Геннадій пильнував: один необережний крок — і може статися непоправне. Просуваючись вулицями, бійці натрапили на групу найманців. Ворог вів шалений вогонь із-за будинку школи, не давав змоги йти далі. Тоді бійці вирішили розділитися на три групи. Двоє обійшли будівлю з боків, а третя група на місці взяла вогонь на себе і відволікала увагу ворога. Коли їх накрили вогнем ззаду, від несподіванки найманці, відстрілюючись, кинулись врозтіч. Один ополченець вибіг з-за рогу будинку просто на Геннадія, але Геник чомусь не міг натиснути на курок. Побачивши перекошене від злості та ненависті обличчя, він завагався — було щось неприродне в тому, що одна людина позбавляє життя іншу. Проте тієї миті, коли найманець направив автомат на побратимів Гени, останній, зціпивши зуби, блискавично прошив довгою чергою тіло найманця, який враз перестав бути для нього людиною. Він — ворог! Кров залила бойовика, і той обм’як, ніби втративши стрижень, що тримав його, і впав. Лише на мить хлопець відвів погляд, аби не бачити вбитого, як з іншого боку будівлі висипало кілька чоловіків. Уже не сумніваючись, Гена чергою скосив ворогів, як гостра коса соковиту траву. Він більше не думав про те, скількох ворогів знищив, — то було полювання: якщо не ти, то тебе і твоїх друзів. Його автомат замовкав лише на перезарядку або кількахвилинний відпочинок.

Бійці забули про те, що давно не їли, але дошкуляла спрага. Води в місті не було, а маленькі пляшки, які вони мали з собою, давно спорожніли. Їм вдалося напитися кілька разів у приватних будинках. Бійці забігали на подвір’я й іноді знаходили там воду. На одному з таких дворів стояла миска з водою, в яку вже встигли загидити кури. Не вагаючись, хлопці зачерпнули долонями воду, аби втамували спрагу.

За дерев’яним парканом Геннадій помітив жінку.

— Може, у неї є вода? — кивнув Геннадій у бік оселі.

— Спробуймо щастя, — сказав Злий хлопцям, — може, заодно й перекусимо.

Жінка мала намір зайти до будинку, але помітивши бійців, зупинилася на сходах.

— Доброго дня, шановна! — привітався Злий.

Гена одразу помітив ворожий блиск в очах жінки.

— А він добрий? — кинула невдоволено у відповідь.

— Буде добрий.

— Що вам потрібно?

— Нам би водички попити.

— Якби моя воля, я б вас напоїла розплавленою смолою.

— Чому так? Ми прийшли вас звільнити, — втрутився в розмову Мона.

Жінка почула українську мову і зле зиркнула на хлопця.

— Уже й до нас дісталися бандерівці, — похитала головою. — І хто тебе, нацику, сюди кликав?! Якого біса приперся?! — жінка вже не стримувала ненависті. — Я не прийшла бомбити твій Львів, чому ж ти прийшов сюди? Що ви принесли? Смерть? Дивіться, що з міста зробили! Усе розбито! Ми свій вибір зробили, то чому ви нам не даєте мирно жити? Ненавиджу вас всіх! — істерично кричала вона. — Мої діти сидять у погребі завдяки вам, а я ще повинна вас напувати? Чого вирячив баньки?! Стріляй уже чи що? Усе одно життя нема!

— Пішли звідси, — Геннадій шарпнув за рукав Злого, помітивши, як той зціпив зуби.

— Агов, хлопчики! — почули вони старечий голос.

Біля сусіднього будинку стояла згорблена старенька жінка і жестом кликала до себе.

— Може, там засада? — стиха промовив Мона. — Ви зачекайте, я сам сходжу.

— А чому хлопчики там лишилися? — спитала жінка.

— Зараз підійдуть, — відповів Мона, уважно обдивляючись навколо.

— Ви не ходіть туди, — стара махнула в бік сусідки. — У неї чоловік сєпаратист, воює в ополченні, ось вона і біситься. Заходьте до хати, там є трохи води і півбуханки хліба.

Мона увійшов у будинок, зазирнув до кожної кімнати і лише тоді покликав побратимів. Хлопці напилися води, набрали в пляшки.

— Ну ось, майже всю воду забрали, вам нічого не лишилося, — зітхнув Геннадій закручуючи пляшку.

— Нічого, не переймайтеся, — посміхнулася старенька, — я вже своє віджила, а вас мені так шкода! Беріть хлібчик, розділіть на всіх.

— Дякуємо, нехай вам лишиться, — відповів Геннадій, ковтнувши слину.

Стара не послухалася, розламала хліб на шматки, роздала хлопцям.

— Ви не думайте, що у нас усі такі, як моя сусідка, — сказала бабця, — у нас повно нормальних людей.

— Знаємо, — кинув Злий, дожовуючи на ходу хлібець. — Спасибі вам, мамо!

— А чому ви в хаті? Не в укритті? — спитав Геннадій. — Артилерія може накрити і не встигнете в погріб сховатися.

— А я, синку, не ховаюся, — зітхнула жінка, — все в руках Божих.

Хлопці ще раз подякували і пішли. Геннадій обернувся. Бабця наклала на них хрест, її губи шепотіли молитву. Він помахав їй на прощання рукою, привітно посміхнувся.

Четвертий день полону Вадима закінчувався. Минуло кілька діб його життя без Насті. Після допиту його закинули в бетонно-ґратчасту клітку з відеовічком у кутку. Він довго лежав, припавши скаліченим тілом до холодної долівки. Почувався м’ясом, яке відбили та підсмажили на пательні. Потроху фізичний біль відступив, і чоловік підвівся, відкрутив кран, але звідти витекла тільки цівочка рідини, і він не встиг ні змити кров з обличчя, ні напитися. Вадим ліг на «сцену», закинув під голову руки. За вікном удалині кілька разів гупнуло. Думки його знову повернулися до Насті. Чому він повірив бандитам і вирішив, що її нема в живих? Можливо, вони просто хотіли на нього натиснути і добути зізнання? Чому він втратив віру? Може, все-таки Настя жива? Навіщо її розстрілювати? Втім, у бандитів, які себе іменують ополченцями та захисниками, немає логіки. Що для них життя жінки? Вони могли б її залишити живою, наприклад, аби вимагати викуп. Тож варто сподіватися і не впадати у відчай.

Від таких думок у Вадима стало легше на душі і побите тіло вже не озивалося болем при кожному русі. Як оптиміст, він завжди знаходив щось позитивне в кожному прожитому дні. Коли зникла Настя, він вперше побачив життя в темних тонах, але сьогодні йому спало на думку, що навіть крізь сірі будні може пробитися світлий промінчик надії.

Баландер відчинив «кормушку» і звичним нудним голосом спитав:

— Їсти будеш?

Не чекаючи відповіді, хотів промимрити: «Як хочеш» і забрати миску, коли почув від Вадима: «Так!»

— Тоді бери. — Чоловік поклав біля миски з пшеничною кашею два шматочки хліба і поставив металеву кружку з чаєм.

— Вода є? — спитав Вадим, забираючи їжу.

Баландер поставив пластикову літрову пляшку з газованою водою.

— А звичайна вода, щоб умитися? — поцікавився Вадим.

— Нема.

— То що мені робити? У туалет не ходити?

— А я звідки знаю? Все місто сидить без води, то чим ти кращий?

— Тоді дай ще одну пляшку, — попросив Вадим.

— Усім роздав по півлітровій, як встановлено, а тобі дав аж літр, — пояснив баландер. — Цигарки також видам за дні простою, — поглузував і дав чотири штуки.

Баландер збирався йти, коли його затримав Вадим.

— До речі, мене звати Вадим, а тебе як? — спитав він.

— Вітька.

— Ти тут на роботі чи на службі?

— Та так, — неохоче відповів, — відробляю.

— Як це?

— Спокутую провину працею… Хильнув якось зайвого з хлопцями, здалося мало, то ми в кіоску віконниці зламали, взяли ще пару пляшок і горланили ввечері на вулиці, за це й забрали на підвал, — пояснив стишеним голосом. — Потримали кілька днів, боки нам’яли і присудили півроку відробляти.

— Платять?

— Яке там! За їжу працюю. Все, мені час, а то ще додадуть місяць за патякання із затриманими.

— Вітьок, у тебе телефон є? Конче треба зателефонувати, — попросив Вадим. — Лише один короткий дзвінок!

— Ти що?! Зовсім здурів?! — обурився чоловік. — З тобою по-людськи, а ти…

— Що я такого сказав?

— Телефони прослуховуються, не можна! І нікого не проси — ніхто не дасть, до того ж усі здають мобільники охороні.

— І не можна пронести інший телефон?

— Можна, якщо хочеш розбирати завали або рити окопи під кулями. І це в кращому разі, — сказав Вітьок і посунув далі.

Вадим поїв каші, запив чаєм. Літр води розподілив на добу. Змочив кінчик футболки, протер обличчя та долоні, й на світлій тканині залишилися брудні розводи. Повернув посуд у «кормушку» і ліг. Тіло нило, але вперше за дні полону він почувався ліпше. Вадим подумав про те, що людина має здатність швидко призвичаюватися до будь-яких умов життя. Він лише четверту добу в камері, а вже навчився лягати на дошки так, щоб не дуже муляли. Ще треба наловчитися економити воду, щоб вистачало на добу. Вадим знав, що все стерпить, до всього звикне, аби лише з Настею було все гаразд. Ця надія додавала сил. А ще дуже шкода Левка. Звісно, він не пропаде, дасть собі раду, от тільки б дати йому звістку про себе.