— Де мама? Де Іван? — допитувався Йосип.

— Вони там! — дівчинка показала рукою на ліс. — Там солдати. Я прибігла до тебе… Там стріляли. Мама і дідусь сховались, а я побігла у ліс, а тоді — по дорозі. Я знала, що треба сюди бігти…

Командир розвідників, не випускаючи дочку з рук, метнувся до комісара з проханням ударити на Мандаті ї виручити його родину. Але комісар не встиг навіть щось відповісти, як раптом затріскотіли кулемети. То стріляла польська кіннота, що, спішившись, наступала з лісу. Ми ледве встигли розвернутись і почали з боєм відступати від хутора. Наші відстрілювалися дуже мляво, бо у бійців залишалося лише по три-чотири обойми, а в кулеметників — по дві-три стрічки патронів.

Несподівану атаку відбили, але в останню хвилину ворожа куля звалила нашого комісара. Командування загоном я взяв на себе. Я розумів, що залишатися біля хутора не можна, до поляків кожної хвилини могло підійти підкріплення. Ми ж були фактично відрізані від своїх частин і до того ж майже без бойових припасів.

— Командир Демчук, виводьте загін на Антонівці! — гукнув я. — Кулемети прикриватимуть відступ.

Ми відходили, одбиваючись від білополяків, що раз у раз посипали нас дощем куль. Незабаром дійшли до Антонівців. Там ворог відстав. Скоро дісталися до Шумська, з'єдналися з своїм полком.

Наш відступ припинився, але в Дубно повернутися нам не довелося. Шестирічна Ганя кілька місяців залишалася з батьком у полку. Потім її віддали до дитячого будинку. Наступного року Йосипа було вбито під Лятичевим у бою з бандою Шепеля. Минув ще рік, і я забрав Ганю до своєї матері. Коли дівчина підросла — стала працювати, вступила до комсомолу, а оце закінчила Харківський медичний інститут і дістала призначення в Ізяслав.

Полковник закінчив розповідь і сперся на спинку крісла. Капітан Брон з хвилину дивився на фотографію в альбомі, а потім спитав:

— І ви не знаєте, що сталося з родиною Йосипа?

— Ні. Він збирався виписати родину з Польщі, тільки не встиг цього зробити.

В цей час подзвонив телефон.

— Я слухаю, — сказав полковник. — А, дуже радий, дуже радий. Жду, жду. Швидше приїздіть.

Тося дзвонить, що вже зустріла Ганю і вони виїздять. Скоро будуть тут. Зараз ви побачите цю дівчину.

Та йому не вдалося здійснити свою обіцянку. Почувся стукіт у двері. То з штабу дивізії привезли пакет, запечатаний п'ятьма сургучними печатками. Полковник обережно надрізав пакет і витяг звідти папірець. Капітан помітив, як несподівано вогниками блиснули очі полковника.

— Товариші командири, поїхали у штаб! Товаришу начальник штабу, негайно бойову тривогу! — сказав полковник.

Неначе хтось сипав камінці на залізний дах. Сипав невгаваючи. Камінний дощ барабанив усе голосніше і немов перетворювався у зливу. Раптом цю зливу прорвав звук гарматного пострілу, потім щось зашуміло в повітрі і десь близько почувся вибух.

— Важкі танки відкрили вогонь, — здогадався Брон. — Зараз слідом за ними ми підемо в атаку.

Через кілька хвилин з вигуками «ура» піхотинці наближалися до мурів старовинного містечка, куди вже входили танки. Рушнична стрілянина вщухала і, здавалося, кам'яний дощ припинився. Підходячи до містечка, Брон побачив польських солдатів. Вони стояли купками і поодинці, то підіймаючи руки, то махаючи білими хустинами. «Здаються!», і Брон тут же наказав лейтенантові, який ішов поруч, роззброїти полонених.

Танки пройшли через містечко і вже мчали по шляхах та польових дорогах. У містечко ввійшла піхота. Біля костьолу розбивали барикаду і провадили переговори з поляками, що засіли у костьолі. Вони готові були здатися, але боялися відчинити двері.

На другому краю містечка ще точилася боротьба. Значна група польських офіцерів засіла у ратуші і загороджувала підступи кулеметним та рушничним вогнем, їх непогано захищали товсті, старовинної будови стіни, а скупчені навкруги будиночки бідноти не дозволяли червоним вжити проти цієї кам'яниці артилерію.

Майор Васюков доручив капітанові Брону ліквідувати вороже гніздо.

Капітан із своїми людьми оточив квартал і, поставивши на горищах сусідніх будинків кулемети, наказав стріляти. Кулеметники швидко поодбивали на ратуші штукатурку, позбивали черепицю, геть знищили шибки у вікнах і, мабуть, завдали шкоди ворогові, але поляки все ж уперто продовжували відстрілюватися. Червоноармійці пробували кидати у вікна гранати, але вікна були високо над землею, а вулиця, що відокремлювала наших від ратуші, була досить широка.

Брон залишив на командному пункті старшого лейтенанта, взяв із собою двох бійців і сам пішов оглянути ворожий квартал. Обережно, щоб не підставити голови під кулі, вони йшли не дуже швидко, перелазячи через тини, перебігаючи вуличками і проповзаючи попід парканами. Нарешті закінчили подорож біля великого двору, з'єднаного вузьким цементованим проходом із задвірками ратуші. Відтіля не чулося пострілів і не було видно жодної людини. Створювалося враження, ніби поляки забули захистити себе з цього боку. Брон оглянувся і, переконавшись, що їх ніхто не бачить, покликав кількох червоноармійців і наказав пошукати когось з місцевих жителів. У сусідній хаті виявили родину палітурника, що покотом лежала на підлозі, пережидаючи, поки скінчиться стрілянина. До капітана вийшов старий бородатий дід, який злякано поглядав на червоноармійців, трусився і нічого не міг сказати, крім «прошу, пане товариш».

Але за дідом з'явився радісно збуджений хлопчисько років шістнадцяти. Він розповів, що тим проходом можна вскочити у двір ратуші, а відтіля проникнути всередину, бо двері там не залізні, а дерев'яні, тонкі.

— Мьотньоцє гранат — джвішки розлєцонсє.

— Хлопці! — сказав капітан. — Зараз я вскочу туди на розвідку. Будьте готові, коли покличу.

Хлопчисько хотів іти з капітаном, але дід вчепився йому в руку і не пускав.

— Не треба, — сказав Брон і, кивнувши одному з червоноармійців, рушив.

Стискуючи однією рукою револьвер, другою — гранату, капітан обережно йшов проходом. За ним, прихиляючись, не відставав ні на крок боєць з гвинтівкою та гранатою. Мусили пройти вузьке підворіття — довгий коридор з низькою стелею. Покладаючись на розповідь хлопчиська, Брон хотів, ускочивши в подвір'я, враз прорватися крізь двері.

Надійшов момент, коли ні командир, ні червоноармієць уже довго не роздумували. Власне, думки працювали з блискавичною швидкістю, але вони того не помічали так само, як не помічали, що була хвилина безумної відваги.

Десь близько чулися постріли, проте в дворі, до якого вони наближалися, панував спокій.

За ними напружено стежила група бійців, готова на перший заклик з навальною швидкістю кинутись у той коридор. Ось обидва зникли за поворотом і опинилися у дворі. В ту ж мить з двору долинула тріскотнява кулемета і посипались кам'яні бризки. Кулемет поливав підлогу коридора, яким щойно проскочило двоє людей. Свинцевий град перегороджував тепер шлях у двір.

Капітан і його супутники вже стояли у дворі і оглядалися. Над їх головами чувся вереск куль. Двір був маленький, порожній, ховатись було ніде. Захистом могли стати лише виступ однієї стіни і біля неї — чавунний стовп для газового ліхтаря. Обидва метнулися туди і принишкли за тією схованкою. З усіх сторін здіймалися високі стіни. Дві — зовсім глухі, а в інших двох — троє заґратованих вікон на другому поверсі. З одного вікна стріляв кулемет і своїм вогнем загороджував відступ на вулицю. Не можна було підступити й до невеличких напівпричинених дверей. «Ось у ті двері й радив пробратися хлопчиськом, догадувався капітан.

Обложені не шкодували патронів, і кулемет тріскотів невгаваючи. Стрілянина особливо голосно розлягалася в цьому мішку, і в першу хвилину цей гуркіт навіть заважав думати. Але коли Брон помітив, що кулемет не дістає до того місця, де вони заховалися, то став обдумувати, що робити далі. Трохи висунувшись, він побачив, що коли проповзти під стіну, то можна, уникнувши кулеметних пострілів, долізти до самих дверей. І він повернувся до плану, з яким ішов сюди. Доповзти до дверей, вибити їх, кинути всередину гранату, вдертися до ратуші і, сполохавши ворога, тим самим допомогти атакуючим з вулиці. Кілька секунд він змірював віддаль і обдумував, як це швидше і краще зробити. Та раптом ці думки обірвалися: об чавунний стовп дзенькнула куля. Потім друга — на півметра вище від його плеча. Капітан і червоноармієць притиснулися один до одного ї завмерли. Тимчасом кулі одна по одній ударяли близько них. Вони намагалися вгадати, відкіля стріляють. Мабуть, одинокий стрілець влаштувався у наріжному вікні, відкіля їх непогано видно. «Снайпер», подумав капітан.