— Напевно тому, що він командир, такі їм потрібні, — сказав Геннадій і запитав: — А потім що було?

— Був наказ вилікувати нашого Батю, щоб потім обміняти на якусь важливу особу.

— Що він казав, коли ти з ним розмовляв?

— Сказав, щоб трималися і били ворога до останнього, — посміхнувся Мона. — «Передай нашим, що я обов’язково повернуся!» Олексій Григорович питав, хто з наших вижив і окремо про Улянку. Де вона зараз?

— Тут, з нами.

Друзі б ще довго говорили, забувши про пекучий мороз, але почався обстріл і вони побігли в укриття, щоб уже там під вибухи продовжити розмову.

Додому в Сєвєродонецьк Настя повернулася сама. Богдана Стефанівна наполягала на тому, щоб поїхати з нею, але Настя сказала, що вона не мала дитина і впорається сама. У Рубіжному її зустрів Вадим на таксі — він ще не встиг поновити свої водійські права.

— З поверненням, моя люба! — сказав він радісно й обійняв Настю.

Вадим одразу помітив, що Настя виглядає значно краще. Лице осунулося, аж скули випирають, під очима синці, але в них з’явився вогник життя. Коли сіли в таксі, вона одразу поцікавилася, чи прилітає її Самотній Голуб.

— А то! — посміхнувся Вадим. — І не раз, не двічі на день, а без кінця. Схоже, він вирішив не шукати собі їжу деінде.

— З рук у тебе їв?

— Ні, мене він боїться.

— А мене — ні, — задоволено сказала Настя.

Удома вона попросила Вадима розібрати сумку з подарунками, а сама кинулася до вікна. Голуб уже чекав, коли з’явиться рука з їжею, тож на радість Насті тицявся дзьобиком у її долоню з кашею. Коли голуб наївся і полетів у своїх пташиних справах, Настя попила з Вадимом чаю і сказала, що їй потрібно зустрітися з Аллою. Вадим одразу заявив, що нікуди її саму не відпустить, тож вони пішли разом.

— Дитинко, я обіцяла твоїй мамі подбати про тебе, а воно, бач, як вийшло, — сказала Настя дівчинці, коли вони лишилися в кімнаті вдвох. — Вибач мені, будь ласка.

— Ви що?! — вигукнула Алла. — Я знаю, які випробування на вас звалилися. Зі мною живе Катерина Максимівна, тож я не була на самоті ні хвилинки.

— Я справді любила твою маму, і впродовж багатьох років ми були добрими подругами, підтримували одна одну, допомагали, чим могли, — сказала Настя, обнімаючи дівчину. — Було б так і надалі, якби…

Настя зробила паузу, добираючи слова, щоб зайвий раз не ятрити рану Аллі, але вона сама продовжила:

— Якби мама, батько та Іван не повірили в створення нової республіки.

— Аллочко, ти їх не засуджуй, бо всі люди помиляються. Але твої рідні не продалися за триста «зелених», вони одні з тих небагатьох, хто свято вірив у нову райську країну.

— І за неї загинули, — додала Алла. — Іноді мені здається, що якби наша родина не застрягла в кредиті, то все було б інакше.

— Батьки хотіли як краще. Вони мріяли дати вам матеріальний достаток, але наша банківська система така, що краще не мати справи з кредитами, — сказала Настя. — Не було стабільності, курс долара неочікувано стрибнув угору… До речі, як справи з кредитом?

— Катерина Максимівна подала документи для того, щоб закрити справу. Адвокат сказав, що доб’ється зняття арешту з житла та магазину.

— Дай Боже, щоб усе це жахіття скоріше скінчилося! А я, дитинко, буду тобі допомагати, чим зможу. Обіцяю!

— Катерина Максимівна оформляє опікунство, — сказала дівчина, — я ж неповнолітня. Тепер вона буде мені за маму.

— Ось і добре! — Настя поцілувала Аллу в щічку. — Рідну маму ніхто не зможе замінити, але підтримка і допомога близької людини завжди потрібна.

Потім Настя з Вадимом пішли на Центральний ринок — Настя хотіла купити продукти.

Центральними рядами жінка тягла за собою візок з мішками. Коли підійшли ближче, то почули, що вона роздає одяг військових охочим його випрати вдома. Настя запропонувала свої послуги.

— У мене є машинка і змога прати.

— Ой, як добре! Це одяг бійців, що стоять за нашим селом, за Бобровим. Улітку вони прали в річці, а зараз я сама не в змозі допомогти, — пояснила жінка. — Ось і звернулася до жінок на ринку.

— Є охочі?

— Є і багато, — сказала жіночка, — але від вашої допомоги не відмовлюся.

Домовилися, що вона сама завезе автівкою партію одягу для прання додому.

Настя купила в критому ринку м’ясо, а коли вийшли надвір, то їх ледь не збив натовп. Чоловіки доганяли і гамселили кулаками по спині чоловіка, який з криком намагався від них втекти. Коли йому вдалося відірватися від переслідувачів, Вадим спитав знайомого міняйла, що трапилося.

— Уяви, сєпар розповідав, що ось-ось прийдуть «наші рєбята» і звільнять Сєвєр[9] від фашистів, — сказав важко дихаючи чоловік. Він поправив комірець куртки, і Настя помітила на його зап’ясті синьо-жовту «фенечку». — То ми його як поперли звідси! Сам бачив, як летів з ринку!

— Правильно зробили! — підтримав Вадим. — Нехай біжить не озираючись до своїх сєпаратюг!

— Бачу, що не все так сумно в нас, — сказала Настя Вадиму, коли вони вийшли з ринку.

— Одна людина бачить напівпорожній стакан, інша — напівповний, — відповів Вадим. — Потрібно лише навчитися бачити хороше в житті.

— Так, люди бачать найяскравіші зірки, — мрійливо промовила Настя і взяла Вадима під руку.

Вони не одразу пішли додому, Настя запропонувала зайти на хвилинку до Валентини у «Затишок». Валя зраділа Насті, обняла.

— Як «Оновлений Схід»? — поцікавилась Настя, смакуючи запашною кавою.

— А нема такої організації, — відказала Валентина. — Помірялися патріотизмом і розбіглися. Тепер створюють інші організації.

— А ти з Ольгою?

— А «нам своє робить»[10], — зітхнула Валентина. — Збираємо подарунки солдатикам до Дня ЗСУ, волонтери повезуть наші вітання.

— Я поїду з ними, — запропонував Вадим.

Настя пильно подивилася йому в очі, але нічого не сказала.

— Валюшо, там у полоні залишився український офіцер, який не захотів перейти на службу в ЛНР, та його дружина. Можеш мене звести з людиною, яка займається обміном полонених? — спитала Настя.

— Звичайно!

Вони розпрощалися, і Настя з Вадимом пішли. Надворі кружляли лапаті сніжинки, повільно вальсуючи в повітрі, і від того навколо ставало світліше і ясніше.

— Вадиме, я почуваюся такою винною перед вами, — зізналася Настя, притискаючись до його плеча. — Я не приділила уваги сину, який приїздив у відпустку, завдала болю мамі й тобі. Вибач. Я справлюся з бідою, хай як важко.

— Не треба просити вибачення, — сказав Вадим. — Я тебе розумію і, скільки вистачить сил, завжди тебе підтримуватиму. Знаєш, Настенько, коли ти була в матері, я розгорнув книгу, що лежала в тебе на столі. Кілька рядків закарбувалися в мою пам’ять:

— Дякую тобі, — зворушливо і ніжно сказала Настя і торкнулася його щоки губами.

Сергій Андрійович взяв таксі зі Стрия і незабаром дістався будинку Богдани. Він розрахувався з таксистом і попрямував до садиби. Жінку він побачив верхи на коні за огорожею.

— Доброго дня! — привітався Сергій.

— Вітаю на нашій землі!

— Не знав, що ти їздиш верхи.

Богдана посміхнулась.

— Чому ти смієшся? Щось не те ляпнув?

— Та ні… Хотіла сказати, що я ж дитина гір, але потім згадала, що насправді я старий гірський опеньок, а ще верхи недавно навчилася їздити. — Вона доволі спритно злізла з коня і попестила йому боки. — Йди, Геракле, до своєї подружки.

Кінь слухняно повернувся і пішов до кобили, що спостерігала за незнайомцем здалеку.