— Ти дочекаєшся мене? — запитав Геннадій.

— Чому ти питаєш? Я на тебе чекала не один рік.

— Тоді було спокійне мирне життя, а зараз…

— Не треба питати про те, на що сам знаєш відповідь.

— Мені важливо почути ці слова.

— Де б ти не був, я буду завжди поруч.

Він бачив її волошкові великі очі, був впевнений: вони не можуть брехати…

Погойдування на м’якому сидінні автобуса заколисувало Геннадія. Він хотів спати, але чомусь не міг заснути. Покидаючи рідні, до болю знайомі місця, він думав про те, що, може статися, він їх бачить востаннє. Скільки його ровесників ось так виїжджали з рідних сіл та міст, сподіваючись повернутися назад з перемогою, і не судилося. Гена подивився у вікно. Під пагорбом примостилося сумне самотнє кладовище. Могили щільно тулилися одна до одної, хоча навколо було багато степового простору. Горбки ніби говорили про те, що їм страшно бути на самоті, відірваними від звичного людського життя, яке для них уже скінчилося, тому перед незвіданим майбутнім вони тримаються купи.

«Людей завжди лякає невідомість, — майнула у Геника думка, і він заплющив очі. — Не варто думати про сумне, треба хоча б трохи подрімати і відпочити».

Настя звикала до нового життя. Здавалося, старе, коли в неї була родина, залишилося далеко позаду і від нього можна безболісно відірватися, якби не вчинок Іванни. Хай що робила Настя, вона ні на мить не забувала про доньку. Навіть запам’ятала нове слово «номофобія» — страх залишитися без телефонного зв’язку. Вона тримала при собі мобільний телефон завжди: коли виходила з дому і навіть тоді, коли переходила з кімнати в кімнату; вона брала його у ванну і туалет, і, здавалося, якщо втратить з поля зору, у неї почнеться паніка та істерика. Настя чекала на дзвінки від Іванни, а донька все не телефонувала. Лягаючи спати, жінка ретельно перевіряла, чи вистачить зарядки мобільника до ранку, і клала телефон під подушку. Іноді, коли засинала, Насті здавалося, що окупація міста, розриви снарядів, донька на блокпосту ополченців — плід її уяви, і варто міцно заснути, щоб прокинутися вранці і зрозуміти, що то був лише жахливий сон. Проте щоранку жінка прокидалася налякана вибухом і доводилося повертатися до тями, щоб второпати, чи то насправді рвуться снаряди, чи наснилося.

Коли вона ночувала у Вадима, поруч з нею був він, коханий, милий, добрий, Настя притискалася до його тіла, обіймала і заспокоювалася. З ним їй було надійно та спокійно. Вона часто бувала в його квартирі і навіть не відчувала, що то не її житло. Адже домівка там, де тебе люблять, чекають, де ти бажаний. З Левком у неї і до цього були добрі стосунки, тож і зараз не виникало жодних проблем. З юнацьким запалом він рвався на фронт, але Настя з Вадимом запевнили його, що не потрібно поспішати: на все свій час, і наразі його першочергове завдання зміцнити здоров’я і продовжити навчання в інституті, а там уже й призов на службу. Аргументи були вагомі, тож Левко погодився. З колишнім чоловіком Настя не спілкувалася, але знайомі доклали їй, що Валерій шукає покупців на квартиру, аби виїхати жити в Росію. Кілька разів Настя поривалася йому зателефонувати, щоб дізнатися більше про долю Іванни, але не наважувалася. Якось Валерій сам їй зателефонував і попросив про зустріч. Розповів, що до нього приходили зі служби безпеки, цікавилися місцезнаходженням Іванни, зробили у квартирі обшук.

— Ти знаєш, де Іванна? — спитала його Настя.

— Ні.

— Ти ж не на допиті, — зауважила вона, — мені конче потрібно знати, де наша донька, як вона.

— Я дійсно не знаю, — запевнив Валерій. — Мені відомо не більше, ніж тобі. Я говорив Іванні, що хочу продати житло і бути разом з нею, і вона не проти. Коли надумаю приїхати, дасть свою адресу, — пояснив чоловік. — Я навіть не можу їй зателефонувати, бо вона дзвонить щоразу з нового номера. Донька розуміє, що наші телефонні розмови можуть прослуховувати. Ледь не забув… — Валерій дістав з кишені сорочки невеличкий папірець, складений учетверо, подав Насті. — Тебе також викликають на допит.

— Що я нового скажу, коли сама не знаю, де Іванна, — зітхнула Настя, — хіба що вибачитися за неї.

— Вибачитися?! — спалахнув Валерій. — Мине трохи часу, і країна пишатиметься такими героями, як наша донька!

— Годі, — зупинила його Настя, — мені час йти. Якщо будуть новини від доньки, одразу телефонуй.

— Гаразд, — кивнув чоловік.

Настю прикро вразило, що Валерій зовсім не поцікавився сином. «Лише Іванна досі пов’язує нас», — подумала Настя, дивлячись йому услід.

На допит її викликали ще кілька разів. Нічого не приховуючи, Настя розповіла все, як було, навіть про те, що тривалий час не здогадувалася, що донька взяла в руки зброю, а зараз Іванна живе десь у Росії. Одну невеличку деталь Настя не згадала — про те, як проводжала доньку на автовокзалі. Для служби безпеки ця деталь неважлива і не має значення в розслідуванні, для Насті ж навіть спогади — пекельний біль. Ніби намагаючись спокутувати провину доньки, жінка весь вільний час віддавала громадській роботі в організації «Оновлений Схід». Очолила її рудоволоса дівчина, саме та, яку Настя вперше побачила навесні, коли на флешмобі їх побили тітушки. Щоразу на загальні збори Настя приносила безліч різних ідей — їй хотілося змін на краще і якомога швидше. Керівниця була більш розсудливою і стриманою, тому кожну нову ідею виносила на загальне обговорення, де члени громадської організації зважували всі «за» і «проти», ретельно обдумуючи кожну деталь.

За вечерею Настя і Вадим ділилися новинами. Розповідь Насті завжди була палкою та емоційною. Натомість кожне слово Вадима — продумане і виважене. Нещодавно він познайомився з волонтером із Сєвєродонецька, який почав допомагати нашим воїнам ще до окупації міста.

— Сашко Гримайло, він справжній, — сказав Вадим, — з ним трапилася одна цікава історія підчас окупації.

— Можеш розповісти? — спитала Настя, непомітно підкладаючи овочевий салат на тарілку Вадима. Їй весь час здавалося, що чоловік, поки парубкував, був голодним, тому треба надолужити згаяне.

— Залюбки! — охоче погодився Вадим. — Побратими Сашка по Майдану повідомили по телефону, що на мікроавтобусі «Мерседес» везуть з Києва харчі, зібрані волонтерами, нашим солдатам. Їхали вони вперше, тож геть не орієнтувалися на місцевості.

— Вони не мали карти? — поцікавилася Настя.

— Звичайно, що мали, — уточнив Вадим. — Але на початку бойових дій не завжди немісцеві знали, де звільнена територія, де окупована, тож хлопці вирішили довіритися тупому навігатору. Вони зв’язалися з Сашком після Сватового, коли мали проїхати Слов’янськ і потрапити на Бахмутську трасу. Хтозна, чим думав навігатор, але вони поїхали через Лисичанськ і Сіверськ і направилися на блокпост до нашого міста.

— Де стояли сєпаратисти? Вони ж одразу звертали увагу на номери автівок з інших областей!

— Уяви собі, що один із волонтерів не раз з’являвся на екранах телевізорів під час Майдану, до того ж мав на голові примітного такого гарного «оселедця»!

— Можу здогадатися, яка була реакція на блокпосту!

— Нічого підозрілого сєпаратисти не помітили, бо вже було темно і вони добряче хильнули, — продовжив Вадим. — Вони зупинили позашляховик, побачили на хлопцях гарний НАТОвський камуфляж, як на них, тож не звернули уваги на зачіску і дозволили їхати. І саме тоді Сергій, той що з «оселедцем», угледів на бетонних плитах чужий прапор і натиснув на педаль газу. «Захисники» теж скинули оком на київські номери, почали волати: «Стій!» та стріляти з автоматів. Хлопцям нічого не залишалося, як тікати від погоні в місто.

— Ото влипли!

— Не знаючи міста, їм якось пощастило сховатися між будинками всередині кварталу. Сергій мав лише номер Сашка Гримайла, тож волонтери вимкнули світло, трохи відсиділися і лише тоді з ним зв’язалися.

Вадим уже відсунув від себе тарілку, а Настя так заслухалася, що й сама перестала жувати.

— Найцікавіше було далі, — посміхнувся Вадим, — коли Сергій попросив виручити, та не зміг пояснити, де вони є.