Віталія теж почувалася щасливою. Головне — Андрій житиме, кістки зростаються, а що не ходитиме, то вже десяте питання. Вона буде його ногами, а якщо треба, то й руками, чим завгодно. Ті його осоружні «гречанки» полетіли до країни, в якій усе є, але немає і не буде такого, як Андрій. Перед від’їздом вони таки зволили навідатися в лікарню й показати Андрієві внука. Віталія розуміла, що Андрієва радість віднині гірчитиме. Дала собі слово, що розшукає його неприкаяного сина і зробить усе, щоб батько і син відновили єдність душ.

Даздраперма пересилювала свою втому. Вона так і не зустрілася з батьком Віталії. Виявилося, що Матвій Білітюк живе не у Львові, а у львівських Карпатах, в далекому гірському селі. Його друг у львівському повстанському братстві розповів Дазі, що Матвій, коли звільнився з норильського табору і не отримав дозволу оселитися на рідній Волині, поїхав на Донбас. На донецькій землі робота знайшлася, так само під землею. То ж усе одно частка України, казав. Ще цілих двадцять з гачком літ спускався під ту чорну землю. Аж до старості лишався бобилем, бо не міг забути свою Маринку. Надія, що вона жива, казав, зігрівала його, не давала згинути серед морозних північних таймирських заметілей.

Даза почула історію, котру розказав Матвіїв побратим. То було вже на початку п’ятдесятих минулого століття. Матвій опинився на руднику поблизу селища Кайєркан. Там відбували каторгу чимало волинян. Разом зібралися на Святвечір перед Різдвом п’ятдесят другого року. Посиділи, тихенько заколядували. Під кінець ще тихіше заспівали повстанську пісню. Та хтось доніс табірному начальству. Може, й серед них виявився сексот, може, почув хтось, як співали й колядували в кутку бараку. Одним словом, через день усіх їх послали стояти живими «колишками». Було в тому таборі таке страшне покарання. Місцеві жителі, ненці, привозили до табору для начальства й охоронців оленину й оленячі та песцеві шкірки. А взимку там цілу добу довга й темна полярна ніч. Добре ще, коли зорі блимають та часом місяць підсвічує дорогу. А буває, що тільки холодний пронизливий вітер свище й мете пурга. Та навіть за тихої погоди в темряві суцільній ті, хто віз до табору м’ясо й хутро, кілька разів звалювалися в урвище біля дороги до табору. От і придумав начальник табору, чи хтось підказав йому, позначати ту дорогу живими «колишками». Ставили вздовж дороги на під’їзді до табору в’язнів з гасовими ліхтарями в руках. Щоб вони дорогу підсвічували, куди їхати показували. Живі «колишки» тобто. Зеки знали: хто в «колишки» потрапляє — приречений. Бо ж доводилося кілька годин стояти на морозі в сорок, а то й під п’ятдесят градусів. На вітрі, що навіть у кожусі пронизував до кісток. А траплялося, що й тільки у ватниках-куфайках посилали. Зеки-«колишки» якщо не обморожувалися й не віддавали кінці одразу на трасі, то чекала їх повільна мученицька смерть після повернення до табору. Від обмороження, запалення легень і нирок.

Тих колядників і послали стояти «колишками», розказував Матвіїв друг Зіновій. Зрозуміло, з яким настроєм, з якими почуттями вирушали на покару. Прощалися з друзями по каторзі. Бо знали — на смерть, та ще й таку люту, мученицьку, вирушають. Та був серед них священик. Він і порадив: коли стоятимете, молитви, які знаєте, проказуйте. І згадуйте людей найрідніших та все добре, тепле, світле, що було у вашому житті. Думайте про те, що мало б трапитися, якби на волю вирвалися, про тих, кого хотіли б там стріти. Ось так радив той священик.

— Матвій казав, що не вельми вірив тим словам, — Зіновій так згадував. — Бо як слова, згадки од лютого морозу й вітру захистять?

Усе ж вибору не було, як і порятунку. То як стояв з ліхтарем у руці, то й молитви раз за разом повторяв: «Отче наш», і «Богородице, Діво, радуйся», і ще якусь — казав, що од бабусі навчився. І згадував тата й маму, сестричку свою, Катрусю, яку разом з батьками вивезли на Сибір за те, що він у повстанці пішов. Прощення у них просив. А найбільше згадував Маринку свою. Як познайомилися, коли він на вечорниці в її село Лучинці прийшов. Як додому проводжав, як на другий раз поцілував уперше. Як вона за ним до лісу пішла. Як там, у схроні, вперше на руки взяв свою донечку, на личко її дивився, мліючи од гіркого, терпкого щастя. А потім уявляти став, як то зустрінуться, коли з осоружної каторги вернуться. Вірив, що Маринка і донька живими лишилися. Уявляв, як бере за руку донечку, хай навіть і виросте до того часу, над землею високо підіймає. Як удвох чи утрьох до школи йдуть. А потім уявив, як разом з її обранцем на вінчання благословляє.

Зіновій:

— Матвій казав, що начеб тепліше стало. Не так мороз і вітер відчувалися. А як до табору вернулися — виявилося, що тільки двоє обморозилися з двадцяти їдного, ще троє чи четверо в лазареті повалялися. І ніхто не вмер. Матвій не раз те «різдвяне диво» згадував[8]. От як йому Маринка його і дочка помогли. Ну й, звісно, Господь Бог.

Усе ж поїхати в те гірське село за півтори сотні кілометрів у Дази вже не стачило сил. Далася взнаки поїздка у Лучинці, а потім до Львова. Викручувало ліву ногу, ломило в попереку, нестерпно нила нирка. Бо ж ішов сімдесят сьомий. Старість дихала за спиною надсадно, як старий пес.

Дізналася, що Матвій Білітюк теж уже в старості заприязнився з колишньою зечкою. Там, на Донбасі. Разом з її покійним чоловіком на шахті робив. Коли можна стало на Західну їм вертатися, то й поїхав за нею до Львова. Нова влада їм маленьку квартирку дала. Та якось вибралися у рідне село Матвієвої обраниці Стефки. І вельми в тім селі, де гори мовби піднімають хати і людей до неба, сподобалось Матвієві. Через рік там і поселилися, в хатині, що Стефанії од родички дісталася.

— Матвій, гейби мала дитина тішиться, що тепер на горі живе, з якої, казав, півсвіту видно, — розповідав з усмішкою Зіновій.

Зіновій запевнив, що обов’язково найближчим часом передасть Матвієві радісну звістку, що його дочка знайшлася. Він час од часу вибирається до Львова з того свого «гірського сідала[9]». На збори братства приїжджає, а то й просто щоб душу в розмові відвести. Зі Стефанією своєю завше вони тепер як голубки. Даза написала на клаптику паперу дві адреси — Віталії і свою, київську. І пару слів додала.

— Ото зрадіє Матвій, — сказав Зіновій. — Ото зрадіє. Бо вже й надію всяку втратив найти дочку. Казав, що боїться вмерти, так і не побачившись. Ну, тепер приїде. Він ще крепкий, як той боровичок, то й до Луцька, і дасть Біг, і до Києва добереться. Років п’ять назад, то ми з ним удвох до столиці їздили ще, на марш упівський, на Покрову. По-вояцькі ще ноги переставляли. А типер… Мав одразу після Різдва приїхати — не приїхав, то десь от-от буде. А нє, то я до нього поїду. Був би телефон, подзвонив би. Так нє, він мобілок не визнає.

Утома й болячки не полишали Даздраперму й після повернення зі Львова. Втішала себе, що в Києві відлежиться.

Надійшов поїзд і привіз час прощання. Олеся цьомнула маму, тернулася щокою об щоку, а далі надовго солодко завмерла в Ярославових обіймах. Сором її кудись полетів, як нічний птах. Їй було фантастично добре й затишно. Зустрінуться через тиждень, од сили два — вже в Києві. Назавжди. Щока у Ярослава ледь колюча, приємний лоскіт.

— Мамо, ти надто втомлена, — сказала Віталія. — Нащо ти в той Львів їздила? Так не терпілося?

— Скоро дізнаєшся, — таємничо відповіла Даза.

— Ти… Ти їздила до мого батька, адже так? — Віталія відчула вітер на пероні, рвучкий, але теплий серед зими.

— Так.

— І… Не зустрілися?

— Ні. Він живе десь у гірському селі. Та, гадаю, незабаром приїде. Мусить нарешті приїхати.

Віталія зовсім тихо:

— Ти казала, що він гарна людина. І що любив іншу жінку.

— Мовчи, — сказала Даза. — Хай він сам тобі все розкаже, як було. Як сталося.

Ярослав і Віталія ще зайшли до вагону. Олеся подумала, що все одно прощання надто коротке. А потім Олеся і бабуся Даза лишилися самі. На верхній полиці похропував пасажир, який, напевне, їхав з Ковеля. Перед тим, як лягти, Олеся тихо спитала: