— З таким абонентом нема зв’язку, — сказала. — Давай ще номер.

— Я не знаю номер батька, лише Улі, моєї дівчини.

— То давай їй подзвонимо.

— Спитайте від мого імені, як вона почувається, — попросив Геннадій. — Уля також у госпіталі, у Харкові, — пояснив він. — Тільки не говоріть, будь ласка, де саме я зараз, і попросіть поки не сповіщати рідних про моє поранення — я сам… потім.

— Як скажеш, — знизала плечима жінка, — диктуй номер.

Медсестра зробила все, як просив Геннадій. З короткої розмови він дізнався, що Уля має поранення руки, що йде на поправку. Дівчина просила дати номер Геника, але жінка сказала, що він поки що не має телефону і незабаром сам подзвонить.

— Точно подзвониш? — спитала жінка, ховаючи мобільник до кишені.

— Якщо залишуся з ногою і живий, — відповів Геннадій. — Я не дам відрізати ногу, так і передайте лікарю.

— Дурненький, — зітхнула жінка.

У Гени знову зашуміло, загуло, запекло в голові, навколишній світ почав швидко зникати в темряві. Як крізь воду, до нього донеслися слова лікаря та медсестри:

— Що він тут наговорив?

— Сказав, що не дає своєї згоди на ампутацію.

— Терміново готуйте його до операції!

Настя закінчила прибирання в усіх кабінетах, залишалися тільки коридор і кабінет Філіна. Зазвичай вона мила підлогу в коридорі в останню чергу, але цього дня Філін як навмисно до самого вечора не виходив зі свого кабінету. Настя не ризикнула зайти туди, тому поміняла воду у відрі, начепила на дерев’яну швабру ганчірку і, не поспішаючи, почала тягати її підлогою коридору. Час від часу вона кидала погляди на кабінет, де засів Філін, але чоловік, схоже, й не збирався покидати робоче місце. Настя закінчила мити, день збігав до кінця, тож вибору не мала. Вона постукала, почула: «Заходьте!» й обережно прочинила двері. Одразу ж у вічі кинувся синьо-жовтий прапор на підлозі, з відбитками брудного взуття. Вона не наступила на нього, обережно обійшла, поставила відро і вологою ганчіркою взялася протирати полиці в книжковій шафі. Філін сидів у шкіряному кріслі за столом. Настя спиною відчувала його погляд. Вирячкуваті очі пронизували її тіло, наче спицями, знущаючись, повільно й боляче. Її пальці дрібно тремтіли, коли вона обережно переклала з місця на місце паперову теку.

— Додому хочеться? — пролунав неприємний скрипучий голос.

— Так, — відповіла, не повертаючись.

— Усі хочуть, але не всі повертаються.

У Насті всередині все завмерло.

— Але ж… нас обміняють? — несміливо спитала вона.

— Можливо. Як на мене, то я б вас тут і згноїв.

— Чому?

— Клопоту від вас було багато, сподівання мої не справдилися.

Насті було дивно чути, що Філін розмовляє спокійно — таке було вперше, і в кожному його слові вона намагалася вловити якусь каверзу.

— Скажи мені, укропко, ти завжди була така пришиблена? — продовжив чоловік.

— Що ви маєте на увазі?

— Невже ти й справді хочеш жити в країні, де прогнили всі нутрощі? Якщо ти розумна жінка, то чому не бачиш, що Україну грабують всі, хто приходить до влади? Що там нема майбутнього, зараз погано, а буде ще гірше. Ти так любиш своїх правителів, що ладна покласти за них своє життя?

У Насті все закипіло всередині. Філін її розлютив, і вона, забувши свої страхи, різко повернулася і вперше подивилася йому просто в очі.

— Так, Україні й справді не щастило з правителями, — сказала вона, чітко карбуючи слова, — і мені її шкода. Мені не байдуже, що її грабують і шматують, і ми, народ, давали владі це робити впродовж багатьох років, та все змінилося! І майбутнього не буде, якщо кожному українцю буде байдужа доля країни, а значить, і своїх нащадків. Ні, я не ладна покласти своє життя за правителів. Я можу віддати його за свою родину, за дітей, за українців, за те, щоб наступному поколінню жилося краще, ніж нам. І я впевнена, що в України буде щасливе майбутнє, головне — витримати всі випробування і гідно пройти крізь вогонь очищення.

— Красиві слова! — єхидно посміхнувся Філін. — Щось у тобі мені подобається. Може, залишишся у нас на роботі? Я дам тобі посаду, гідну зарплатню, а ти промиватимеш мізки тим, хто ще не зрозумів, що Україна — це фашизм, а молода республіка незабаром розквітне, як сад навесні.

— Бачу, ви й самі можете непогано говорити, — у її голосі забриніла легка іронія. — Але ж я вам щойно сказала, що люблю свою країну. Як я можу агітувати за ЛНР?

— Людина схильна підлаштовуватися під інших і зазвичай, коли вона розумна, обирає місце, де тепліше і зручніше.

— Я народилася в Україні, там виросла, моя душа там буде завжди. Чи можу я продати свою душу? Звичайно, ні. Ніколи!

— Дам вам з чоловіком житло.

— У нас воно є.

— Вшива квартирка з кухнею в шість квадратів? — хихикнув Філін. — У вас буде власний двоповерховий будинок, службова машина. Як така перспектива?

— Дякую, але краще вже на шести квадратах кухні, ніж жити у відібраному житлі, — відповіла Настя.

Вона підійшла до прапора, струсила з нього пил й обережно склала.

— Ти що робиш?! — Філін аж підскочив на місці.

— Візьму попрати.

— Поклади на місце! Він повинен лежати брудним! — закричав гнівно Філін.

— Ви офіцер? — Настя сміливо дивилася йому в очі.

— Так!

— Негоже так чинити офіцеру.

— Ти мене повчатимеш?! Я сказав, що ця ганчірка лежатиме під ногами!

— І в цьому вся гідність молодої республіки, яку ви будуєте? — Настя посміхалась і відчувала, що перестає шалено боятися Філіна. — Яке ви маєте право топтати прапор? Це вас не принижує, як офіцера?

— Я виконую наказ, — раптом заспокоївся він.

— Ви не варті й ниточки цього прапора! — Настя, зблиснувши очима, притисла прапор до грудей. — Це — частина моєї батьківщини.

Вона очікувала, що Філін зірветься й ударить її, але він підвівся й швидко пішов геть, зачепивши її плечем. Настя ще кілька хвилин стояла на місці, міцно притискаючи прапор до грудей, очікуючи, що зараз за нею прийдуть охоронці. «Що вони мені зроблять? — думала вона. — Поб’ють? Нехай, не звикати. Кинуть в одиночну камеру? Там не гірше, ніж у „гуртожитку“. Посадять на одну воду? Витерплю».

За нею ніхто не прийшов. Вона обережно визирнула в коридор — там було порожньо. Настя сховала прапор у комірчині, де зберігалося різне ганчір’я, відра й інший інвентар.

«Нехай що хочуть мені роблять, а прапор я їм не віддам, — вирішила. — Зрештою, не розстріляють же мене за це?»

Геннадій розплющив очі й одразу ж зажмурив від яскравого світла.

— О! Здається наш хворий отямився! — почув він жіночий голос.

Поряд — усміхнена дівчина в білому одязі. Одразу все стало на свої місця — він у лікарні, його мали прооперувати. Нога! Геника ніби обдали окропом з ніг до голови. Він спробував рвучко підвестися, щоб огледіти ногу, але одразу все попливло, захиталося перед очима, на зміну заллятій світлом палаті прийшла темінь. Він чув, як до його чола доторкнулася прохолодна дівоча рука, потім прохолодну вогку тканину, і розплющився.

— Здурів, чи що? — нарочито сердито мовила дівчина. — Хіба можна так різко зриватися з місця?

— Нога… Що там? — спитав він тихим тремтячим голосом.

— Що нога?

— На місці?

— А де ж їй бути? — дівчина лагідно посміхнулася. — Без тебе сама нікуди не пішла.

Геник, щоб пересвідчитися в правдивості її слів, все-таки відкинув вільною від крапельниці рукою край простирадла: бинти на нозі, отже, ногу не ампутували.

— Гено, зараз ти в реанімації, але якщо до завтра все буде добре, тебе переведуть в післяопераційну палату, — пояснила дівчина. — А зараз відпочивай, я зроблю тобі пару уколів.

— Я хочу пити.

— Не можна, — дівчина вологим бинтом змочила йому губи.

Наступного дня Генику не судилося потрапити у звичайну палату — його стан швидко погіршувався. Часом він повертався до тями, потім знову починалася гарячка і він марив, іноді непритомнів. Як крізь сон він чув голос лікаря, який наказав готувати хворого до повторної операції.