— Якщо є розбита техніка, то мають бути і люди. Логічно? — спитав Кабан.

— Але де вони? Пішли далі? — припустив Злий. — Треба все оглянути, тільки обережно, бо ще свої постріляють.

Довго шукати не довелося. За кілька кроків вони знайшли сімох вбитих солдатів.

— Схоже хлопці були поранені, а їх тупо добили, — сказав Мона. — Бо в кожного є поранення і прострелена голова. Тварюки!

Хлопці перевірили кишені — документів у вбитих не було, але шеврони вказували, що вони були українськими бійцями.

— Усе забрали: телефони, документи, зброю, — просичав Злий. — Наволоч! Ненавиджу!

— Треба їх поховати, — сказав Малий. — Не залишати ж їх, щоб собаки та звірі розтягли.

— Двоногі звірі попрацювали до цього, — сказав Злий. — Якщо ми почнемо ножами довбати землю, це затягнеться надовго. До того ж ми не запам’ятаємо це місце.

— То що ж робити?

— Складемо трупи докупи і накриємо гілками. Сподіваюсь, наші згодом заберуть їх для поховання.

Коли трупи бійців були надійно приховані сухим гіллям, Злий запропонував подзвонити побратимам:

— За моїми підрахунками, незабаром ми повинні зустрітися на річці Кальміус. Сподіваюсь, що хоч один мобільник живий.

— Аби лише був зв’язок, — сказав Мона, дістаючи телефон.

Злий з’ясував, що хлопці дійсно чекають на групи, які підтягуються в умовлене місце на Кальміусі, до якого лишалося кілька кілометрів.

— Дай телефон, — попросив Геник, — зроблю один короткий дзвінок.

Він набрав номер матері, але з нею не було зв’язку, тоді Гена подзвонив Улі, та дівчина не відповідала. Спробував ще раз — марно.

— Чому надувся? — спитав Злий.

— Уля не відповідає.

— Сподівайся на краще, — підбадьорив він і дав команду: — По конях, хлопці. Залишилося недовго, а там води — ціла річка! Пий — не хочу!

Насті пощастило: її вже кілька днів поспіль відправляли на роботу до громадської їдальні, де вона могла митися і прати одяг, а також спілкуватися з Алісою. Щоправда, колишня подруга дуже переймалася тим, щоб її чоловік та на роботі не дізналися, що вона допомагає Насті.

— Усе за планом! — радісно сповістила Аліса. — Мій сусід афганець погодився вам допомогти. Він уже переговорив з керівництвом, і йому пообіцяли вас звільнити.

— Невже?! — вирвалося радісне в Насті.

— Ну, не просто так звільнити, а на когось обміняти, — пояснила Аліса. — Це забере трохи часу, але впевнена, що все буде добре. Він зв’язався з волонтерами з України, і вони шукають, на кого вас обміняти.

— Тобто вже йдуть перемовини?

— З його слів так. Насте, прошу: дай слово, що мій чоловік ніколи не дізнається про мою допомогу, — попросила жінка.

— Алісо, скільки можна?! Невже я сама собі ворог і тобі теж?

— Може, подзвонити твоїй матері? Чи попросити Аллу з’їздити до неї в село?

Настя задумалась. Звичайно, мати змучилась від чекання та невідомості. А якщо зірвуться перемовини? Не зможуть їх обміняти? Вона вирішила, що буде краще, коли мати знатиме принаймні, що вона жива.

— Гаразд, — сказала вона Алісі наприкінці робочого дня. — Нехай Аллочка все розповість мамі. Попроси її дізнатися, як там Іванка і Геник. Добре?

— Домовились. Не знаю, чи будуть тебе надалі сюди присилати, — сказала Аліса. — Охоронець на нас косо дивиться.

За вечерею Настя розповіла про добрі новини Вадиму.

— Нас скоро звільнять! — посміхнулась вона йому щасливо.

— Будемо сподіватися, — стримано відповів Вадим.

До їхньої камери підселили людей. Спочатку привели жінок, і з’ясувалося, що в камері чотири на чотири метри разом з Настею і Вадимом житимуть шістнадцять жінок різного віку: від дівчини, яку заарештували за проституцію, до сімдесятидворічної бабці.

— А вас за що затримали? — поцікавилася в неї Настя.

Старенька перелякано озирнулася, притисла до себе матрац і закліпала очима. Скидалося на те, що бабця взагалі не розуміє, що з нею і де вона.

— Будете сміятися, але її затримали за підозрою в коригуванні вогню, — хихикнула дівчина з густо нафарбованими очима. — Схоже, стара взагалі тю-тю, — вона покрутила пальцем біля скроні. — Мене, до речі, звати Аліною.

— Невже не зрозуміло, що вона не могла бути коригувальником?!

— Телефонувала по мобільнику біля блокпостів, то її і запідозрили, — пояснила Аліна.

— Гаразд, — зітхнула Настя, — у нас чотири ліжка, а нас шістнадцять чоловік. Потрібно якось розміститися.

— Один чоловік на всіх, — посміхнулася Аліна. — Я б його забрала до себе в ліжко, але він зайнятий. Попереджаю, з бабцею спати не буду — від неї тхне сечею.

— На кожне ліжко можна розмістити по дві жінки, — сказав Вадим. — Нехай лягають ті, хто старші за віком. Решта може спати на підлозі на матрацах. Цікаво, що трапилось? Чому всіх перевели в одну камеру?

— Укрів у полон взяли багато, тому нас трамбують, як оселедці в бочку, — кинула Аліна.

Не встигли полонені розстелити матраци, як знову відчинилися двері й привели трьох чоловіків.

— Ого! — вихопилося у Насті. — Це вже занадто!

— Поміститеся, нікуди не дінетеся, — сказав охоронець. — Це ж не назавжди. Пожили в п’ятизірковому готелі вдвох, досить! Не стовбичте, а лягайте — місця більше буде.

— Дякую за пораду! — сказала Настя. — Уже й стовбичити ніде.

Люди довго штовхались, натикаючись одне на одного, бо не було куди й ногою ступити, лише бабця перелякано дивилася на всіх, притискаючи свій матрац. Врешті-решт, Настя вмовила її простелити матрац і поклала жінку спати. Сама ж зайняла місце під ліжком біля стіни поруч з Вадимом. У камері дуже швидко стало задушливо, люди совалися, намагаючись лягти зручніше. Тільки-но стало тихо, як озвалася бабця:

— Я хочу в туалет!

— Ви можете трохи потерпіти? — спитала Настя.

— Я хочу в туалет! — повторила жінка плаксивим голосом.

Довелося грюкати у двері, викликаючи охорону. Бабця пішла навпростець, не помічаючи людей, які лежали на долівці, перечепилася, впала і почала плакати. Коли її підвели, то вона заявила, що вже не хоче до туалету. Знову повлягалися, але за півгодини стара заскиглила, що хоче в туалет, а її не випускають.

— Наступної ночі покладемо її біля дверей, — сказав чоловік, який мав місце біля виходу. — Шкода стару, треба пам’ятати, що всі такими колись будемо.

— Не приведи, Господи, дожити до такого! — похитала головою якась жіночка.

— Будемо сподіватися, що стареньку незабаром відпустять, — сказала Настя.

До місця зустрічі з побратимами залишалося кілька кілометрів, але бійці двічі натрапляли на ворожі засідки і відходили назад. Відрізані від своїх, виснажені спекою та голодом, вони опинилися ще далі, ніж були зранку. Їм поталанило знайти банку із дощовою водою; пили по черзі, кожен по три ковтки тухлої води. Потім натрапили на залишки газованої води після відпочивальників, але й це не врятувало від зневоднення — Кабан непритомнів і бійці відступали, тягнучи на собі важкого побратима. Надвечір усі зрозуміли, що так далі не можна. Бойовий дух змагало виснаження. На дорозі, неподалік села, вони помітили чоловіка, який копирсався біля зерновозу.

— Нам потрібна ця машина, — сказав Злий. — Кабан так довго не протягне, ми можемо його втратити.

— А якщо у водія є зброя? — припустив Малий.

— У нас теж є, — відповів Злий. — Хто піде зі мною?

— Я, — озвався Геник.

Обмізкувавши, як краще вчинити, хлопці підкралися до машини з двох боків.

— Руки! — крикнув Злий, наставивши автомат. — Спокійно, без паніки!

Водій перелякано закліпав очима і повільно підвів руки.

— Нам потрібна машина, — пояснив Геннадій.

— Е-е-е, — злякано протягнув чоловік, — але пального майже нема.

— У селі є військові? — спитав Злий.

— Ні, нема нікого.

— На скільки вистачить палива?

— На кілька кілометрів.

— Заводь!

— А як назад доберусь?

— То вже не наш клопіт, — відповів Злий і наказав хлопцям сідати.