— Поїхали додому, — сказав Вадим. — Ти застудишся.

— Байдуже.

— Я змок і можу захворіти.

— Тоді поїхали.

Настя поцілувала портрет. А небо ридало, поливаючи слізьми світлину Іванки, обціловуючи її потічками…

— Генику, синку, розкажи мені, як все було, — попросила Настя сина, коли він, дізнавшись про повернення матері, взяв на кілька днів відпустку.

Геннадій сів поруч, обняв матір за плечі. Її було важко впізнати: схудла, синці під очима, осунуте бліде обличчя, у погляді — лише сум і біль.

— Іванка поверталася додому, — сказав він, — і загинула дорогою.

Геник обманював, бо правда могла добити матір, до того ж він дав слово сестрі і повинен дотримати.

— Знаю, — тихо промовила Настя. — Розкажи подробиці.

— А чи варто?

— Мені це важливо. Хочу знати, що моя дівчинка бачила востаннє, що сказала.

— Повертаючись з розвідки, я трохи затримався, а хлопці пішли вперед.

— Тобто був бій, ви відстрілювалися і ти… Навіть ти міг її убити?

— Ні, мамо, все було не так. Іванка добиралася попуткою, їхала з водієм, а вантажівка наїхала на міну. Я почув вибух, побіг туди і знайшов поранену сестру, — розповів він заздалегідь придуману легенду.

— Водій також загинув?

— Ні.

— Вона… ще була жива?

— Так. Іванка дуже зраділа, коли мене побачила. Я намагався їй допомогти, але поранення були надто важкі.

— Що вона сказала?

— Згадала дитинство і просила передати тобі її вибачення.

— Так і сказала?

— Вона шкодувала про свої вчинки, а ще просила передати, що дуже тебе любить.

— Ти не вигадуєш? Так і сказала? — Настя пильно подивилася в очі.

Геннадій витримав її погляд, поцілував у лоба і повторив:

— Мамо, Іванка передала, що дуже тебе любить і що ти найкраща мати.

— Дякую.

Кому було адресоване «дякую» — важко зрозуміти, але Генику здалося, що мати, почувши про каяття доньки і слова про любов до неї, з полегшенням зітхнула. Він намагався ще поговорити з матір’ю, відволікти її від сумних думок, але марно. Вона сховалася від світу за бетонною шумонепроникною стіною: скільки не стукай — все одно не почує.

— Мамо, я піду до Дениса, — сказав він.

Настя мовчки дивилася у вікно, за яким був інший світ, чужий для неї, жорстокий і навіть ворожий.

Геник зустрівся з Денисом, і, щоб не мерзнути на вулиці, вони пішли в кафе, поговорити за чашкою кави. У приміщенні було тепло і затишно. Тихо грав російський шансон. Гена сподівався, що тут хоч щось змінилося і він почує принаймні одну пісню українською. Марно, схоже, що тут жили далеким минулим, коли були популярні Успенська, Токарев і Кучин. Денис жалівся на малий виторг та високі ціни, а дітям стільки всього треба. Його дружина налякана обстрілами і досі здригається, коли чує віддалені розриви. Денис говорив, а Геннадій думав про те, що останні півроку не лише кардинально їх змінили, але й віддалили один від одного. Раніше, коли вони зустрічалися, знаходилося безліч цікавих тем для нескінченних розмов, а зараз він відчував, що бесіда не клеїться і говорять вони, аби лише не мовчати.

— А як там у вас у зоні АТО? — нарешті спитав Денис.

Геннадій міг би розповісти про Філософа, що так і не пізнав нірвану, пішов в інші світи, забравши з собою великий багаж знань, якими не встиг скористатися на цьому світі, але частинку своєї філософії лишив у спадок кожному з товаришів. Чи про Грушу, якому нікуди повертатися, якого ніхто не чекає, або про Малого, який не встиг закохатися або принаймні переспати з жінкою. Багато чого можна було розказати, але він не хотів цього робити, бо знав: Денис його не зрозуміє. Геник був вдячний йому за підтримку і допомогу на похоронах сестри, але відкривати душу не мав бажання, бо відчути, що означає розмовляти з побратимом, а за мить бачити його недвижиме тіло, зможе лише той, хто був там.

— Воюємо, стріляємо, — Геннадій натягнуто посміхнувся. — Нічого цікавого.

— Гине багато?

— Смерть приходить не стукаючи, не питаючи дозволу, забирає кращих.

— Шкода хлопців.

— Так.

У кав’ярню голосно завітала юрба юнаків. Геник відзначив, що всі вони призовного віку, здорові та щасливі. Хлопці зсунули докупи два столики, замовили пиво. За кілька хвилин до них приєдналися дівчата, гарно вбрані, з макіяжем на задоволених і безтурботних обличчях. Гена спробував уявити серед них Улянку і не зміг. Вона не вписувалася в їхню компанію — зосереджена, зі слідами втоми замість косметики на лиці, з почервонілими від морозу руками і мозолем на пальці від курка, з натертими плечима від ременя СГД.

Під час розмови Геник кидав погляди на шумну компанію і ловив себе на думці, що юнаки мимоволі дратують його. Малий був ще молодшим за них, а вже загинув, тоді як вони радіють життю, залицяються до дівчат та п’ють пиво. Чому вони тут, а не на фронті? Чи їм байдуже, що таких, як вони, щодня везуть додому в трунах? Так хотілося підійти і спитати: «Хлопче, що ти скажеш своїм дітям, коли спитають, де ти був під час війни? Збрешеш, що був непридатний до служби? Чи розкажеш правду про те, що пив пиво, сидів у теплі, поголений і напахчений парфумами, ситий у той час, коли ровесники давилися мерзлою тушонкою?»

— Генику, може, по пивку? — торкнувся його руки Денис.

— Ні, дякую. Я вже піду.

— Куди?

— Погуляю містом.

— Можемо пройтися разом.

— Ні, хочу побути на самоті.

Геннадій попрощався з Денисом і поволі побрів містом. Усе знайоме і близьке. На вулицях усміхнені симпатичні студентки, жінки з сумками поспішають додому, мами прогулюються з дитячими візочками. Помітно збільшилася кількість дорогих іномарок — Денис говорив, що в основному вони з Луганська, ті, які не встигли віджати ополченці. Вони їхали вулицями з більшою швидкістю, ніж місцеві, вміло маневрували, підрізали інших. І знову багато молодих хлопців, які зараз мали б бути в зоні АТО, а не поспішати в теплі домівки. Геник звернув у сквер, де було менше перехожих, які його дратували. Ішов, втупившись під ноги, шукаючи очима ворожу розтяжку та механічно, за виробленою звичкою, оглядаючи навколо місцевість, чи десь не зачаївся ворожий снайпер.

«Ні, так не можна!» — сказав він собі і знову пішов туди, де люди.

Геник розумів, що він та його побратими воюють саме заради такого спокійного життя, хоча серед бажаного миру почуваються зайвими, як скабка в нозі. Згадав друзів, які зараз закоцюблими пальцями стискають автомати, і відчув вину. Тільки там, де нема бухгалтера, підприємця, директора чи будівельника, а є кулеметники, снайпери, розвідники, він був на своєму місці, серед своїх. Там не треба розпинатися, доводячи навіщо і чому він воює, неважливо, чи є в тебе дорогий костюм та краватка і скільки грошей у портмоне. Там ніхто не спитає, яка в тебе освіта і чи придбав власне житло, бо там головне, який ти товариш і як влучно стріляєш. У зоні АТО нікого не цікавить, чи відпочивав ти на закордонних теплих островах і чи маєш новеньку іномарку, там ти повинен бути сміливим і прикрити своїми грудьми побратима. Марно питати тих юнаків у кафе, чому вони зараз тут. У зоні АТО складалося враження, що разом з ними воює вся країна, а тут стало зрозуміло, що воюють справжні патріоти. Геннадію нестерпно захотілося повернутися назад, хоча ще два дні тому він мріяв побувати вдома, досхочу виспатися в теплій постелі і поїсти домашніх страв.

Хлопець сам не помітив, як ноги принесли його до будинку, де колись мешкав Льончик. Він зайшов у найближчий магазинчик, купив торт і пішов навідати матір Льоні та Марійку. Жінки дуже зраділи його приходу, і полинової гіркоти на душі стало менше. Вони пили чай на затишній маленькій кухні, і Генику на мить здалося, що зараз подзвонять у двері і на порозі з’явиться усміхнений Льончик.

— Будеш хрещеним батьком моїй дитині? — спитала Марійка, відірвавши Геннадія від думок.

— Звичайно! Це навіть не обговорюється!

Довго в гостях Геннадій не засидівся. Він побачив у шафці за склом засушений білий гриб, саме той, який Льоня тримав у руках перед смертю і попросив передати його мамі. Спогади болем озвалися в грудях, і Геник поспішив додому.