Він відповідав. Його листи передавала та ж сестра, яку звали Зіна, — мовчки перестрівала й тицяла аркуш паперу. Листи були короткими, у них жодного слова про його теперішнє життя в колонії, мовби його не існувало, зате які то були листи! Листи-новели. Віта не могла їх ніде зберігати, вдома — ні, боялася, що знайде мама, як знайшла ненароком першу любовну записку однокласника Генки Торочка. Спробувала покласти в банку й закопати в ямку під каменем неподалік їхнього будинку, на краю того самого пустища, де її вперше перестрів Едик. Та камінь могли забрати — і тоді чи знайде вона те місце? Або ямку розгребуть бродячі собаки.

Віта вирішила спалювати листи, а перед тим їх завчати напам’ять. Листів більшало, могла переплутати, коли повторювала, і вона склала потаємний список, де записувала кілька початкових фраз, фразу-другу в середині і в кінці. Діставала список і повторювала листа. За цей аркуш паперу (а потім два і три) можна було не боятися — скидалося на цитати, заготовки до шкільного твору, в усякому разі, так вона себе заспокоювала.

Деякі листи пам’ятала й досі.

Лізли до пам’яті — недоладно, раптово, приходили нізвідки непроханими гостями, розбійниками татарської орди, що ось-ось виникне з ночі її минулого.

«Осінь прийшла самотнім босим листком («Чому босим?» —подумала, коли прочитала, Віта), опустилася на мою стежку, брудну, зачовгану ногами, і мені захотілося її порятувати. Не знаю, мала, кого — осінь, листок, себе? Як ти гадаєш?»

«На роботі, куди нас повезли, побачив кущ калини. Зірвав кетяг, попробував — гірка-гірка й кисла, але ж яка солодка! Потім підніс до обличчя руку — і пальці запахли калиною. Думав, шкода мити руку, нас туди більше не повезуть і калини я не побачу, і не побачу ще довго — що ж ви наробили, маленькі гіркі ягідки?»

«Мій кореш Вітьок Ручка знайшов на подвір’ї вороненя з підбитим крилом. Смішне й беззахисне. Оклигало й стало ручним. Хлопці пожартували над Вітьком, як він кудись відлучився, і сховали ворону. Вітько плакав, як мала дитина. А потім раптом закаркав, як справжня ворона. І уяви собі — вороненя відгукнулося».

«Сніг за дверима не по коліно — по самісіньку душу. Закидає цілий світ. Я, здається, на самому його дні, й від того стає тепліше. А у тебе йде сніг? У Києві?»

Сніг ішов, засипав і її серце, душу, до неї озивалося самотнє вороненя, гірко смакувала крихтами ворона, викликаючи з-за обрію весну, цвіли перші кульбаби, літали в небі маленькі, схожі на баранці хмари, падали на долоні бурульки, вона впускала в листи, котрі надсилала у відповідь на його, інші описи й інші почуття. І розуміла: саме їй призначено порятувати цю людину з такою чутливою душею, де серед бруду жила поезія.

А тієї зими небагатослівна Зіна вручила чергового листа — свої Віта відсилала сама, а від Едика передавала Зіна, бо адресовані на їхню домашню адресу могли потрапити до рук мами, а на «до запитання» листів неповнолітнім не видавали.

У листі було два речення: «Мала, дуже хочу тебе побачити. Нестерпно хочу побачити».

Щоки Віти спалахнули не маками, а трояндами серед снігу. Забухкало серце. Голосно, на весь квартал.

«Як побачити? А як я поїду? До нього? В тюрму?» — злякано подумала Віта.

Він писав часом отак просто, без звертання, а часом: «Здрастуй, люба сестричко».

Сестричка?

Чия?

Уперше не знала, що відповісти. Написала щось про школу, зимові канікули. А на вулиці, коли верталася зі шкільного вечора, підстерігала, здавалося, всюдисуща Зіна.

— Привіт, — буркнула. — Довго гуляєте.

— Вечір, присвячений Тичині, — чогось пояснила Віта.

— Авжеж, — сказала Зіна. — Трактор в полі дир-дир-дир, ми за мир. Партія веде.

— Я читала «А я у гай ходила…»

— Бідна маленька дівчинка, — сказала Едикова сестра. — Я тобі тепер на словах маю передати. Едик дуже тебе хоче побачити.

— Але я…

— Готуйся, — Зіна кинула різко, як постріл, слово, повернулася, але за пару кроків озирнулася. — Він тебе жде. Більше, ніж нас.

Віта дивилася вслід дівчині, котра розтала в зимовій темряві. Що вона скаже мамі? Як поїде? До кого? Він… Він її жде?

Десь місяця із півтора жила мов у гарячці. Поїде — не поїде — що скаже мамі — як їхати — навіщо?

— У тебе нема температури, Вітусю? — одвічне мамине запитання.

«Чого вона ні про що не здогадується?» — Віта вже сердилася на таку проникливу маму, котра виявилася сліпою й глухою, на себе, підлу обманщицю.

Ні, не поїде, вирішила. Зустрінуться через… Ну так, неповних два роки. Кажуть, що відмінять одинадцятий клас, то вона вже закінчить школу. Буде студенткою. Дорослою.

Потім він написав: «Учора весна мені нашептала, що ти приїдеш».

Одне речення. Усе. Усе?

Віта зрозуміла, що мусить поїхати. Не тому, що ці слова, а тому… Ні, ні й ще раз ні, вона не закохалася. Але…

Через два тижні однокласниця Люда запропонувала поїхати до її бабусі в село. Уже потім вона дізнається: Людка, трієчниця Людка сподівалася, що Віта допоможе їй підготуватися до вступу в технікум харчової промисловості.

І тоді став народжуватися план про псевдопоїздку в село.

Мама на диво легко згодилася відпустити її.

— Ти вже майже доросла, — тільки й сказала. — Я й так заборгувала перед тобою. Цього року відпустка мені за графіком випадає восени. А там відпочинеш. У тебе буде напружений рік перед закінченням школи.

Правильна мама.

Усе розраховано.

Підла Віта теж усе розрахувала. Чого вона так тремтить? Чого такий важкий наплічник? Ледь переставляє ноги. На вокзалі її чекають Зіна й мама Едика. Куплено квитки і для неї теж.

— Па-па, подруго, до зустрічі, — каже Люда й противно хихотить.

— Я тебе уб’ю, — шепоче Віта. — Колись уб’ю. Може, й скоро.

«Моя дорога схожа на політ метелика до світла», — думку, що з’являється, вона проганяє геть.

Едик перебував десь далеко у Росії. У колонії за Волгою, перед Уралом. Так сказала мовчазна Зіна. Віта ж ішла й шепотіла рядки з його листа:

— Ти сидиш на моїй хмаринці, яка з’являється щодень над колонією. Одна й та сама хмаринка.

Шепотіла і проклинала себе. Як би їй хотілося, щоб раптом на вулиці з’явилася мама. Перетнула дорогу й не пустила у цю поїздку. Мама її ніколи не била. Хіба словами. Докором — легким, спокійним, майже невагомим, який, проте, вдаряв об лице, роз’їдав душу.

Олесю вони знайшли біля річки. Стояла і дивилася кудись на другий бік. А далі було — побачивши маму й бабусю, Олеся закричала:

— Не підходьте, бо стрибну. У воду.

— Олесю!

Мама кричала, а бабуся Даздраперма сказала на диво спокійно, аж замороженим голосом:

— Вона не стрибне. Але стій на місці. Не наближаймося.

— Мамо, звідки ти знаєш, що вона не стрибне?

Віталія вимовила і зойкнула. Її докір сполохав сороку на дереві над водою. Пташка знялася й перетворилася в маленьку чорно-білу, трохи видовжену пляму.

Вони стояли на віддалі — троє людей, котрі не знали, що робити. Віталія відчула, як її тіло пронизує біль. Невже укол передчасно перестав діяти?

І тут Олеся гукнула майже весело:

— Я вам дозволяю підійти.

— Капосне дівчисько, — буркотливо сказала бабуся. — Майже твоя копія. Тебе колишньої. Треба ж так вдатися.

— Ой, мамо… Ходімо вже, раз їх величність нам дозволяють.

— Тільки йдемо поволі, — навіщось сказала мама Віталії.

Вони так і зробили — наблизилися тихо, мов справді збиралися порятувати дівчину на березі од фатального стрибка в холодну весняну воду.

«Яка ця весна — я не можу визначити, — раптом подумала Віталія. — Довга чи коротка, холодна чи тепла? Навіщо я дзвонила мамі? Усе зрушилося, і мені зимно. Ой, зимно… Більше за тіло болить душа».

Віталія вже кілька днів перебувала в онкодиспансері, у відділенні хімічної терапії. Медичку, медпрацівника, хай не лікаря, а медсестру, але начеб свою колегу, її поселили в палату на двох.