Але ця ноша несподівано відкрила: вона дуже легка. Легша за неї саму, треба лише її підняти.

«Неї?» — спитала Даза.

Так кажуть, так думають ці люди. Серед яких вона чужа. Але вона була чужою і чоловікові, котрий приїжджав. Він хотів, щоб вона в усьому призналася. Так, як було. Як мало бути. На вимогу сили, яка не хотіла й не могла пізнати її, Дазу, але прагла забрати її таємницю.

«Це біда», — подумала Даза і зрозуміла, що виходу нема, хіба спробувати заснути, але знала й те, що заснути не зможе. Не йтиме до неї сон, як день, два, чи ніч — другу, третю, сьому і десяту.

Через тиждень безсоння, коли вона нарешті виспалася та провела доволі бадьорий день, і прийшов той другий чоловік. Пізно ввечері, коли Даза ще не спала, але вже лежала в ліжку й перечитувала «Справочник терапевта».

Спершу почула тихий стукіт у вікно. Наче шкрябання. Вона здригнулася, книжка випала з рук. Може, почулося? Стукіт повторився. Мусила встати й підійти до вікна. Коли відсунула фіранку, побачила за шибкою чоловіче лице. Чоловік по той бік вікна показав жестом: відчини, мовляв.

Сама не своя, тремтяча і насторожена, Даза накинула поверх нічної сорочки кофтину. Подумала і вдягла спідницю. Так і відчинила двері, що вели з невеличких сіней до більшої кімнати.

— Добрий вечір, — привітався прийшлий пізній чоловік, і Даза побачила на його плечі автомата.

Даза відповіла й відчула, як несподівано кудись пропав страх. Мовби відкриваючи двері, вона випустила його надвір, у нічну безпроглядну темінь. У світ, куди той страх просився. Може, він сторожитиме її самотній прихисток?

— Прошу вибачення за пізнє вторгнення, — сказав прийшлий чоловік, втім, швидше хлопець років щонайбільше двадцяти п’яти.

— Я ж не спала, — відповіла Даза.

— Так… Але…

Він, здавалося, трохи засоромився. Затупцяв на місці.

Мав зовсім не бандитський вигляд. А, проте, хіба вона знала, якими мають бути бандити… Лісові бандити…

— Ви, мабуть, знаєте, хто я…

— Здогадуюсь, — сказала Даза.

— Скажу відразу, — голос у нього був трохи хрипкуватий — чи то прокурений, чи то простуджений. — Нам потрібні ліки. Деякі ліки. І для перев’язки…

— І що ж вам потрібно?

Він відповів — стрептоцид для ран, жарознижуюче, бинти, добре було б мазь Вишневського. Чи мазь, яка заживляє рани, якщо така знайдеться.

— Усе це в нас є, — сказала Даза. — Але ліки перебувають на особливому обліку. Надто марля. За кожен я муситиму прозвітувати. Можлива перевірка.

— Розумію, — і раптом голос його покрижанів — ледь-ледь. — У нас кінчилися ліки. А там — поранені. Один уже помер. Якось викрутитеся. Якби не крайня необхідність…

— Добре. — Даза відчинила ящик стола, потім аптечку.

Від чоловіка, чи швидше хлопця, несло махоркою і потом. І ще пахло чимось ледве вловимим — так, наче він щойно з’їв яблуко. А може, жменю якихось ягід. І наче запах болота, що йшов звідкись знизу, може, від ніг та прілого опалого листя…

Він поклав ліки й упаковку марлі до невеличкої торбини.

— Дякую. Міг би заплатити, але наші гроші вам ні до чого.

Спинився біля порогу. Як і той, що приїжджав на бричці.

— Ви звідки?

— З Полтавщини.

— Вас, здається, Любою звати?

— Так.

— Напевно, вам не треба казати, що про мій візит не варто нікому…

Не доказав, змахнув рукою. Скривився. Може, теж поранений? Тоді чому не сказав?

— Вам болить? — раптом спитала Люба-Даза.

— Ні, дурниці. Рана вже затяглася.

— Я б могла подивитися…

— Не треба.

І вперше скупо-скупо усміхнувся. Наче дістав промінчик тої посмішки десь глибоко з-за пазухи.

— Що ж, бувайте. Не проводжайте. Коли я вийду, погасіть відразу світло.

Даза так і зробила. Навіть не защипнула вхідні двері на защіпку. Чого їй тепер боятися? Більше не прийде ніхто.

Уже в ліжку відчула дрібне дрижання. Цікаво, котра година? Але настінний годинник у більшій кімнаті, не вставатиме.

Міркувала, що робити. Якось викрутитеся, сказав той чоловік.

Уранці вона мусить донести. Повинна. Як радянська медсестра. Комсомолка — прийняли у ремісничому.

«Що ж робити?» — подумала.

Якби поруч була Валерка, тепер Тамара, вона знала б, що діяти…

«Я миша у мишоловці, — подумала. — Але сиру не чіпатиму. Може, пощастить вибратися?»

Покликала сон. А що він, той снисько волохатий, не йшов до її хати, сказала уголос:

— Дядьку Сон, приляжте біля мене.

І дрібно засміялася. Дрібно-дрібненько. Навіть посунулася на своєму залізному ліжку до стіни.

Тихо-тихо, мов боялася, що хтось почує, мовила-прошептала:

— Я вже інша Даза. А Любу ми проженемо.

Ніч підіймала ліжко і всю оселю на невидимі руки. Несла й колихала. Даза відчула, що ніч холодна, що її треба зігріти — ніч, а не Дазу. Що світ весь холодний і невідомо, чи прийде ранок. Але навіщо їй ранок, тепер Даза його боялася, більше, ніж цієї ночі.

Олеся повернулася додому теж посеред ночі. Вона після виходу з агентства (останньою думкою її у цій установі була: «Який же у мене вродливий і розумний батько — батько-негідник!») раптом спинилася на півдорозі до метро й вирішила — рішення прийшло блискавично, — що єдиний вихід в її ситуації — виграти особисту війну. Війну за себе. Отримати свою, хоч маленьку, перемогу. А перемога мала бути тільки у боротьбі за своє кохання. Вона мусила отримати Ярослава.

«Я не викидаю свою гордість, а кидаю, як маленьку насінинку в землю, — подумала Олеся. — Земля холодна, вогка, непривітна. Але насінина не помре, навесні вона почне рости. А якщо цього не станеться, то разом з нею помру і я».

Ярослава ж можна було здобути тільки одним способом — зустрівшись з ним. Ще раз, останній, відчайний чи який там раз побачити цього хлопця, осоружного і коханого. Який так ніжно тис її руку, який випромінював надію — для неї і для себе. Так, для себе, так, бо інакше не казав би тих слів, не кидав поглядів, таке не могло бути короткочасною грою.

З цим рішенням Олесі полегшало. А потім прийшла й інша думка: якщо мама, її названа мама, втікала колись, хай і від несправжньої, Олесиної бабусі, але ж від своєї справжньої мами, то Олеся, коли поїхала до бабусі, їй помстилася. За себе і за бабусю. Несвідомо, теж недобре, але помстилася. Тому варто було хоча б повернутися до оселі бабусі (бабусі?) Даздраперми — ха-ха, яке ім’я, — щоб зібратися в дорогу. Дорогу до Луцька, до Ярослава.

Усе ж Олеся відтягувала час повернення, бо щось їй муляло. Зрештою мусила собі признатися: вона таки прив’язалася до цієї старої жінки. Щось у них обох було спільне, спільніше, ніж з мамою. Хоча тепер з мамою несправжньою.

Отож, Олеся відтягувала повернення, як могла. Побродила містом, зайшла на якусь виставку, потім до кав’ярні й до кави замовила собі п’ятдесят грамів коньяку. Випила залпом, закашлялася, голова попливла кудись у безвість, може, в безповітряний простір, де не було потреби дихати. Сидіти так було незвично і… приємно. Але все зіпсував якийсь чмур, котрий підсів до її столика явно з наміром підклеїтися. Олеся знала, як таких відшивати — пару іронічних слів, погляд, в якому живе тайський бокс — тео-кіокуошінхай, ось так відставлений пальчик, наче вирок приреченому гладіатору, котрий програв свій поєдинок…

— Ви когось чекаєте? — спитав явно збентежений чмур.

— І як ви здогадалися? — Олеся вимовила якомога іронічніше.

— А якщо він не прийде? — Чмур, певно, вирішив узяти реванш. — Узагалі-то кавалери чекають дам.

— Він достойний чекання, — відрізала Олеся. — На відміну від вас.

Чмур — тонкі, досить інтелігентні риси — поглянув уже не зацікавлено, а посумніло.

Підвівся і сказав:

— Сьогодні явно не мій день. — І за легким порухом вбік: — Але й не ваш теж.

«Самовпевнений нахаба», — подумала Олеся.

Її розсердило те, що цей хлопець щось розгадав. А вона не хотіла, щоб її розгадували, щоб лізли в душу, на яку одягла панцир. Подумала: мамочки, як же я підіймуся, бо ж треба йти, бо ж ніхто не прийде, а чмур (гаразд, звання чмура позбавляємо) сів за інший столик — спостерігати за нею, чи що, за її днем, який їй не належав…