— Ну, голубчики, ви в мене на гачку! — Філін задоволено потер руки. — Ваша СБУ таких, як ви, не пробачає.

— Тепер ви вже можете нас тримати в одній камері? — спитав Вадим.

— Поки що ні, — відповів Філін, — вас переведуть в інше місце. Тут вас тримали як особливо небезпечних злочинців.

«Аби куди, тільки від тебе подалі», — подумала Настя. Філін невимовно лякав її, так, що жодного разу не змогла подивитися йому в очі. Було в ньому щось диявольське, віяло холодом і смертю, ніби він з’явився із самого пекла…

У камері Насті стало зле. Погане харчування, фізичні знущання, моральна втома — все нагадало про себе після горілки, яку в неї залили. У голові гуло, все навколо хиталося, і Настя, лігши на ліжко, заплющила очі. Карусель закрутилася, і її знудило. Вона ледь встигла добігти до туалету. Здавалося, що всі нутрощі вилізуть, спазмами хапало кишківник та шлунок. Жінка повернулася на ліжко, щоб вгамувати біль у животі, який різав гострим лезом, згорнулася клубочком, підтягла під себе ноги і застогнала. І знову нудота. Так тривало всю ніч. Над ранок їй стало ще гірше, і Настя постукала кулаками у двері. Сонний охоронець прийшов не одразу і невдоволено спитав у віконце:

— Чого тобі?

— Викличте лікаря, — попросила жінка.

— Його зараз нема, прийде о дев’ятій, — пояснив. — Спи вже!

Охоронець пішов. Настя зрозуміла, що допомоги чекати марно. Вона повернулася на ліжко і намагалася думати про щось заспокійливе. Найбільше їй хотілося помитися та переодягтися. З того часу, як вони потрапили в полон, вона не мала змоги скупатися. Тієї води, що видавали на добу, було так мало, що не вистачало навіть на пиття. Насті вдавалося протирати тіло вологою тканиною, вона примудрялася навіть прати трусики, якщо це можна було назвати пранням. Але стояла спека, вона пітніла, волосся злиплося на голові так, що вона навіть не могла уявити, як його вимити і розчесати. З часом під пахвами з’явилася пітниця, потім — під грудьми, на шиї, в паху. Червоний висип докучав нестерпно, все тіло свербіло, особливо голова. Кілька разів вона зверталася до охоронця з проханням надати їй змогу помитися, але отримувала відмову — майже все місто було без води. Настя лежала й уявляла, як стоїть під теплим душем вдома, по її тілу стікають приємні струмочки води. Вона набирає в долоню запашний гель для душу і розтирає тіло. Пахне морським бризом, і тіло звільняється від втоми та бруду…

Не таким уявляла собі приїзд у село Богдана Стефанівна. Стомлена дорогою та морально пригнічена, вона ледь дибала знайомою вулицею. Сусідка, що підмітала біля свого подвір’я, кинулася їй назустріч і забрала ношу.

— Ходімо до мене, я тебе враз поверну до тями, — запросила.

— Дякую, Дусю, але я хочу додому, дорога була важкою, — стомлено мовила Богдана Стефанівна. — На лавці посидимо п’ять хвилин і піду.

Сусідки присіли погомоніти біля паркану, і Богдана Стефанівна стисло розповіла про себе та зникнення Насті та Вадима.

— Недавно хлопчина приїздив, також шукав їх, — сказала сусідка.

— То був Левко, син Вадима. А в тебе, я бачу, так і висить наш прапор. Заспокоїлися недоброзичливці?

— Висів і буде висіти, — запевнила Дуся і посміхнулася: — У мене тепер нове прізвисько — укробандерівка. Мені подобається!

Недовго побалакали сусідки, і Богдана Стефанівна пішла додому. Тільки ступила у двір — назустріч вибіг Барсик, мурчить, нявкає, лащиться до господині.

— Дочекався, от молодець!

Жінка взяла на руки кота, понесла до хати. Усередині віяло пусткою. Здавалося, стіни рідні такі, що рідніших немає, оселя обжита, а чогось не вистачає. Враження таке, ніби побував злодій і поцупив щось таке, про що одразу й не здогадаєшся. Богдана Стефанівна відчинила шафи — все на місці, ліжко акуратно заправлене, скатертина чиста, хіба що нема на стіні старого календаря із зображенням коня. Та навіщо він їй, коли має живих красенів?

Богдана Стефанівна переодяглася в халат — так звичніше і зручніше, відчинила холодильник, а там порожньо. Добре, що є картопля, можна насмажити.

— Барсику, картоплю будеш? Знаю, що ні, а мені нічого не хочеться, — говорила вона до кота, який ходив за нею, як прив’язаний. — Чим же тебе пригостити? Треба сходити до магазину, а в мене нема сил. Що нам робити? Одна донька поїхала світ за очі й не дзвонить, доля іншої невідома. Чому я така безталанна? Мовчиш? Мурчиш, задоволений моїм приїздом, а я мала на думці забрати тебе в нову хату. Поїхав би зі мною? Тепер не знаю навіть, коли я туди повернуся і чи взагалі поїду. Страшно мені, Барсику, ой як страшно! Тривожно так, що душа холоне!

Рипнули двері, і на порозі з’явилася ще одна сусідка, Валентина Петрівна.

— Отакої! — сплеснула руками. — А я вже думала, злодії до хати залізли!

Сусідки погомоніли, розповіли одна одній останні новини.

— Неправильно якось все, не по-людськи у вас, — похитала головою Валентина Петрівна. — Ти поїхала, залишивши листа, потім змучилася, чекаючи тебе Настя, повернулася Ніна, знову поїхала, а тепер Насті нема, Геник не дзвонить. Чи воно родинне у вас?

— Я таке вже чула, — прошепотіла жінка і зітхнула. — Не знаю, що за напасть на нашу родину? І хто її наслав?

— Слухай, ти ж голодна з дороги, а я тут язиком плещу! — сусідка попрямувала до виходу. — Зараз борщику гаряченького принесу і Барсику риби.

— Не треба, дякую, — запротестувала Богдана Стефанівна, — у мене нема апетиту.

— На мій борщ буде! А то в тебе в холодильнику не миша повісилася, так павук сплів павутиння, — було чути вже з коридору.

Гарячий домашній наваристий борщ з квасолею жінка дійсно поїла з апетитом. Вона одразу відчула себе краще, подякувала сусідці й поцікавилася, як її донька Людмила.

— Приїздила до мене, — розповіла сусідка, — погостювала один день і поїхала.

— Стосунки налагодили? — обережно спитала Богдана Стефанівна.

— Як сказати… — знизала плечима Валентина Петрівна. — Ми не розмовляли на болючі теми, тому й не сварилися, але натягнутість… вона залишилася.

— Головне, що приїхала, що ви побачилися, все-таки рідні.

— Знаєш, що вона надумала? Всиновити дитину.

— То це ж добре! Якщо Бог своїх не дав, то нехай стане матір’ю іншій дитині. Сирітка, напевно?

— Батька нема, а мати хлопчика загинула в Донецьку при бомбардуванні. Дитину забрала в Суми бабуся, але їй не дають опіки, бо вона хвора на рак.

— Виходить, дитинку сам Всевишній Людмилі послав!

— І все-таки чужа кров, — сумно промовила сусідка.

— Іноді чужа кров рідніша, ніж своя. Скільки рочків дитині?

— П’ять. Матір свою пам’ятає, тож хто зна, як воно буде.

— Чоловік Людмили не проти?

— Та ні.

— Усе буде добре, — впевнено сказала Богдана Стефанівна. — У Людочки золоте серце і добра душа, а діти це відчувають. Звикне дитина і полюбить їх, як рідних.

Валентина Петрівна розхвилювалася, побігла додому по «четвертину».

— Ти не питимеш, хоч посидиш поряд, — сказала сусідка, виставляючи на стіл пляшку з горілкою і нарізане шматочками сало з проріззю. — Я ж не якась там пияка, щоб самій пити.

Жінки посиділи, пожурилися над жіночими долями, і Валентина Петрівна пішла додому. Богдана Стефанівна спробувала зателефонувати Геннадію — з ним не було зв’язку, з Настею — також. Жінка взяла до себе на ліжко Барсика, обняла його, розплакалася з відчаю. Почувалася безмежно самотньою, покинутою і безпорадною.

Два дні поспіль українську армію регулярно обстрілювала ворожа артилерія. О пів на шосту ранку починали бити «Гради» та «Урагани» і били без упину до сьомої тридцять. Артилерія працювала не прицільно, тому розбивала приватні будинки та багатоповерхівки, спалахували пожежі і над містом висів густий чорний дим. Артилерія замовкала, аби підлими поодинокими пострілами завдати неочікуваного удару.

Уже не тільки командування, а й рядові зрозуміли, що далі в атаку йти не можна. Сили української армії швидко виснажувалися під артилерійським вогнем ворога, багато техніки було пошкоджено, набоїв залишалося мало. Не було ким прикривати фланги, і велику небезпеку становив незахищений тиловий район під містом. Розвідка доповідала про те, що артилерійський вогонь ведеться здебільшого з території сусідньої держави, командири просили вище командування дозволу на вогонь у відповідь, але не отримали.