Коли їй здавалося, що мама безмовно докоряє, вона починала говорити про щось необов’язкове — погоду, колег по роботі в поліклініці неподалік від дому, в яку влаштував мамин знайомий лікар, про нову гарну станцію метро, про весну, що непомітно, наче скрадаючись, переросла в літо і вже відцвіли каштани на Хрещатику.

А Едуарда зустріла не на Хрещатику, куди полюбила навідуватися теплими літніми надвечір’ями, а на їхньому мікрорайоні. Він ішов… ішов…. ішов під руку (геть не схоже на нього) з жінкою. Щось сказав до жінки, котра їла морозиво. Нахилившись, як до неї, Віти, ніколи не нахилявся. І коли порівнялися, коли її помітив:

— О, Вітуля! Натах, це та моя любка, вірна моя подружка, про яку я тобі розповідав… Вірно любила зека. Віто, зачекай, куди ти?

Віта минула їх, мов сновида. Її оповила густа персональна темрява, що врятувала од пекучого сонця у півнеба, у ціле небо. Сонце стало таким великим, було так нестерпно близько, що Віта, рятуючи од нього свою бідолашну голову, на хвилю обхопила її руками. А потім відпустила — хай летить, горить, палає, це не її голова, вона тепер безголова.

Коли Віта прийшла до тями, подумала, що десь вже бачила цю жінку — старшу за неї, з обличчям не те що спитим, а наче просто зім’ятим, на подушці, після важкого похмільного сну. Жінка була виклично вродливо-невродлива, навіть потворна, але крізь цю потворність проступав сміх — сміх самої жінки, котра зневажала світ і тих, що довкола неї.

Віталія спинилася. Скроні ломило. Але вона мусила пригадати. І згадала. Приуральська колонія, жінка у формі, яка їх перевіряла, обмацувала — з тим же усміхом-вищиром, із блиском відверто презирливих, ні, швидше презирливо-байдужих очей. Жінка, про яку Едик-Емір казав, що вона віддається зекам, казав так зневажливо, як міг тільки він — знищуючи одним-двома словами. І тепер він з нею… Після десяти літ кохання з Вітою… До якої сильна, дужа ніжність аж перехлюпувала… Яку носив на руках під час побачень…

«Порятуй мене, мамо, — подумки попросила Віта. — Ще раз порятуй. Візьми ти мене на руки, бо я знову стаю маленькою. Такою маленькою, що скоро мене вже не знайдеш. Але я ще є…»

Але вона була. Була й далі. Й коли зайшла до забігайлівки поруч із їхнім будинком, щоб напитися, в останній момент, вже коли піднесла склянку з горілкою до губ, виплеснула смердючу рідину на стіну перед собою. Її наздогнав чийсь пропитий голос:

— Брезгує, сука. Навіть напитися не може. Ну, ти бачив таку, Федь?

«Я сама себе побачу», — подумала тоді Віталія.

А через тиждень був останній спалах того спекотного літа. До Києва приїхав Тимур. Тимур Косик, прапорщик з їхньої колонії, молоденький, соромливо сяючий, з усмішкою, що сама просилася на тонкі, ще майже хлоп’ячі губи.

І було надвечір’я. Несподівана зустріч і після слів: «Ой, Тимур, звідки ти, як ти мене знайшов?» — «Я, Віталіє Миколаївно, я, ля-ля-ля і ще якесь ля-ля», — він і сказав, за чим, власне, приїхав. За чим і за ким. За нею.

За нею — ось які були справи. Найважливіша справа того надвечір’я. Бо він, як виявилося, любив її, таємно кохав усі ці роки. Не всі, але цілих п’ять, ні, п’ять з половиною років, відколи прийшов після армії служити в колонію. Так і сказав: п’ять з половиною.

«Дві п’ятірки», — подумала Віталія.

Дві п’ятірки, а він:

— Я, власне, того й пішов туди служити, що вас побачив. Я ж місцевий. Тобто не місцевий, а з Луцька, до тітки в гості приїжджав. Ну, й побачив. На вулиці… Ви йшли така… осяяна. Щаслива. Я дізнався, де ви служите. Де працюєте. І пішов і собі служити, щоб вас щодень бачити. Ну, не щодень, але коли там були, у колонії. Приходив до вас, навіть сам собі пальця порізав, щоб ви перев’язали.

Така була Тимурова любов.

Віталія слухала його й раптом подумала, що їй хочеться ще раз обманутися. Не повірити, не закохатися, а ще раз обманутися, обдуритися, обдурити саму себе. За те, що вже було, але не минуло й пекло. Досі пекло. За справжнє своє кохання до проклятого Еміра. А цей хлопчик — та який там хлопець, піджаристий, підгонистий молодий чоловік — дивився справді страшенно закоханими очима. І був дуже швидким, бо одразу запропонував, щоб вона, Віталія, стала його дружиною. Законною дружиною. Так і сказав: законною. І дістав з кишені коробочку з обручкою, з перснем золотим. А потім і другий, без коробочки — це мій, для мене. Вони поєднаються, й ми поєднаємось, Віталіє Миколаївно… Віто…

— А хочете, я перед вами на коліна стану? — спитав, заглядаючи у вічі.

— Хочу, — раптом, несподівано для самої себе сказала, а потім і засміялася Віталія.

І він таки став. Привселюдно. Перехожі здивовано дивилися, і вечір той літній дивився, і сум Віталії, що погасив її сміх, її бажання обманутися. Чи бажання лишитися? З минулим, яке ще могло стати майбутнім…

— Встаньте, — сказала вона. — Встаньте. Бо я піду…

— Доки ви не скажете, що згодні, — не встану.

Отакий затятий Тимур. І вона сказала:

— Ну, милий мій, я подумаю.

Думка її покликала до Луцька. У колонію вернутися не могла, та й Тимур цього не хотів. Туди він їздив на роботу подарованим батьком «жигулем». Батьки могли подарувати єдиному синові й машину, і двокімнатну кооперативну квартиру: тато невтомно трудився постачальником дефіцитних у той час запчастин, а мама продавала в гастрономі не менш дефіцитні ковбаси й сири. Від вибору сина татусь і матуся, як їх називав чемний, як для прапорщика, син, були не в захваті, але й особливо не заперечували. Хотіли справити синові гучне весілля, але майбутня невістка виступила категорично проти. Довелося обмежитися скромною вечіркою, як назвали застілля на чотири десятки людей. Віта сказала, що мама захворіла й не може приїхати. Насправді вона й не повідомила маму. Знала, що не приїде, чи боялася того можливого приїзду? Утім, лишатися назавжди в колонії сам Тимур не мав бажання й наміру, особливо після того, як там не стало коханої Віточки. Саме так: Віточка, а ще Вітуся, Віталочка, Віталенка, — називав її чоловік. Віта спізнала, що означає «купатися як сир в маслі», та стала кішкою, у якої «дванадцять місяців на рік масниця». Тимур не шкодував грошей на одяг і прикраси для любої Вітусі. Тим більше, що закінчував заочний юридичний факультет і перевівся (звісно, не без батьківської допомоги) слідчим військової прокуратури, отож відтепер міг розраховувати не лише на батьківські гроші.

Він дарував кулони, намиста, гарні жіночі годинники мовби недбало і в той же час елегантно, з підкресленою увагою. Ця увага виростала з його тихої з’яви, з його ніжних слів, з його постаті — простої і начеб (це вже Віта потім визначить) елегантно-запобігливої. Так прапорщик не міг чинити. Значить… Значить, він спочатку кинув долю на її вівтар, до її ніг, і терпеливо, терпеливо, терпеливо чекав свого часу і її вироку. Це їй подобалося, це… павутинка ткалася елегантно і прозоро, на очах у неї і їй підносилася. Захоплено і ніжно. Хоч і була павутинкою. І їй… їй подобалося приймати ті дарунки. Одягати їх. І те, як милується нею Тимур.

«Я просто жінка», — казала собі не раз.

Віта думала, що вона ось-ось покохає, що вона вже кохає чоловіка, а не тільки дозволяє кохати йому. Часом подумки зверталася до мами Дази: «Ти цього разу не мала рації, мамо».

Бо мама сказала після знайомства з Тимуром:

— Ти знову помиляєшся, доню.

— У чому, мамо?

— У виборі. Боюся, це теж недобрий чоловік. — І зітхнула. — Не розумію, чому тебе до таких тягне…

— Але ж Тимур не злочинець, мамо, — трохи роздратовано заперечила Віталія. — Він сам, до твого відома, охороняє злочинців. Таких, як Едуард. А незабаром буде слідчим.

— Це не міняє суті справи, — якось натужно сказала мама. — Людина може працювати ким завгодно, не в цьому річ…

— А в чому ж?

— У нього недобрі очі. Рухи, наче він щось приховує. Від себе. У нього мова неприродно побудована. Слова наче підозрюють одне одного.

— Ти що — мовознавець? Лінгвіст?

— Я медсестра, — з ледь вловимою сумною ноткою сказала мама.