— Може, в БТРi ще хтось є? — припустив Геннадій.

— Не сидітимуть же вони там цілу годину? Зваряться, як раки в окропі. Чекаємо десять хвилин.

Уляна знову припала до вічка СГД. За кілька хвилин люди в камуфляжній формі дістали пляшку з водою, розпакували щось і почали їсти.

— Схоже, вони зголодніли, — доповідала дівчина. — Вирішили перекусити і напитися води.

— От тварюки! Жеруть, п’ють, а тут язик у роті від спраги скрутився, — пробубнів Злий.

— Треба не проґавити, бо можуть сісти в БТР і чкурнути, — сказала Уля. — Можливо, вони кадрові військові, бо підтягнуті, охайні й обережні. Їдять, напевно, спецпайки, судячи з пакування. Запивають водою.

— Улю, зможеш зняти двох, а третьому вцілити у ногу?

— Одразу не зможу. Після першого пострілу заметушаться. Зніму одного, того, що праворуч, іншому одразу цілюсь у ноги, — пояснила дівчина, — коли він впаде, у нього не стріляйте, приберіть інших. Якщо встигну, зніму ще одного. Готові?

— Не промаж!

Уля промовчала. Кілька секунд готовності — і пролунав перший постріл, за ним другий. Хлопці побігли вперед. Скориставшись сум’яттям, вони першими зробили кілька черг з автоматів. Злий стрибнув до пораненого, який, схопившись за ногу, качався по землі.

— Руки! Руки я сказав! — закричав він.

Чоловік потягнувся до пояса, але влучний постріл Улянки в плече змусив його зупинитися.

— Ти його не добила? — спитав і наказав пораненому: — Прибери руку!

Чоловік відвів руку, і Злий оглянув рану.

— Трохи зачепило, — сказав, відкидаючи зброю ворога. — На нозі теж легке поранення. Молодець, Улька!

— Сама знаю, — посміхнулась дівчина.

— Мені потрібен лікар, — сказав поранений російською, — я стікаю кров’ю.

— Сєвєр, забери їхні документи! — наказав Злий, проігнорувавши прохання. Відтак дістав з кишені чоловіка документи і присвиснув. — Так, як і думали! «Брати-росіяни», мать вас!

— Злий, поглянь сюди! — Улянка підняла зброю. — Автомат АК-100, такі є лише на озброєнні РФ.

— Непоганий улов! — зрадів Злий. — Сєвєр, збирай зброю, беремо набої і ноги в руки! Ех, якби техніку забрати!

— Ризиковано, — промовила Уля. — Наші можуть підстрелити.

— Тоді зробимо так, — Злий змусив пораненого підвестися, відвів його вбік. — Йдіть у тому напрямку, — показав побратимам, — а я зараз.

Він взяв у Геннадія трофейну гранату, повернувся до БТРа і закинув її у відчинений люк. Пролунав вибух, і машина спалахнула.

— Швидше звідси! — Злий схопив під руку полоненого і потяг за собою.

Вони відбігли на безпечну відстань і зупинилися перепочити. Злий дістав джгут, зв’язав полоненому руки попереду.

— Так буде спокійніше.

— Відпустіть мене, я не дійду, — попросив чоловік.

— Можу пристрелити, щоб не мучився.

— Давай!

— Зараз! Розігнався! Називатиму тебе Ґекало. Ти чув про те, що нам встановлено по двоє рабів?

— Так, чув.

— Так ось сьогодні мені пощастило, я впіймав першого раба. Тепер ти — моя власність. Нема сенсу вбивати свого раба. Підлікую тебе, отримаю землю, і будеш ти, Ґекало, з ранку до ночі ішачити. Подобається нове ім’я?

Полонений закліпав переляканими очима. Улянка не втрималася і пирснула зо сміху.

— У мене поранена нога, — повторив чоловік.

— Та не переймайся ти так! — Злий поплескав полоненого по плечу. — Мені кульгавий раб не потрібен. Вилікують тебе! Ти називав себе братом-росіянином, а воно бач, як усе повернулося! Був братом, станеш рабом! Життя таке непередбачуване! Чим швидше пересуватимеш ногами, тим скоріше потрапиш до мого особистого лікаря. А ти як думав! Ми про своїх рабів дбаємо!

— Тихіше! — сказала Уля. — Здається, попереду голоси.

Злий взяв у дівчини снайперську гвинтівку, пройшов кілька кроків уперед і прислухався. Відтак зиркнув у вічко прицілу і приклав палець до вуст.

— Хтось є.

Не встиг полонений відкрити рота, як Злий спритним рухом засунув йому кляп із носовичка.

— Ґекало, тихо! Шкода буде пристрелити такого дужого раба.

Пройшовши кілька кроків, вони почули постріли. Стріляли в їх бік, тому вони побігли, не відкриваючи вогню у відповідь. Коли віддалилися на безпечну відстань, вирішили обійти засідку.

— Сюди пройшли кілометр-два, а назад доведеться зробити гак, — сказав Злий, розглядаючи саморобну карту. — Ось тут, — показав пальцем, — на околиці є приватні будинки. Доведеться зайти туди і дізнатися, де чиї позиції.

— Боїшся, щоб ворог раба не відбив? — посміхнулася Уля.

— А ти б не боялася на моєму місці? — сказав Злий з таким серйозним виразом обличчя, що Геник розсміявся. — Сєвєр, зізнайся, заздриш мені?

— Ще й як!

Незабаром вони, як і припускали, опинилися на околиці населеного пункту. Окремо стояла невеличка охайна хатинка, на подвір’ї якої мирно кудкудакали кури.

— Піде хтось один? — спитала Уля. — Чи всі разом завітаємо?

— Усі, — скомандував Злий. — Щось підказує, що там можна буде напитися. Якщо не дадуть води, перегризу курці горлянку і нап’юся крові, — додав, зиркнувши на полоненого.

Підійшли до садиби, і Злий, витягнувши шию, зазирнув у двір.

— Ходімо, — кивнув Генику. — Улянко, бережи мого раба. Прикриєш у разі чого.

Дівчина кивнула. На подвір’ї нікого нема, двері будинку незамкнені. Злий штовхнув їх, і, злегка рипнувши, вони відчинились. У вітальні пусто, Геник показав, що залишиться біля дверей, і Злий тихенько прочинив двері в іншу кімнату. На широкому ліжку щось ворухнулося під ковдрою, і хлопець завмер, наставивши зброю. Спочатку з’явилася скуйовджена голова дівчини. Вона тонкою рукою повільно прибрала з обличчя волосся і здивовано витріщилася на хлопця.

— Слава Україні! — голосно сказав Злий.

— Героям слава! — неочікувано відповіла дівчина.

Злий від несподіванки роззявив рота.

— Ти хто? — спитала дівчина хрипким після сну голосом.

— А ти?

— Я — Оксана, — кліпнула.

— Я — Злий, тобто Тарас.

— Рідкісне ім’я. Як ти тут опинився? — Вона протерла очі.

— Піймав собі одного раба, шукав другого, а знайшов рабиню. Будеш моєю рабинею?

Дівчина вилізла з-під ковдри, потяглася до халатика. Хлопець відзначив про себе, що в неї гарні довгі ноги, струнка постать і доглянуте світле волосся. Оксана вдягла халатик, повернулася. Їхні погляди зустрілися і затрималися одне на одному. Дівчина посміхнулася, зблиснувши низкою рівних білих зубів.

— Якщо твоєю рабинею, — мовила, не відводячи погляду, — то буду.

— Сєвєр, — покликав Злий, — здається, сьогодні мій день. Я знайшов свою рабиню!

Якщо ув’язнених чоловіків в одному приміщенні було сімдесят, то жінок менше — тридцять п’ять. Поступово жінки познайомилися, розповідаючи свої історії. Настя не поспішала відкривати перед подругами за нещастям свою душу, пам’ятаючи про те, що серед них можуть бути підсадні. Місцевим, яких затримали за різноманітні провини та за підозрами, було легше, бо до них приходили близькі та знайомі. Побачення не дозволяли, але ті передавали їжу чи одяг. Іноді й Настю чимось пригощала дівчина, до якої приходили батьки та родичі. Раїсу взяли разом із чоловіком і, як і Вадима з Настею, тримали окремо. Історію Олени та Степана Настя дізналася з перших днів, а ось Раїса була сумна, до розмов майже не долучалася і про себе воліла мовчати. Настя кілька разів увечері обережно говорила з Раєю, та її вислуховувала, а коли мова заходила про неї, на очі наверталися сльози і вона замикалася в собі.

Жінок також щодня відправляли на роботи, зазвичай прибирати завали, але жилося їм легше, ніж чоловікам. Якось, коли їх повезли прибирати повалені дерева, Настя опинилася поруч із Раєю. Двоє чоловіків бензопилами валили пошкоджені дерева, розпилювали гілки на частини, а жінки вантажили їх на машину.

— Спимо поруч і працюємо разом, — сказала Настя Раїсі.

— Отож, — погодилася Рая. — Так хочеться додому!

— Мені теж!

— Ви з Сєвєродонецька? — поцікавилася Раїса, тягнучи гілки.