— Листа вже не було, тільки шматочки, — прошептала Даза.

— Ну, от вона й набила рота тими шматочками. А потім язика спробувала собі відрізати, а тоді вже повісилася… А ще кажуть, у жмені вона затисла записку зі словами: «Прости, мамо».

Катя шептала так пристрасно, що Дазі стало страшно. Вона побачила чиюсь тінь за вікном і скрикнула.

— Що ти? — Катя теж злякалася.

— Там… Там хтось є, там Аня…

— Де?

— За вікном.

— Аню похоронили. — І по хвилі, натягнувши ковдру по самісіньке підборіддя: — Без оркестру й салюту.

Як виявилося, не одна Даза боялася. У будинку-інтернаті для дітей ворогів народу після самогубства Ані Боровко розпочався справжній психоз. Дівчата боялися заходити до туалету, воліли опорожнятися по закутках за корпусами. За ними полювали вчителі, вихователі й піонервожата, але це мало допомагало. В інтернаті стався великий шмон. Звільнили директорку й виховательку, до групи якої належала Аня. Серед вихованок ходили чутки, що обох їх засудили як ворогів народу і відправили на Колиму, чому дівчата тільки раділи. ТеБе не постраждала, більше того, її призначили старшою вихователькою.

Коли Сонтаринка вернулася з лікарні, Даза не стала приховувати, що подружилася з нею. Як тільки випадала нагода, дівчатка опинялися поруч. Розмовляли, сміялися, й плювати їм було на шипіння активісток і спробу підставити ногу чи зробити ще якусь підлість. Вони заступалися одна за одну й могли дати кривдникам здачу. Тихенька Соня і боязка Даза стали іншими. Утім, після смерті Ані трохи притихли навіть найзатятіші активістки.

Найбільшою ж розкішшю для Соні й Дази були хвилини, коли вони усамітнювалися в кутку, на колодах. Сиділи, обнявшись, розмовляли, а частіше мовчали, тулячись одна до одної. Якось Даза не стрималась і ткнулася вустами Соні у вухо. Поцілунок вийшов невмілим. Соня здивовано зирнула на подругу, а тоді обхопила її лице долоньками й стала палко обціловувати. Даза не боронилася. З очей її потекли рясні сльози. Поцілувала Соню, Сонечко, й собі. Потім обоє відвернулися й засоромлено мовчали.

Через багато років по тому Даза вперше почує слово «лесбіянки» й дізнається про лесбійську любов. І подумає, що ні, в них не була така любов, просто єднання двох страшенно самотніх дівчачих душ, двох сердець, яким так хотілося тепла — тепла, якого не вистачало навіть серед теплої весни й ще теплішого літа.

— Знаєш, — сказала якось Сонтаринка. — Я, ще як зовсім малою була, вигадала свою власну країну.

— Власну країну? — здивувалася Даза.

— Так. І назвала її Країна Ніжності. У ній були всі щасливі. Добре було б жити в такій країні, правда?

— Добре, — згодилася Даза.

Вони разом слухали тихесеньке гудіння одинокого джмеля над молоденькою яблунькою, що росла в цьому закутку. Зустрічали й проводжали поглядами хмарки у небі, а одного разу побачили, як над ними кружляє, широко розпластавши крила, великий недосяжний птах.

— Лелека, — зачаровано прошептала Сонтаринка.

Й раптом вони почули за плечима вигук:

— Дівчата, дивіться, бусел.

Оглянувшись, Даза побачила Валерію Капустіну, капосну Лєрку.

— Киш, — крикнула вона.

— Хай, — сказала Соня. — Я бачила вже неї, як вона он там стояла.

— Шпигує?

— Не знаю. Хіба ти боїшся, що донесе?

— Ні.

— І я ні. Хай дивиться.

І, повернувшись до Валерії:

— Ходи, як хочеш, до нас.

Валерія підійшла й присіла поруч на колоду. Вони сиділи втрьох, дивилися на лелеку, доки той не зник у бездонній блакиті літнього неба, й не знали, що всього лиш за два тижні над містечком з’являться інші птахи — залізні. Що почнеться війна.

…Даза вернулася до луцької квартири.

— Вибач, сонечко, ти ж, певно, хочеш їсти, — сказала вона винувато. — А твоя дурна баба попливла…

Олеся дивилася на неї так, наче не могла впізнати.

— Що з тобою, Лесечко?

Даза швидше прошептала, ніж скрикнула.

— Маму шкода, — сказала Олеся начеб замерзлим голосом. — Бабусю, я помру без мами. Я помру ще раніше за тебе. Бабусю, щось же треба робити, щоб врятувати маму… Мені здається, що вона не хоче жити… Чого ви були так довго не разом?

Те літо не призначалося для Віти. Його вкрав у неї суд над Едуардом. Едиком. Еміром. І його поплічниками з банди.

Літо скрапувало на її долоні вишневим соком із вишень, які росли над дорогою, повною пилюки — хто їх там здогадався посадити? Віта рвала ті вишні, але не їла, а душила в руках, а раз вимазала червоним соком щоки, губи й навіть лоба. Кров була несправжня, як і це літо. Літо було таким, од якого німіли кінчики пальців і виступала справжня кров, коли Віта закушувала губи — спершу нижню, потім верхню. Так вона гасила вогонь злості — на Едика, на себе, котра його любила, на весь світ, байдужий до її болю.

«Він умер», — твердила Віта.

І йшла на суд.

«Він умер. Ти умер», — подумки казала там.

— І що ви скажете, підсудна, у відповідь на це звинувачення? — питав її суддя.

Питав, звісно, Едика-Еміра. Той підводився і щось казав. Щоб не чути — навіщо? — Віта пригадувала якісь дивні слова. Чи вони лізли самі до її голови? Едик був, авжеж, був, був, був винен. Безсумнівно. Виправдання йому не було хоча б тому, що дурив її тих чотири місяці.

Чотири місяці. Сто вісімнадцять днів, якщо точніше.

Сто вісімнадцять днів її кохання, щастя, тривог, чекання, насолоди.

Сто вісімнадцять щасть, тривог, чекань, насолод. Бо кохань було більше і кохання було одне.

І Едик, якого насправді при народженні назвали Микитою, Микиткою, а потім на вимогу вітчима змінили ім’я, теж був один.

«І я в нього одна», — подумала Віта.

Прийшла й друга думка: «Як та слива, що росла в колонії, де сиділи Едик і той дивний чоловік».

Дивний чоловік, що писав такі проникливі слова, пронизливі рядки, од яких щеміли серце й душа. Рядки, які її коханий (хай і чужі) адресував їй, Віті.

«Мала», — називав її Едик. Той Едик, який сказав їй правду про себе, щоб вона була вільною від нього.

— Я виросту, — прошептала Віта. — Я виросту. Я виросту разом з тобою.

Рішення було прийнято, й вона взялася його виконувати. Найперше запитала Зіну, куди відправили її брата відбувати покарання. Зіна назвала адресу. Селище у Волинській області. Отже, недалеко, в Україні.

— Це добре, — сказала Віта. — Навіть дуже добре. — І призналася: — Я поїду до нього.

— І я поїду, — стомлено, гасячи зітхання, сказала Зіна. — Тільки перше побачення йому дозволено в жовтні.

— Чому в жовтні?

— Через півроку з часу арешту. — І додала: — Там колонія для рецидивістів.

— Рецидивістів?

— Ну, тих, що не вперше сидять.

— Я поїду туди не на побачення. Назовсім. Жити.

— Жити?

Видно було, що Едикова сестра нічого не розуміє. Настала пауза, і крізь неї наче пливли до Віти розширені світло-сірі Зінині очі. Тьмяніші, ніж у брата. Майже такі, як у неї, Віти. Здивування виливалося з них, як вода з переповненого відра.

— Я житиму в тому селищі. Приходитиму до нього.

— Усе одно більше, ніж належить, побачень тобі не дозволять. Хіба…

— Хіба що? — Віта схопила Зіну за руку.

— Ну хіба влаштувалася б на роботу в ту колонію. То ж чоловіча колонія. Може, якісь санітарки в медчастину чи прибиральниці там і потрібні. Але то авантюра. Сама потім шкодуватимеш.

— Я не шкодуватиму, — затято вимовила Віта.

— Та ти ж вчишся в медінституті.

— Відрахують. Або сама напишу заяву.

Зіна підвелася, даючи зрозуміти, що розмова між ними закінчена. Уже біля дверей (розмовляли у їхній, Зіни й Едикових батьків, квартирі) сказала:

— Я, звісно, люблю брата. Він… Він сам, сам собі обрав шлях. Він справжній, хоть, може, й непутьовий. Але інакшим вже не стане. Ти тоже хороша дівчина. Тільки долю собі поламаєш. Ти ж не та… декабристка. Подумай. Бувай.

З тим і зачинила двері. Віта думала. Точніше, гнала геть думки-спокусниці. І слова про те, що ламає собі долю.