На одному малюнку вгадується Таня, хоча обличчя не видно. Дівчина у камуфляжі, з автоматом через плече, тримає біля грудей проліски. На іншому — та сама дівчина ззаду, з косою. На обох малюнках напис «Вона», де на букві «о» ледь помітне «ій», яке змінювало слово «вона» на «війна», два несумісні поняття, що їх обставини змусили поєднати. Настя довго вдивлялася в символічні малюнки і ледь стримувала сльози.

— Я недавно втратила доньку, — видушила вона. — А ми з чоловіком потрапили в полон. Везли нашим захисникам волонтерську допомогу і збилися з дороги. Нас тримали три місяці, а в цей час моя донька загинула. Я не змогла з нею попрощатися.

Таня підійшла до Насті й обняла її.

— Я співчуваю, — тихенько мовила. — Тримайтесь. Приїздіть до нас, я буду рада вас бачити.

— Дякую, дитинко. Твої малюнки потрібно надрукувати, — сказала Настя. — Раніше до полону я писала статті в одну з обласних газет.

— А зараз?

— Мені пропонували писати ще, але я не могла… Таню, ти можеш дати ці малюнки на час? Я тобі їх поверну.

— Будь ласка! — сказала дівчина і зняла малюнки з гвіздочків.

— Я їх відсканую і надішлю до газети.

— А писати будете?

— Не знаю.

Таня дістала з кишені кітеля невеликий записничок.

— Я теж починала писати, та якось не пішло. Ось малювання, то моє. Почитаєте на дозвіллі й, може, надішлете до газети, тільки без прізвища. Може, мої роздуми надихнуть вас на написання статей?

Настя подякувала дівчинi, поцілувала її на прощання.

— Ви ще до нас приїдете? — спитала Таня.

— Звичайно! — відповіла Настя.

Дорогою додому жінка мовчала, бо перебувала під враженнями і її переповнювали емоції. Перед останнім блокпостом біля міста вона заговорила.

— Знаєш, Вадику, я згадую наших солдатів, які повернулися з Афганістану. Вони пройшли пекло і повернулися додому, але багато з них так і не вписалися у мирне життя. Їх не вбила війна, але добила людська байдужість. Вони повернулися надто вразливими до найменшої несправедливості, яка ранила їхні душі, й часто ті рани виявлялися смертельними. Колись і ця війна закінчиться, і солдати повернуться із загостреним відчуттям несправедливості. Як їм тоді жити?

— До перемоги ще потрібно дожити, — сказав Вадим.

— Це точно, — зітхнула Настя.

Удома вона поспішила нагодувати Самотнього Голуба і лише тоді пішла до плити, щоб підігріти вечерю. Увечері Настя розгорнула Танин записник і прочитала:

«Ще недавно в Києві, де навчалася, я могла запросто сказати: „Я з Луганська“, „моє місто“ і навіть з гордістю „я з Донбасу“. Та все змінилося в 2014 році. Події розвивалися так швидко, що не встигла змигнути, як мій Луганськ перестав бути моїм, а я стала однією з тих, кого називають переселенцями, або внутрішньо переміщеними особами, а найчастіше — біженцями.

Бажання тікати з Луганська виникло не одразу. Спочатку вірила, що ось-ось нас звільнять. Щодня виглядала у вікно, сподіваючись побачити на вулицях синьо-жовтий прапор. Особливо зраділа чуткам про те, що українські війська ввійшли в Кам’янобрідський район, але не дочекалася. Це так пригнічує, коли не можеш вільно пересуватися вулицями, якими звикла завше ходити, не маєш права з друзями повештатися просто так, без діла, вечірнім містом. Нові правила, продиктовані чужинцями, позбавляють права із коханим зустріти ранок. Почуваєшся беззахисним і приниженим, а місто, заґратоване у велику клітку, перестає бути затишним і рідним. Куди б ти не йшов — за тобою завжди стежить дуло автомата. Це як страшний сон, від якого не можна прокинутися, бо, розплющивши очі, все одно побачиш націлену зброю. Ти розумієш, що для чужинця нічого не варте твоє життя — один порух пальця, і воно обірветься. Хочеться вчепитися зубами у ненависну глотку, але розум зупиняє, підказує: біжи звідси негайно! І ти їдеш із насидженого місця, тікаєш, хоча ніколи не був злочинцем. Дорогою ти не думаєш про майбутнє: воно як у тумані. Тішиш себе спогадами про затишні скверики рідного міста, де ти мав змогу зустрічатися з друзями, лавки, де пізнав солодкий смак першого поцілунку, і нічні ліхтарі, які були мимовільними свідками.

Я стала біженкою. Не для того, щоб знайти іншу лавку, скверик чи ліхтарі, бо вже з перших днів перебування на „Великій землі“ зрозуміла — інших таких немає. Моя мала батьківщина залишилася там, за межею, в клітці. І я повинна звільнити своє місто і повернути свої ліхтарі. Рішення взяти в руки зброю прийшло миттєво і безповоротно. Хто не втрачав свою землю, мене не зрозуміє. Хто не відчув на власній шкірі те, що за поняттям „особисте“ криється щось набагато більше, ніж речі, будинок, робота. Ця втрата велика, як відірваний шматок тіла, як орган, без якого не можеш жити.

Гостре відчуття несправедливості досягло свого піку на фронті. Ти борониш землю, щоб клітка не накрила іншу частину твоєї Батьківщини. Ти мерзнеш в окопах не заради судді-хабарника чи чиновника-злодія, не заради командира-зрадника чи митника-контрабандиста, а якраз заради того, щоб знищити цю погань. Ти щомиті ризикуєш життям заради світлого майбутнього своєї країни, заради свого майбутнього…

Я покинула навчання, втратила малу батьківщину, порвала з „друзями“, у голові яких виявилася вата замість мізків, проте отримала нову родину і впевнена в кожному зі своїх побратимів. Стильний одяг змінила на військову плямисту форму, а туфлі на високих підборах — на берци, жіночу сумочку — на автомат. Я не сплю на широкій постелі, не вкриваюсь теплою ковдрою — моїм ліжком стали ящики з-під патронів, а кімнатою — бліндаж. Я перемогла свою фобію мишей, їх у моїй новій оселі набагато більше, ніж людей, але що та невинна маленька мишка в порівнянні з озброєним ополченцем чи кадирівцем на БТРі?

Коли мерзну в окопі чи знемагаю від спеки, коли хочеться їсти так, що шлунок стискають спазми, коли від зневоднення репаються і кровоточать губи, коли нутром відчуваю, як десь причаївся і чатує на мене ворожий снайпер, я тішу себе… мріями про свою майбутню дитину. Можливо, комусь видасться дивним, що дівчина зі зброєю, готова прошити кулею вороже тіло, марить материнством, але заради нього я готова вбивати. Смерть заради нового життя. Коли здається, що сили і витримка покидають мене, я думаю про своє немовля. Коли холодно настільки, що не відчуваю пальці рук та ніг, я уявляю тепле тільце моєї дитини — ці мрії зігрівають, змушують ворушитися пальці, схожі на бурульку, вони оживають, бо є для чого.

…Бліндаж. Тут пахне вогнищем та дровами, як у селі в бабусиній хаті. Тушонкою, яку після війни не зможу їсти, людськими тілами та мишачим послідом. Буржуйка — рятівник, вона може відігріти тіло, руки, але не душу. Мої руки тягнуться до паперу та олівця. Душу зігрівають мрії про моє майбутнє немовля, а на папері з’являється малюнок. Ні, я малюю не його, рука спритно виводить дівчину в камуфляжі, з автоматом за плечима, на спину спадає коса. Інший аркуш паперу — під розстебнутою плямистою курткою дівчина тримає квіти. Так, на розгорнутих долонях — символ життя, весняні проліски, ніжні, тендітні, як сама дівчина та її мрії. Обличчя не видно. Навіщо його відкривати? Є символ жінки-воїна і жінки-матері. Це я. Такий собі автопортрет без обличчя.

Заходять погрітися хлопці й одразу вгадують мене на малюнках. Намагаюся заперечити, бо як впізнали мене, коли не видно обличчя? За косами? Та вони відчувають серцем, бо мої побратими справжні, не зрадники. Вони знають про мене все, окрім моїх мрій. Можливо, вони їх відчувають і тому так мене оберігають? Зігріта теплом пічки та їхніми поглядами, я закутуюсь у ковдру, заплющую очі і знову поринаю в мрії про своє майбутнє. Спливає в пам’яті рідний Луганськ, до болю знайомі вулиці, школа, двір, нічні ліхтарі, під якими я не докохала. Впевнена, що повернуся туди. Моє місто буде вільним, я знову вдихатиму солодкий смак свободи, гулятиму нічними вулицями, не боячись. Вдягну туфлі на підборах, процокочу ними по асфальту, побачу вірних друзів, зайду в кафе. Десь там я зустріну справжнє кохання і почую бажане: „Будь моєю дружиною“. Я буду гарною дружиною, бо саме тут, в окопах, я навчилася цінувати життя. І в нас народиться первісток… Заради нього я тут. Заради його майбутнього життя я вбиваю ворогів. Знаю, що куля ворога мене омине, бо я повинна вижити, перемогти і подарувати звільненому рідному місту нове життя».