Вільям Шекспір

Переклав Лесь Танюк

Ще лежачи на пагорку крутому,

Дівочий квиль я вчув звіддалеки,

Угледівши й саму її потому:

Бліда, вона йшла берегом ріки,

Перстеники зриваючи з руки,

У розпачі якісь папери дерла,

Не стримуючи сліз важких, як перла.

Її чоло й волосся золоте

Ховав від сонця брилик-плетениця.

Обличчя вже змарніло, а проте

Не викосила часу косовиця

Всього, що юнь дарує білолиця, —

Крізь сітку зморщок небові на зло

Колишню вроду видно ще було.

Вона раз по раз витирала очі

Носовичком з примхливим вишиттям,

Вдивляючись у літери урочі —

Шовк монограми з милого ім’ям, —

Охоплена скорботним почуттям,

І виливався біль її жахливий

У тихий стогін чи у зойк тужливий.

То, наче викликаючи на бій

Блакить, метала блискавки у хмари,

То знову опускала погляд свій

На луки, де паслись овець отари,

На гори і на чорні крутояри;

Блищали очі відблиском заграв —

Лихий вогонь в її зіницях грав.

З-під брилика розвихрене волосся

Свавільно розліталось врізнобіч;

Вздовж щік побляклих пасмами вилося,

А решта струменем збігала з пліч,

Та з сіточки не виривалось пріч

І волі ніби й зовсім'не жадало,

Хоча й було заплетене недбало.

Кришталь, рубіни, срібло та янтар —

Зневаженої вірності святиню —

Жбурляла в річку, — наче той скупар,

Що кида гріш у вщерть набиту скриню;

Так щедрий цар дарує благостиню —

Не тим, у кого злидні аж кричать,

А тим, на кому розкоші печать.

Понищені браслети і клейноди,

Жмут щойно перечитаних цидул, —

Усе летіло у бурхливі води,

Знаходячи на дні собі притул;

Гробницею тепер їм буде мул.

Враз, розгорнувши шовк, знайшла листочки —

Кривавицею списані рядочки.

Цілуючи жадливо ті листи,

Сльозами їх кропила очамріло.

«О хижа крове! Як же довго ти

Мене олжею напувала вміло —

Словами, що чорніші за чорнило!» —

Скричала й на дрібнесенькі шматки

Подерла горопашні сторінки.

А недалечко пас у лузі вівці

Один поштивий велемудрий дід:

Він довго жив, як всі оті щасливці,

Що в учтах бавлять час, і кинув світ,

Де при дворі пробув чимало літ;

І от, узрівши мало не причинну,

Збагнути хоче сліз її причину.

До неї він з ґирлиґою підсів

І мовив, що тужити так не гоже, —

Безвихіддя нема для юних дів.

Хай розповість усе йому, як може,

І, може, він їй чимось допоможе.

А вислухати й дати їй совіт —

То привілей його похилих літ.

Вона йому: «Ах, батеньку, якщо ви

Побачити, крий боже, у мені

Безжальну жертву згубних літ готові,

То я вам відповім на це: о ні!

Не роки, а жалі мені страшні!

Цвіла б я й досі, як пахуче гронце,

Якби не затулив мені він сонце.

О горенько! Навіщо рано так

Ступила я на стежечку вадливу?!

Мене причарував один юнак:

Любов, собі шукаючи поживу,

Вселилася у плоть його звабливу,

Знайшовши в ній для себе світлий храм,

Щоб стати божеством навіки там.

Ці шовковисті кучері веселі, —

Як з ними гравсь бешкетний вітерець!

Таке вам і не снилось, мудрагелі!

О, це биття сполоханих сердець!

О, найсолодших марень нетерпець!

Гарнішого за нього я не знаю:

Вродливіший хіба що ангел з раю!

Змужнілість ледь торкнулася ланит,

Цнотливих і рум’яних, як дівочі;

Хоча пушок, м’який, мов оксамит,

Вже натякав на вуса парубочі.

Й вагались залицяльниці, охочі

До суперечок, — що йому миліш:

Отак як є — чи як було раніш?

Щасливий і на вдачу, і на вроду,

З жінками ніжний, тихий і тремкий, —

Мужчинам кривди не прощав він зроду, —

Обурений, гримів як буревій,

Чиє дозвілля — травень грозовий;

Його тендітність — тільки покривало,

Що звагу і безбоязність ховало.

А як шалено мчав він на коні!

Одне єство — в одну істоту злиті!

Ввижалося — і не одній мені —

Не скаче він, ширяє у блакиті!

Всі сперечалися такої миті:

Коня приборкав вершник беручкий,

Чи вершника приборкав кінь баский?!

Та сходилися швидко всі на тому,

Що саме він дав грацію та чар

Божественному коню вороному, —

Він, лицар духу й простору владар;

Що то його неоціненний дар —

Вшляхетнювати геть усе собою,

Все прикрашати власною красою.

Меткий, розумний, веселун і грач,

Майстерник жартівної пікіровки,

Плач обертав у сміх, а сміх — у плач,

Мав завсігди напохваті примовки,

Шпильки дотепні і питання ловкі,

Що ними враз заплутавши, умів

Підступно вас піймати в пастку слів.

Так правував серцями він охоче,

Роздаючи троянди й колючки;

Так чарував він свій чималий почет,

І всі йому служили залюбки, —

Старе й мале, жінки й чоловіки, —

І забаги усі його відразу

Виконували, не ждучи наказу.

Його портрет у себе мали ті,

Хто бачити його хотів щохвилі.

Отак пахолок марить в забутті,

Що він шикує на розкішній віллі,

Де пишно владарює на дозвіллі,

І щасливіший у мані своїй,

Ніж пан його — подагрик і скиглій.

Було, своїм і та його вважала,

Котрій він осміхнувся мимохідь.

Я ж, серцем вільна, зроду не бажала

Ні з ким душевну злагоду ділить, —

І от сама потрапила у сіть;

Віддавши квіт душі йому весною,

Лишилася стеблиною сухою.

Та не була впокорена я ним,

Як ті, що миттю гинули у шалі;

І боронила честь свою вже тим,

Що уривала замахи зухвалі,

Тримаючись від нього якнайдалі,

Сприймаючи його як джиґуна,

Що до сердець чужих жалю не зна.

Гай-гай! Кому чужий завадив приклад

Гіркий свій келих випити до дна?

Лише на серце покладатись звикла,

Я ще не знала, що любов — мана,

Що найпалкіше почуття мина

І зайвина — порадників завзяття:

Вони лише роздмухують багаття.

Якщо ж, порад послухавши чужих,

Ми силоміць вгамуємо жадання,

То будем все одно ні в сих ні в тих, —

Бо силування — це вже не кохання!

Бо наша згага — то якесь наслання;

Волає марно розум: «Не займай!» —

Чого невільно — хочеться, і край!

Я знала, що лукавий він душею,

Що квітникарить по чужих садках,

Що поглумився не над однією,

Що в кривдному порушенні присяг

Найвищої майстерності досяг,

Що всі його листи і шури-мури —

Овеча шкура вовчої натури.

Мене він взяти приступом не зміг

І вдався до тривалої облоги:

«Нікому ще не падав я до ніг,

Одну тебе кохаю донезмоги!