув. І чи дзвенить кришталь на морозі? Чому так рано стало темно в цьому місті? Хто біжить за її спиною?

Високий і дужий чоловік чекав її біля рогу будинку. Хтось підштовхнув, владно, з усієї сили, Віту — і вона побігла назустріч темному силуету.

Світлому, найсвітлішому силуету.

Його дивно-хрипкий зойк:

— Мала! Малюня!

І руки, котрі її підхопили, підняли, піднесли, і губи, які припали до її вуст… Він цілував її, отак підняту над землею, над снігом, над Києвом, над світом. Вона сп’яніла відразу, гаряча хвиля затопила всю без останку. Її вже — такої собі Віти — ніде не було.

— Що то між нами? — спитав, одірвавшись од її досі ніким не цілованих вуст.

— Салатниця.

— Яка ще салатниця?

— Подарунок тобі.

— Ну ти даєш, мала! Салатниця… Викинь її!

— Навіщо?

— Вона заважає чути тебе.

Віта слухняно впустила салатницю разом з книжкою на землю.

— Нас бачать, — прошептала.

— То й що? — І по хвилі (чи годині вічності?), за поцілунком, що забив дух: — Нас ніхто не бачить. Тільки я тебе бачу і нікому не дам дивитися. Ти ці п’ять літ…

Едуард не доказав, поставив Віту на землю. Але велике вечірнє місто продовжувало крутити довкола неї велику, розцятковану вогнями карусель.

— Я п’яна, — щасливо прошептала вона.

— А я пив тебе ці п’ять літ. По ковтку кожного ранку. Я настоював тебе у снах і вранці випивав.

Віта од цих слів ще більше задихнулася. Така людина не могла бути злочинцем. Такий чоловік не міг бути поганим. Якщо був — вона зробить його іншим, ліпшим, вона вже творить іншого Едуарда, Едика, зчищаючи бруд колишнього Едика, Еміра.

Потім вони разом підняли салатницю з книжкою. Едик сказав, що їх чекає вечеря.

— У вас? — злякалася Віта.

— Ні. Нам кореші мої на двох накриють.

Трохи розчарована, Віта, хоч і рада — ще буде, буде, буде, тепер вона певна, знайомство з сім’єю, не тільки з Зіною — спитала:

— Де?

— На одній хазі. Вибач, квартирі. Трохи проїдемось. Машина жде он там, за рогом.

— Машина?

— Карету я ще тобі замовлю, — весело сказав Едик. — А хоч, на руках понесу?

— Ні-ні, що ти…

Це її потішило, авжеж, потішило — і готовність нести на руках, і машина, що справді чекала за рогом, хай стара «побєда», але тоді ще не густо було машин навіть у Києві, і чоловік за кермом — здається, вона його бачила колись з Едиком.

Зимовий київський вечір поніс її на своїх невидимих темних крилах.

Десь далеко лунала «Пісня про рушник». Про те, як оживе на тім рушникові все знайоме до болю…

— Оживе все знайоме до болю — і дитинство, й розлука, й твоя материнська любов, — виводив чистий жіночий голос.

Чи чоловічий? І чий?

Вона тоді подумала: чий? Хто співає? Часом любила вгадувати, коли чула знайому пісню.

Тепер, не вгадавши, подумала: «Розлука? Ні-ні, ніякої розлуки вже не буде, ніде і ніколи…»

Коли привіталася з тим чоловіком за кермом, він теж заспівав, наче почув Едикові слова про карету:

— Маркиза села у карету,

Открыла предо мной подол.

Я вез маркизу через лето,

Потом у хазу ей повел.

— Закрий піддувало, Базука, — тихо наказав, беззлобно, але із притиском Едик, та Віта почула ті слова.

— Ах, Емір, душа просить пісні, — сказав чоловік. — Але якщо ти не хоч — нє буду. Н-но, ряба, — і завів двигуна. — На хазу? Пардон, квартєру?

Едик не відповів. Машина рушила.

«Базука, що таке базука? — подумала Віта. — Десь я чула це слово… Едик водиться зі своїми далі? Я вирву, я вирву його з цього світу. З цього сере… довища…»

Раптом пригадала фразу: «Повстанці, озброєні базуками, наблизилися до Стенлівіля[5]…»

Чиї повстанці? До якого Стенлівіля? Базука — зброя? Зброя і кличка? Вирватися із машини, із… Чого? Самої себе?

Едик сидів поруч, на задньому сидінні. Від нього йшло тепло — потужне, добре відчутне, проривалося крізь одяг, крізь шкіряну куртку й сорочку під курткою — так, куртка була розстебнутою ще там, надворі, коли зустрілися, і під нею, вона помітила, виднілася лише сорочка.

«Тобі не холодно?» — хотіла спитати Віта й не спитала, бо й так зрозуміло: не холодно. І від того їй самій стало тепліше й затишніше.

А його тепло… Тепло, що йшло від нього, чоловіче тепло… Віта стала шукати слово, яке просилося на язик чи в думку, і раптом знайшла його — «могутнє». Могутнє чоловіче тепло. Яке йде, переходить до неї. І коли він обняв, пригорнув, притиснув, легко, але водночас дужо, сильно, Віта не відвернулася, не зробила спроби вивільнитися, відсунутися. Вона трохи зіщулилася, тихо, непомітно задрижала, а потім задихнулася — від тих обіймів, від дужого, ні, теж могутнього, чоловічого запаху і тільки, наче сніжинка за вікном «побєди», майнула думка: «Я ж доросла, мені вісімнадцять…»

У тій кімнаті-квартирі на четвертому поверсі, куди піднялися, не було нічого, окрім старого масивного стола, двох стільців і ліжка-дивана, застеленого зеленою накидкою.

— Тут кореш один має жити, — сказав Едик. — Ну, а поки нам позичив на цю ніч…