— Зачекай! Ледь не забула…

Вона принесла домашнє печиво, запаковане в коробку.

— Віддай нашим солдатикам — я сама напекла. У кав’ярні я зазвичай торгую своєю випічкою, але зараз поменшало покупців.

— А бійці?

— Нікому про це не говорила, але тобі скажу. — Валентина стишила голос. — Коли нас звільнили і прийшли до мене перші відвідувачі військові, я пообіцяла, що пригощатиму їх кавою до кінця війни.

— Знаю, — вставила Настя.

— Я не про те. Пригостила їх своєю випічкою, різними смаколиками, бачу, що голодні, а чомусь не їдять. Спитала про це одного хлопчину, — розповідала Валентина. — Він знітився, але зізнався, що боїться отруїтися. Пропаганда таки зробила свою справу, тож я почала купувати печиво в упаковці.

— Уже другий місяць після звільнення. Нічого не змінилося?

— Знайомі солдатики мені вже довіряють, а для новеньких купую печиво, — посміхнулася Валентина.

Настя, зробивши закуп в аптеці, заходилася пекти пиріжки з картоплею та печінкою. Валентина запевнила, що є жінки, які приготують щось смачненьке домашнє для бійців, але Настя не змогла б спокійно спати, коли інші будуть ніч готувати, а вранці підуть на роботу.

Хіба можна в такий час відлежувати боки? Вона навіть не уявляла, що спекти двісті пиріжків забере стільки часу. Надвечір їй почали допомагати Левко та Вадим, але піч не встигала за ними і Настя відправила чоловіків відпочивати.

— Левко нехай іде спати, а я залишуся з тобою, — запротестував Вадим.

— Тобі завтра цілий день сидіти за кермом, а я зможу подрімати, поки ти будеш відповідальним за мою безпеку, — сказала Настя. — Тому негайно в ліжко!

Лише під ранок Настя впоралася зі своїм завданням. Вона сіла на стілець і лише зараз відчула втому. Нестерпно гули ноги, ніби на них навісили пудові гирі, нила спина, а вся кухня була запорошена борошном, ніби щойно випав перший сніг.

— Видно, що Гапка пироги пекла — і ворота в тісті. — Настя сама собі посміхнулася, згадавши приказку, яку любила повторювати її мама.

Мати змалку привчила Настю ніколи не залишати на ніч немитим посуд, і вона дотримувалася цього правила. Так, попереду не ніч, і можна доручити прибирання Левкові. Однак лягати спати на годину-дві не було сенсу, і Настя почалапала по віник та ганчірку. Коли все блищало, вона прийняла душ. Сон відійшов разом із ніччю. На кухні її зустрів Вадим.

— Ти прокинулася і вже встигла прийняти душ? — спитав він. — Я заварив тобі каву.

— Дякую, — посміхнулася Настя.

Вона зателефонувала Валентині, і жінка радісно повідомила, що чотири відра домашнього борщику, два — вінегрету та п’ять відер домашніх вареничків готові.

— А ще заберіть у мене свіжі помідори, — додала Валентина, — вітаміни солдатикам не завадять.

— Скільки їх? Багато?

— Та ні, пару ящиків.

— Вадиме, як ми все це довеземо? — спитала Настя чоловіка після телефонної розмови.

— Мікроавтобус і не таке вміщає, — посміхнувся Вадим. — Це ж ми тільки починали возити допомогу легковиком.

На блокпостах поблизу Новоайдара та Співаківки бійці відмовилися від продуктів, посилаючись на те, що вони не голодні, бо до них доходить волонтерська допомога і місцеві жителі допомагають потроху.

— Везіть далі, — порадили вони, — айдарівці стоять на передовій, не всі туди їдуть.

Настя була трохи розчарована. Вона та жінки не спали цілу ніч, щоб порадувати бійців, а вони відмовилися. Чи варто було так вбиватися? Та за годину вона змінила свою думку.

У розташуванні батальйону «Айдар» було багатолюдно, але щойно їхня автівка пригальмувала, до них почали підходити бійці. Вони за руку віталися з Вадимом, як із давнім знайомим, обнімалися, плескали дружньо по плечу.

— Вітаю! Я — Руслан з автофоруму, — назвався один чоловік.

— Радий тебе побачити наживу! — Вадим потис йому руку. — Знайомся, це — моя дружина Настя.

— Дуже приємно! — чоловік подав їй руку. — Руслан, позивний «Світло».

— Чому «Світло»?

— Не тому, що подаю електроенергію, а тому, що Світличний, — посміхнувся чоловік, зблиснувши білими рівними зубами.

Він був геть не таким, як уявляла Настя. Молодий, високий, білявий, з чистим поглядом чоловік, який дійсно випромінював тепло і світло. Таким людям можна довірити потаємне, з ними приємно спілкуватися і навіть просто дивитися на них, бути поруч, заряджаючись енергією самого життя. Про себе Настя називала таких людей батарейками. До них вона зарахувала Валентину з кав’ярні, її подругу Ольгу, невгамовного підприємця, з якою Настя нещодавно познайомилася, а тепер ще й Руслана — світлого, як сонячний день, із щирою та лагідною посмішкою.

Вадим трохи поспілкувався із Русланом, і чоловіки домовилися зустрітися родинами після війни.

— Приїдемо до вас цілим кагалом, — посміхнувся Руслан і мрійливо подивився вгору. — У мене є дружина, двійко синочків, а ще з нами живе мій молодший брат. Як усе буде? Так, як мрію з першого дня на війні: не чути пострілів і вибухів, — продовжив замріяно, — немає постійної напруги, не треба вдивлятися в траву, шукаючи ворожу розтяжку. Буятиме навколо зелень, поруч — річка, діти будуть бавитися з м’ячами, бешкетувати й сміятися, жінки приготують куліш, а ми з Вадимом — шашлик.

— Гарна ідея! — схвалив Вадим.

— Страви з м’яса — справа чоловіків. Згоден?

— Звичайно! — захоплено сказав Вадим.

— Купимо найкраще м’ясо, незважаючи на ціну, спеції, вино, — Настя підхопила ідею.

— Так! Що таке гроші в порівнянні з людським життям, яке не має ціни? — Руслан сумно посміхнувся.

— Можна намітити дату, наприклад, на десятий день після припинення бойових дій, — запропонував Вадим.

— Згода! — підтримав Руслан. — Отже, друзі, заради того десятого дня треба вижити! А ось і наш Дід іде, — кивнув у бік, звідки до них прямував військовий. — Взагалі, нашого командира звуть Григорій Омелянович, та шанобливе Дід він заслужив.

Командир привітався і дав наказ розвантажувати машину. Поки чоловіки розмовляли, Настя сіла на спиляне дерево і спостерігала. Табір айдарівців нагадував метушливий мурашник. Одягнутих повністю у військову форму не було. Одні мали бушлат захисного кольору, другі — зеленого або плямисто-жовтого, треті — тільняшки або футболки. Багато бійців були вдягнені або у звичайні джинси, або у спортивні штани, із взуття — в основному гумові пляжні шльопанці, лише в одиниць — справжні берци. Настя гадала, що в розташуванні мусить панувати суворий порядок, відбуватися навчання. А тут все було інакше. Хлопець, роздягнений по пояс, прав свій одяг в емальованій мисці, ретельно натираючи його милом, інший, закінчивши прання, тинявся, шукаючи води для полоскання білизни. Троє бійців у трусах влаштували біля бліндажа купання, поливаючи один одного водою з пластикових пляшок. Між двома деревами на мотузці сушилася випрана білизна, а поруч, за столиком, двоє чоловіків різалися в карти. Хтось телефонував додому, інший шукав зарядний пристрій для мобілки, хтось закликав до совісті, бо кухар не встигає начистити на обід три відра картоплі. Великий мурашник жив своїм життям, де, здавалося, не було місця війні й не залишилося бодай жодної шпаринки для смерті.

— Про що замислилась, Насте? — відволік жінку голос Діда.

— Просто спостерігаю.

— І які висновки?

— Не образитеся?

— Ні.

— Табір нагадав мені мурашник, але там мешканці працюють злагоджено, а тут кожен робить, що заманеться.

— Тоді це не мурашник, а скоріше циганський табір? — посміхнувся командир.

— Напевно. — Настя стенула плечима.

— Так воно і є, коли тиша, — сказав Дід. — А ось коли вороги пруть, наші хлопці працюють злагоджено. Нема рівних «Айдару» в бою — запевняю вас. Коли треба, то за мить ці мирні хлопці перетворюються на хижаків, яких ніщо не зупинить, поляжуть за свою землю, і кожен з них — герой.

— Хлопці! — крикнув хтось із бійців поблизу машини. — Якщо нема бажання чистити картоплю і хочете поласувати домашніми стравами — гайда сюди!