— Мамо! Прошу тебе! Ніяких снів і пошуків! Ти вже одного разу вирушила в подорож шукати статую хлопчика в капелюшку, і що з того вийшло?! Не лякай мене!

— Доню, я нікуди з цього краю не поїду, — засміялась жінка, — тож тобі нема чого хвилюватися. Іванка не телефонувала?

— Чекаю на дзвінок, щодня чекаю.

— Усе у нас буде добре. Чи не так, доню?

— Звичайно, мамо! — сказала Настя.

Настя поснідала разом із Вадимом та Левком, і чоловіки пішли забрати приватні посилки від волонтерів для бійців «Айдару». Не встигла Настя вимити посуд, як зателенькав мобільний телефон. Дзвонили з невідомого номера.

— Привіт, Насте! — почула вона в слухавці знайомий голос.

— Аліско! Привіт! Ти де?

Аліса сказала, що вони з чоловіком та донькою в Луганську, живуть у квартирі знайомої жінки.

— З Катею ми навчалися в Луганську в одній групі в технікумі, пізніше вона закінчила педагогічний інститут заочно, — пояснила Аліса. — Раніше листувалися, а потім наш зв’язок обірвався, зустріла її випадково, вона запросила нас у гості. Катя дізналася, що нам поки нема де жити, тож запропонувала своє житло.

— У неї є родина? — поцікавилась Настя.

— Уже нема. Чоловік кілька років тому помер від раку, а єдину доньку вони втратили давно, коли дитині було три місяці, — пояснила Аліса. — Катя добра жінка, вона працювала вчителем української мови та літератури.

— Чому працювала, а не працює? — запитала Настя.

— Уявляєш, яку дурість впорола? Вийшла на роботу у вишиванці і заявила, що вона — українка, любить свою країну і рідну мову. Її протримали три дні у підвалі, а потім відпустили, бо дала обіцянку виїхати з ЛНР. Завтра Катя поїде жити в нашу квартиру, поки банк її не відібрав, а ми поживемо у її. Можеш сходити до неї, познайомитися, вона ж за Україну, як і ти, на жаль.

— Алісо, жодного слова про це, бо не буду з тобою спілкуватися! — гнівно вигукнула Настя.

— Гаразд, лише особисте. Як Геник? Іванка?

— Іванна, ти ж знаєш, у Росії, Геник пішов добровольцем захищати свою країну. А ви як?

— Мій Андрій також пішов захищати нашу країну, — Аліса з притиском промовила останні слова, — обіцяють добре платити. Я влаштувалася на тимчасову роботу посудомийкою, тож все добре, проживемо. Гірше, ніж було там, уже не буде. От якби укри перестали обстрілювати…

— Аліско! Я кладу слухавку! — скипіла Настя.

— Ні-ні! Зачекай! Вибач, будь ласка, не хотіла тебе розсердити, — сказала жінка. — Я дійсно тебе дуже люблю і часто згадую роки нашої дружби. Стільки всього хорошого було — є що згадати.

— Я також тебе часто згадую. Якби ти не повірила в міф про райське життя у вигаданій країні, ми б і зараз були поруч, — зітхнула Настя. У неї ледь не зірвалося з язика: «І твій син був би живий». — Відверто кажучи, я ще сподівалася, що ти побачиш, як там люди живуть, точніше, виживають і зрозумієш, що прекрасне життя у невизнаній республіці — вигадка людей, які не бачили справжнього гарного життя. Але ця мрія-вигадка, яка призвела до ворожнечі, бачу, тебе й досі тішить.

— Бо я вірю, що ми збудуємо таке життя, своїми руками, відстоїмо незалежність і настане час, коли таких, як ми, вважатимуть героями, а наші нащадки будуть нам дякувати. Люба, ти ще приїдеш до нас у гості, побачиш, що ота «мрія-вигадка» втілена в життя, і тоді ми з тобою загуляємо! Згода?

— Не тіш себе марними надіями — такого ніколи не буде. Згадай Абхазію, Придністров’я. Там далеко не райське життя. Рай не можна побудувати на крові загиблих хлопців. Утім, це марна розмова. Як там Аллочка?

— Вона з глузду з’їхала. — Голос Аліси забринів, і Настя зрозуміла, що Аліса плаче. — Не знаю, чи вона потрапила під вплив Каті, чи сама докумекала, але категорично заявила, що не піде в сєпарську школу. Скільки їй намагалася вдовбати в голову, що отримає російський атестат, можна буде поїхати на навчання до Росії, вона ні в яку. Хоче назад, у Сєвєродонецьк, навчатися в українській школі, жити в Україні. Уявляєш?!

— Справді?! — вихопилося в Насті радісне. Їй кортіло сказати, що шістнадцятирічна дитина виявилася розумнішою за своїх батьків, але вона не хотіла образити Алісу. — То нехай повертається!

— Я втратила одну дитину і боюсь втратити другу. — Аліса розплакалась, не стримуючи емоцій. — Як ми без неї? Заради її майбутнього ми живемо і все робимо.

— Нехай приїжджає з твоєю подругою і вчиться, а потім видно буде. Принаймні тут безпечніше і вона отримає справжній атестат.

Аліса сказала, що вони з чоловіком проти, але, видно, дівчину не спинити.

— Якщо ми її не відпустимо, все одно втече, — схлипнула Аліса. — Втішає лише одна думка, що в Сєвєродонецьку не стріляють, тож Аллі там буде безпечніше.

— От бачиш, у всьому можна знайти позитив, якщо є бажання! — сказала Настя.

Аліса попросила Настю хоча б іноді навіщати її доньку, але телефонувати вона їй буде сама, бо її розмови можуть підслуховувати. Для таких дзвінків Аліса придбала нову СІМ-картку, про яку не знав навіть її чоловік. Жінки попрощалися, і Настя взялася домивати посуд. Вона мала вихідний і багато запланувала…

Ввечері Настя та Вадим стомилися так, що ледь трималися на ногах. Вони займалися підготовкою до поїздки в зону АТО, збирали посилки, закуповували ліки на зібрані кошти, сокири, пилки, батарейки, ліхтарики, генератор та продукти. Завтра вони повинні бути на роботі, а треба ще отримати передачу — одяг для солдатів.

— Післязавтра зранку завантажимо одяг та страви, які приготують дівчата, тоді й поїду, — сказав Вадим, сідаючи за стіл. — Віриш, за день і ріски в роті не було.

— Зараз повечеряємо, — відповіла Настя, накриваючи на стіл.

Вона промовчала про те, що сама за день нічого не їла. В обід хотіла заскочити в якесь кафе та перекусити, але знову перед очима постала картина: голодні хлопці, які намагаються не давати взнаки, що давно не їли гарячого та домашнього, і лише прискорене цокотіння ложок видає їх. Настя подумала, що не полізе їй шматок у горло, коли ті, хто ризикують щохвилини своїм життям заради спокою мирних жителів та її самої, голодні. Весь день вона піднімала на ноги волонтерів, шукаючи все для передової, де бійці голі та босі. Настя не звикла жалітися на труднощі, тож зібрала залишки своїх сил і подала вечерю. Їла механічно, не відчуваючи смаку, швидко і мовчки тамувала голод, поринувши у свої думки. Добре, що Вадим допоміг вимити посуд — навіть зараз, коли втома звалилася на неї важкою брилою, вона не могла залишити немиті тарілки в раковині до ранку. Залишався останній штрих до важкого і напруженого дня — душ. Автоматично ввімкнула бойлер, роздяглася, насилу переступила бортик ванни і підставила стомлене тіло під теплі струмені. Магічна сила води поступово змивала з неї втому. Настя розтерла тіло рушником і відчула приплив тепла, втома трохи відступила, проте дала шлях іншому — бажанню спати. Жінка розчесала волосся, навіть не поглянувши на своє відображення у дзеркалі, загорнулася в махровий халат і почалапала у спальню.

— Не спиш? — спитала чоловіка.

— Без тебе ні, — відповів стомлено. — Перебираю в пам’яті сьогоднішній день і все думаю, чи чогось не забув.

— У мене є до тебе серйозна розмова, — сказала Настя. — Сподіваюсь, що ти мене зрозумієш і підтримаєш.

— Цікаво!

— Я довго думала над цим… — Настя зробила паузу, і Вадим її не підганяв — відчував, вона прийняла якесь рішення. — Зустріч з айдарівцями змінила мене. Серце кров’ю обливалося, коли на власні очі побачила їх, мужніх і сильних духом, справжніх героїв, ладних віддати свої життя за нашу свободу, голодними і беззахисними. По телевізору звітують, що воїни всім забезпечені, а вони не мають навіть касок, бронежилетів, я вже мовчу про тепловізори. Десь там мій син, напевно, йому також нелегко. Вірю, що хтось його нагодує і допоможе.

Настя підійшла до столика, висунула шухляду, дістала дві обручки.

— Що таке кілька грамів металу в порівнянні з людським життям? — Вона показала Вадиму обручку. — Навіть якщо це біле золото, воно нічого не вартує, коли покласти на терези його і життя.