Сергій Андрійович випив міцної кави, яку лікар категорично заборонив. Останнім часом тиск зашкалював, збоїло серце, але позбутися багаторічної звички пити кілька разів на день міцну каву не міг, тому обманював лікаря, запевняючи, що вживає каву лише раз на день, хоча й розумів, що організм обдурити не можна.

Він поглянув на годинник. Скоро сьома, за ним заїде помічник і прийде домогосподарка Ірина. Сьогодні він мав намір оглянути об’єкт, який мають закінчити до весни. Будівництво «під ключ» приватних будинків давало непоганий прибуток і, що головне, стабільний. Зводити багатоповерхівки, звичайно, вигідніше, але й більше головного болю. Треба «вибивати» землю під забудову, що часто не подобається мешканцям сусідніх будинків, ходити по судах, до того ж нестабільність валюти і ще стільки всього, що голова йде обертом.

Під будинком просигналила автівка. Сергій Андрійович накинув піджак, поправив перед дзеркалом краватку. Звичка носити діловий костюм у нього залишилася із далекої юності, а краватка, здавалося, приросла удавкою на шиї. Чоловік привітався з водієм і помічником, і важкий чорний позашляховик швидко помчав геть. У Сергія Андрійовича починався звичайний робочий день…

— До роботи ми залучили в основному біженців з України, — пояснив дорогою помічник. — Люди тікають від війни, не встигаючи забрати необхідні речі. Виїжджали влітку на тиждень-два, а вийшло надовго. Скоро зима, а в багатьох нема теплого одягу та взуття, тож ми, користуючись вигідною ситуацією, набрали біженців. У них нема вибору. Або вони голодні, або хоч якась зарплатня. Кожен виживає, як може. Переглянете папери щодо цього об’єкта?

— Потім, в офісі.

На будівництві кількаповерхового сучасного приватного будинку кипіла робота з внутрішнього оздоблення. Бригадир Заур, чеченець за національністю, вибіг назустріч начальству, запросив оглянути дім. Сергій Андрійович знав, що де Заур, там порядок. Сергій Андрійович допускав, що бригадир, як і решта, цупить матеріали, але головне, що замовник задоволений і об’єкт зданий вчасно. Заур також підтвердив, що на будівництві працюють в основному робітники з України, на внутрішніх роботах задіяні здебільшого жінки.

— Зроби для них годинну перерву і збери жінок, — наказав Сергій Андрійович.

Заур здивовано скинув брови, але без зайвих питань пішов виконувати наказ. Тим часом Сергій Андрійович оглянув будинок з помічником і залишився задоволений. Він увійшов до дитячої, де вже майже були закінчені роботи.

— Гарна робота, — сказав, — дизайнер добре попрацював.

Стіни, стеля, підлога — усе нагадувало підводне царство: навколо плавали химерні рибки з посмішкою, чудернацькі жителі морського дна гралися з м’ячем, що тепло освітлював кімнату.

— Добре, що дитина може пожити в казці, поки не подорослішає, — подумав уголос Сергій Андрійович. Помічник здивовано поглянув на свого боса — він не звик його бачити таким. — Нехай жінки заходять сюди по одній, я хочу поговорити з кожною особисто, — додав зовсім іншим тоном Сергій Андрійович.

Помічник запопадливо поклав перед босом на підвіконня теку, дістав з неї кілька аркушів та ручку і вийшов. Жінки заходили і Сергій Андрійович ставив їм однакові питання: «Звідки приїхала?», «Чому?», «Як влаштувалася?», «Де мешкаєш і з ким?», «Діти є? Чого бракує?», «Чи маєш зимовий одяг?» Жінки розповідали про себе, він занотовував на папері розмір взуття та одягу для дітей чи дорослих та інше. Чоловік поглянув на годинник. Він не мав наміру згаяти стільки часу, але зупинятися на півдорозі було не в його правилах. Він вирішив дати список для закупівлі помічникові, аби допомогти і підтримати жінок, які втекли з рідної землі. Дехто з них дратував його, коли проклинав свою країну і прославляв Росію або не просив, а вимагав більшого, наприклад, вийняти житло в Москві й оплачувати його впродовж року. Тоді він зупиняв їх, переводячи тему на нагальні потреби.

— Я не благодійний фонд, — обривав він таких прохачок, — якщо у вас усе є, окрім житла в центрі Москви, запросіть іншу.

Це діяло безвідмовно, й одразу виявлялося, що в дітей нема звичайного теплого взуття. Сергій Андрійович уже подумав, що потрібно цю справу перекинути на помічника, бо він за годину мав бути в офісі на нараді, коли відчинилися двері і він побачив знайому жінку. Чоловік мало не випустив ручку, зустрівшись з нею поглядом. На нього дивилися знайомі великі чорні очі.

— Не може бути, — прошепотів.

— Вітаю!

Левко гостював у батька п’ять днів, а Настя лише привіталася з ним, сказала, що рада його бачити, а потім побажала щасливої дороги. Вадим не ображався на неї за таку байдужість, радів, помітивши перші ознаки повернення до реальності. Хто б міг подумати, що звичайнісінький голуб змусить її ожити?! Він бачив, як Настя нетерпляче чекає повернення пташки і годує її з рук. Коли вона розмовляла із Самотнім Голубом, він виходив з кімнати, даючи їй можливість виговоритися. Лише трохи сумував, що не він, а голуб зміг достукатися до її скам’янілої душі.

У свій вихідний Вадим запропонував Богдані Стефанівні поїхати в село і трохи відпочити, бо все одно Настя її не помічає, але жінка боялася залишати доньку на самоті. Богдана Стефанівна погодилася, бо треба було купити їжі Барсику і залишити сусідці. Вадим провів жінку, зазирнув на кухню. Настя якраз зустрілася зі своїм крилатим другом і про щось тихо говорила. Він пішов у кімнату і ввімкнув ноутбук. Уже вдруге після повернення з полону Вадим відкрив відео, яке бойовики виклали в мережу після розстрілу 24-го відділу штурмового батальйону «Айдар» на трасі Щастя — Металіст п’ятого серпня. Минулого разу, побачивши жахіття загибелі тридцяти айдарівців, він не міг ніч спати. Серед поранених він упізнав Руслана Світличного. Чоловік лежав біля знищеної техніки, обгорілий і поранений. Руслан був у шоковому стані і стікав кров’ю, але це не завадило ополченцям допитувати його. Попри спеку йому довго не давали води. Ополченці знімали обгорілі трупи бійців, фотографувалися біля них по одному і групою, потім знову підходили до Руслана, який помирав на їхніх очах мученицькою смертю, і реготали. Натішившись досхочу смертями, ополченці дали йому пластикову пляшку з водою. Руслан спробував простягти руку, але сил уже не мав. Один із бойовиків, сміючись і нагадуючи, щоб усю не випив, підніс воду до його вуст, і боєць зробив кілька невеличких ковтків. Він глибоко вдихнув, і його голова відкинулася назад. Бойовики насолоджувалися його смертю і кепкували: мовляв, якби знали, що помре, то не поїли б.

Вадим зупинив відео, бо подзвонив син, і вийшов з кімнати. Коли повернувся, то Настя сиділа біля ноутбука, округливши очі від жаху.

— Ти… дивилася? — спитав він розгублено.

— Ти знав і мовчав? — докорила вона.

— Я не міг тобі сказати. Вибач.

— Руслан. Як так? Чому? Ми ж планували зустрітися родинами, — зітхнула Настя, — зробити шашлик. Не судилося. Чому за найдорожче і найрідніше ми розплачуємося такою великою ціною?

Вадим торкнувся губами її маківки.

— Гадаю, саме тому, що воно і є найцінніше.

Сергій Андрійович ніяк не очікував знову побачити Ніну, молодшу доньку Богдани.

— Як ти тут опинилася?

— Довго розказувати, та й вам не цікаво.

— І все-таки?

— Я живу із Зауром, він мене любить, допомагає і мені, і сину.

— Здається, ти розповідала, що твій син у в’язниці, — пригадав чоловік.

— Володю звільнили, і ми майже одразу переїхали в Росію. Згодом я познайомилась із Зауром, ми зійшлися з ним і живемо в його будинку, — розповіла Ніна.

— А твоя родина?

— Нема чого розповідати, — неохоче сказала Ніна. — Мати і сестра там, я тут.

— Розкажи більше, — твердо мовив чоловік. — Усе по-порядку починаючи з дитинства. Я ставлю питання, ти — даєш відповіді. Зрозуміло?

— Я на допиті?

— Ти — моя підлегла, — нагадав чоловік. — Я не питаю, з ким і де ти спиш, що їла на сніданок і чи вчасно сходила в туалет.