Колись мама розповідала, як вона танцювала в селі, куди їздила зі шкільною подругою. Як її запрошував до танцю набагато старший за неї чоловік.

Олеся знає: тут звучить мелодія. Нечутно, наче здалеку, але наближається до неї.

І мелодія зазвучала. Десь від шинквасу. На невеличку сцену вийшов оркестр. Наче почув її думки.

«Але ми не будемо танцювати, — раптом подумала Олеся. — Ми поруч. Поруч. І все».

— Ти ж у мені не помилилася? — питав Ярослав. — Я в тобі — ні.

— І я в тобі, — сказала Олеся. — Я тебе й без будь-якої посади любила б. Я ж у тебе давно втріскалася. Ще там, на Майдані.

— Знаю, — посміхнувся Ярослав. — Як і я в тебе. Але ж я, як у нас на Волині кажуть, хай мене чортяка за ногу вхопить, чоловік. Твій чоловік. Я мусив бути гідним вас, принцесо. Ну, а вчора в нас була нарада. За участі великого начальства… Розумієш, наша гендиректорша останнім часом, як виявилося, зав’язла в деяких, скажемо так, не зовсім законних операціях. Це вилізло наверх. До того ж фірма почала хитатися. Ну, я й запропонував деякі ідеї, як фірму порятувати. Зміцнити. Деякі нові схеми діяльності в майбутньому. Босам це сподобалося. Вони й призначили вео. Тепер наберемося терпіння. Якщо все піде, як має бути…

— Піде, — запевнила Олеся. — Я вірю в тебе. Господи, який ти в мене розумний!

Усередині в неї все затанцювало, закружляло, застрибало від радості. Заплескало в долоні. Зауракало.

«Я таки не помилилася в ньому, — подумала Олеся. — Я його вибрала. Вибрала. Я. А баба Даза помилилася. От».

І подумки вона показала вредній буркітливій бабусі язика. Хай десь там собі бурчить. На печі чи покуті.

Якщо сьоме небо існувало насправді, то того дня Олеся перебувала, злетіла на нього. Навіть вдвічі, втричі, вдесятеро вище. І в ресторані, і коли після нього вони з Ярославом кохалися. Ярослав сказав, що якщо піде все за планом, то наступного року купить квартиру. Хай хвалиться. Він справді чоловік. Справжній. Її. Коханий. Усе інше похідне, другорядне. І квартира, й обручка з діамантами. Так, додаток, доважок до щастя.

— Ще, ще, — шептала Олеся.

Це стосувалося кохання, поцілунків, слів. Ніжності, сильної й водночас гарячої, ніколи забагато не буває. У них буде тільки багато. По вінця.

— Я народжу тобі сина, — прошептала Олеся знеможено-щасливо, коли вже лежала поруч.

— І дочку, — сказав Ярослав. — Схожу на тебе. А краще — двійко.

— Я боюся, — призналася Олеся.

— Чого, моя боягузочко?

— Двох одразу, мабуть, важко народжувати.

— Тоді народиш по черзі.

Вони одночасно тихо засміялися. У вікно заглянув місяць — жовтогарячий, величезний.

«Цікаво, якими виростають діти, зачаті при такому повному місяці?» — раптом подумала Олеся.

Чаша Олесиного щастя, налита по вінця, почала вихлюпуватися вже через два тижні.

Приїхала мама Віта.

За ці два неповних роки Олеся тричі навідувалася до Луцька. Раз поїздом, раз — маршруткою, а ще раз привіз Ярослав. Мали побувати у містечку, де жили його батьки, Ярослав хотів познайомити Олесю з ними, представити «мою обраницю», та в останній момент сказав:

— Манюня, давай не будемо це робити на хапок. Я мушу заглянути до них на пару годинок і мчатися назад. Мама у мене специфічна, але вона моя мама, тато визирає з-під маминої п’ятки… Усе як у людей… Я хочу тебе представити по-справжньому, у всьому блиску…

Олеся легко згодилася. Оглядин себе з боку інших вона не любила. Навіть якщо то будуть Славкові батьки. Хоча якась вреднюща комаха задзижчала над вухом. Вона прогнала її геть.

В останній приїзд до Луцька мама зі сміхом зізналася Олесі, що тепер має двох чоловіків. Розповіла, як боролася за Юрія, який мало не привчив батька до пляшки. Як влаштувала їм обом скандал, коли в черговий раз застукала за випивкою. Як Юрій таки знайшов роботу й тепер «майстер на розхват» у меблевій фірмі. Як вона зрозуміла, що Андріїв син також закохався в неї. Юрію годилося б одружитися — втретє, але він і слухати не хотів. Живе окремо, але часто навідується. Прийшов і під час Олесиного чотириденного гостювання. Варто було побачити, як він дивиться на маму Віту, щоб зрозуміти, що вона аж ніяк не перебільшує. То був погляд відданого пажа на королеву, а може, й закоханого раба на свою володарку.

— Я часом ходжу до нього прибрати й щось зготувати, — казала мама. — Ну, й щось йому теж дарую…

Мама не договорила. Олеся не стала питати, хоч на язику крутилося підступне запитання: «Невже мама стала коханкою Юрія?» Олеся засоромилася власної підозри. Підозра стала таємницею, але вона загнала її в темний куток. Між нею і Юрієм відбувся діалог наодинці, де Юрій напівспитав-напівствердив:

— У вас, звичайно, є коханий?

— Є, — просто сказала Олеся.

— Жаль, — сказав у відповідь. — Дуже жаль. — І по паузі: — Ви дуже вродлива. І, певно, добра, як і ваша мама.

— Я кусюча, — сказала Олеся.

— Ні, — Юрій. — Я думаю, не така вже й кусюча.

Олеся хотіла спитати: «А яке це має значення?» Не спитала. Для неї мало значення те, що стосувалося Ярослава.

Тепер мама приїхала. Уперше відірвалася, як сказала. Андрія догляне його син. Та й Андрій сам себе доглядає. Юрій узяв його у свою фірму, яку влітку створив. Із виготовлення оригінальних меблів на замовлення. У креслення їх, казала мама Віта, Андрій вкладає всю свою фантазію. І душу. Меблі користуються шаленим попитом. Усілякі там фігурні підставочки, стільчики, вичурні стіночки, торшерчики, столики — тепер вистачає нових буржуйчиків з примхами. І бажанням похвалитися — а в мене отак!

— Усе в нас окей, як тепер кажуть, — повідомила мама. — Нарешті грошики не побрязкують, а шелестять. Як листя восени.

Та одного погляду на її обличчя, поставу було досить, щоб побачити, як мама змарніла. Як виступають вилиці, яка жовта шкіра. Уся аж світилася. Правда, світло було якесь особливе. Наче над головою в неї справді ховався од надто допитливих очей невидимий німб. І просив, посилав імпульси, щоб його побачили.

Мама сказала, що приїхала провідати їх, розвіятися і трохи прийтися, поблукати Києвом, своїми місцями, подивитися, як змінилося місто її юності. І поблукала, а ввечері розповідала про свої враження. Як добре, що випав сніг і зробив Київ пухнастим! Як гарно продивляється другий берег Дніпра з краю Володимирської гірки! Жаль, що на їхньому пустирі виросла гаргара торгово-розважального комплексу чи то центру.

— Він украв у мене спогади, — сказала мама.

Вона розповідала ще щось про свою прогулянку своїм мікрорайоном…

І раптом всередині Олесі все похололо. А потім, ще за мить чи вічність, геть закрижаніло. Вона зрозуміла, що мама приїхала не просто подивитися на Київ, пройтися, проїхатися, згадати.

Мама приїхала попрощатися з Києвом.

З містом частинки — дуже важливої, радісної і болісної — її життя.

«Ні, ні!» — хотіла закричати Олеся.

Та піднебіння затерпло і язик затерп. Шукала слова і не могла знайти.

Шукала виправдання — кому й чому? — і не могла знайти.

Відчула, як по щоках потекли сльози. Дві цівки. Тонкі дві річечки. Почула мамин голос:

— Олесю… Ну що ти, дурненька… Усе буде добре… Що ти, рідна…

Мама гладила її голову. Як у дитинстві. Ні, не так. Так, наче вперше в житті гладила, це Олеся відчула.

Їй захотілося вірити, що все справді буде добре.

А наступного надвечір’я мама сказала:

— Давай трохи вдвох пройдемося.

— Давай.

Вони прогулялися однією вулицею, другою. Потім спинилися, точніше, спинилася мама біля стандартної облупленої п’ятиповерхівки.

— Знаєш, я тебе дещо попрошу, — мамин голос трохи дрижав. — Тут, у цьому будинку, колись жила одна жінка. А може, й досі живе. Її звати Зінаїда. Я б хотіла її побачити…

— Хочеш зайти до неї? Чи зайдемо вдвох?

— Ні, — сказала мама. — Якщо відверто — я боюся туди заходити. Знаєш що… Сходи туди сама. У сорок восьму квартиру. Якщо та жінка, Зінаїда, раптом там є… Попроси, хай вона вийде… Скажи, що я її чекаю… Вона знає моє ім’я… Он у тому під’їзді…