Оскільки зарплата в медсестри була невелика, мама підрядилася дітям заможних батьків, котрі не хотіли вести чи везти своїх малюків на процедури, робити вдома уколи, правильно накладати компреси, а старшим — баночки. Вона сама виготовляла ліки на травах, які продавала за помірну ціну. До всього найнялася прибиральницею на півставки. Словом, крутилася як білка в колесі, за словами маминої подруги, і все заради тебе, Віточко.

Коли ж Віті виповнилося десять років, мама Даза, як скорочено називала її та ж подруга, рішуче сказала:

— Ти ростеш, Вітусю. Незабаром станеш підлітком. А там і справжньою дівчиною-красунею. У тебе повинна бути своя кімната. Зі своїм життям і маленькими таємницями.

Оскільки для медсестри більшої квартири не передбачалося, вона виміняла однокімнатну майже в самісінькому центрі Києва на двокімнатну в новому мікрорайоні, який тільки-тільки починав розбудовуватися.

Та ж мамина подруга скаже те, що Віта вже й сама підозрювала: мама Даза мала, як для медсестри, потужний інтелект, гарні смаки — і до літератури, і до музики, і до живопису. Стати чимось більшим, скажімо лікарем (а для цього треба було закінчити медінститут), завадила наявність доньки. Її, Віти.

І Віта відчувала вдячність за цю жертву. Та водночас докір самій собі, що вона мовби стала на маминому шляху. Пізніше, вже дорослішою, вона зрозуміє, що докори її сумління виростають із надто правильного зразково-ідеалістичного виховання, яке йшло від мами.

Мама… Мама Даза… Вона нічого не нав’язувала доньці, принаймні грубо, але тактовно й наполегливо формувала її смаки. І виразним жестом, докірливою інтонацією, ненав’язливою, мовби між іншим, бесідою-лекцією, чому треба чинити чи казати так, а не інакше, давала зрозуміти, що донька чинить не так, відчувати докір того ж сумління за нетакий вчинок. Пізніше Віта скаже собі: докорів було багато. Надто багато.

До головного маминого лозунгу «Не панікувати!» тулилися, мовби шикувалися в струнку шеренгу, й інші: «Усе в житті має свої закони і правила», «Гарний смак робить людину духовно багатою», «Роби тільки добрі вчинки», «Перш ніж щось вчинити, подумай», «Не роби прикрощів нікому», «Найбільше покарання — твоє сумління». Якось Олесі після чергового делікатного морального уроку здалося, що ці слова складаються у дивну навіть не мозаїку, а просто мішанину й вигукують самі себе, утворюючи геть абсурдні речення. Вона засоромилася, а потім почала переставляти ті слова по-своєму. Виходило щось таке: «Усе в житті робить людину духовно багатою», «Закони і правила — тільки добрі вчинки», «Подумай і не роби», «Найбільше покарання — гарний смак», «Роби твоє сумління». І найабсурдніше: «Прикрощі — твоє сумління». Але чогось саме воно прив’язалося, наче реп’ях.

Можливо, її підсвідомий бунт проти надто великої правильності й моральності мами так би й лишився бунтом у підсвідомості, адже мама нічого поганого дочці не бажала, не тисла, не кричала. Світ отримав би ще одну правильну і високоморальну, ну, трішки-трішки занудну людину. Навіть у школі вона дедалі частіше повторювала мамині слова. Оцінювала інших за маминими критеріями. Усе було б інакше… Добре… Якби…

Якби Олеся не зустріла Едика.

Цей хлопець був не тільки неформальним лідером ровесників, а й грозою мікрорайону, де вони поселилися. Мав недобру славу хулігана і розбишаки, правда, безжалісного, проте справедливого. Він уособлював світ, для Віти (як і мами Дази) чужий і незрозумілий. До них доходили якісь чутки про бійки, розборки, ба, крадіжки, ночами іноді чулися жахливі крики, що долинали з пустирища за їхнім п’ятиповерховим будинком.

Це був інший світ, знаний звіддалік, наче легке, хоч і небезпечне марево.

Світ, який вони воліли не знати й засуджували.

Світ виріс перед Вітою на стежці, якою вона ризикнула вертатися зі школи через те ж пустирище.

Виріс наче з нікуди, постав перед Вітою — високий, широкоплечий, в чорних штанах і картатій сорочці. Вітині очі, підняті з трепетом, вперлися у чуже чорне волосся на грудях, яке виднілося з надто розстібнутої сорочки.

— Утю-тю, яка гарнюсінька школярочка.

Він торкнувся пальцями Вітиного підборіддя. Ледь-ледь, але вона здригнулася.

Віта намагалася дивитися сміливо, але відчула, як тепер задрижало все її тіло.

— Твоя мати — медсестра?

Несподіване запитання чомусь забило подих. Виходить, правда, що він, цей безжальний хуліган, геть про всіх все знає.

— Т-так, — видихнула Віта.

— Відмінниця?

Іронія аж сочилася з його напівбасовитого голосу з хрипинкою.

— Це погано? — Віта відважилася сказати майже з викликом.

— Чого ж? Будеш, видно, красулькою. Красулька і відмінниця — хо!

Він узяв Віту за плечі кінчиками пальців. Самими кінчиками, та вона відчула силу його пальців.

— Знаєш, хто я?

Спитав так само напівіронічно. Весело. Певно, насолоджуючись її страхом. Але щось було ще у його інтонації, щось було…

— Емір.

— Ха, і малявки знають мою кликуху.

Він, видно, був потішений.

І тут несподівано крутнув дівчину довкола осі одними пальцями, наче дзиґу. Вона заточилася і ледь не закричала. Ні, таки скрикнула. Побачила, як разом з нею крутиться небо і хмаринка на ньому.

— Ну, йди, зубри.

Віта пішла, переставляючи неслухняні ноги й проганяючи бажання побігти. Побігти, втекти. Втекти у свій світ. Той, де була мама, однокласники, з якими вона півгодини тому попрощалася. Світ чистий і безпечний.

І все ж вона несподівано для самої себе спинилася. Спинилася і оглянулася. Чоловік на стежці, гроза мікрорайону, а може, й більшої території, Емір (від Едика?) стояв і дивився їй услід. Услід дівчинці-відмінниці. Віта… Віта раптом підняла руку і… І помахала Емірові цією тремтячою рукою.

Їй тоді йшов чотирнадцятий рік. Було майже чотирнадцять. Джульєтта… Але про Джульєтту Віта ще не чула. Про те, що він старший на десять років, Віта дізнається пізніше.

Він просто для неї був дорослим. Як багато хто. Дорослим, небезпечним і…

Щось наче продзеленчало в повітрі, на пустирі, де незабаром виростуть нові будинки.

Віта віднині ходитиме пустирищем до школи й зі школи щодня. Перемагатиме страх. Майне думка, що вона може зустріти не тільки Еміра. Вона прожене її.

Його зустріне ще лише один раз. Тепер вчотирьох. Еміра і ще трьох. Таких же, як і він, дужих і нахабних. Правда, двоє з них були явно молодші, років по шістнадцять-сімнадцять. Вони йтимуть, і Віта спиниться, але не уступить стежку.

— О, знайома відмінниця, — скаже Емір.

— Сушилка-зубрилка!

Молодші реготнуть, і один мовби ненароком зачепить своєю ножиською її ніжку. Віта впаде, і тоді… Тоді Емір вдарить цього нахабу під дих.

— Ти що, Емір? — почує Віта.

— Вибачишся і почистиш їй плаття, — накаже Емір.

— Що?

— Те, що чуєш. Її мама врятувала мого племяшку.

— Та звідки я знав…

Племяшку? Племінницю? У нього не тільки є племінниця… У цього чоловіка проросла вдячність? Хоча він міг знати, чому б ні, раз про всіх знав, і про те, що її мати медсестра…

— Я сама почищу, — сказала Віта.

— Ну, як хочеш, — Емір сплюнув і пішов, насвистуючи.

А за ним рушила і вся компанія.

Йшли безтурботні, певні в собі.

Зграя.

Хижа, загрозлива.

Віта стояла, за плечима чувся сміх, він віддалявся і віддалявся. Сміх даленів, і начеб даленіла вона сама. Друга Віта йшла з тими хлопцями. Перша Віта (головна!) стояла, не в силі зрушити з місця.

— Як це огидно, — сказала вона зрештою маминим голосом і наказала, наказала другій Віті вернутися.

Провела долонею по шкільній формі. Майже чисто. Тільки коліно брудне. Послинила палець і потерла ним вимазане коліно. Подумала, що не хочеться йти додому. Чомусь уперше не хочеться. Що завтра піде, от піде й подякує цьому Еміру-шміру за заступництво. У той магазин, овочевий чи що, де він нібито працює вантажником. Емір-вантажник? Ха! Раптом їй захотілося танцювати. І Віта закружляла на стежці посеред пустиря, де вже відчутно пахло осінню й хрустіли під ногами сухі стебла. Відчула дивний, аж п’янкий запах трави. Здається, її звуть полином.