Аркадій Фідлер

ДИКІ БАНАНИ

^©

 _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Скорочений переклад з польської Марини Рекун}

ДОРОГОЮ БІЛИХ МЕТЕЛИКІВ

ілими дияволами — напевне не без підстав — називали колись китайці всіх європейців, які приїжджали до них. Але ті часи давно минули, тепер ми справжні друзі з Народним Китаєм.

А проте в швидкому поїзді, який віз мене з Пекіна на південь, до В’єтнаму, і досі додержувалися традиційного розподілу між жителями Європи і Азії: тут купе тільки для європейців, там — тільки для азіатів. І хто, бувало, випадково заблукав не в своє купе, того — завертай голоблі — дуже ввічливо, але досить категорично просили вийти.

Беата Бабад, кореспондентка Польського Агентства Преси, половину ночі проспала з милою молодою китаянкою, перш ніж залізнична служба помітила це, і їх негайно розлучили. Беату хотіли перевести до мене в купе, в якому, до речі, я був сам. В китайських спальних вагонах чоловіки і жінки їздять б одному купе. Така романтика нам обом не подобалась і, зрештою, Беата перейшла до росіянок, що їхали цим же поїздом.

Я спокійно, без зайвих емоцій дивився на краєвид, поглядаючи крізь великі вікна вагона то ліворуч, то праворуч, намагаючись зберігати почуття міри і розсудливість: не личило мені, бувалому мандрівникові, який об’їздив півсвіту, захоплюватися всім, наче турист, що вперше потрапив за кордон. І все-таки важко було не захоплюватися неповторною красою безмежного азіатського простору.

Ми їхали західним краєм Китайської низовини; праворуч, на заході, виднілися гори Тайханг, ліворуч простяглася славнозвісна низовина. Гори здалеку схожі були на Пенніни, інколи на Татри, тільки вони зовсім безлісі. Щойно показавшись, гори одразу ж почали насуватися звідусіль єдиною, шаленою, безперервною і страшенно заплутаною масою, підносили свої вершини у тібетське небо, спадали через Гіндукуш на афганські степи, пливли до Ірану і Туреччини, сягаючи аж до Смирни, на узбережжі Егейського моря, за якихось десять тисяч кілометрів звідси. Куди там порівнювати наші добродушні Карпати з цим могутнім гірським велетнем!

Часом я аж посміхався від подиву — так схожа Китайська низовина на наші ловіцькі[1] землі: така ж рівнина, що тягнеться на десятки кілометрів, такі ж осінні поля після жнив, до болю знайомі межі, і ніде — хоч запали — не знайдеш лісу. Зате скільки тут доріг, обабіч яких виструнчилися рівні шереги дерев, дуже схожих на наші тополі.

Тільки поля бавовнику зрідка порушували цю подібність: незібрані білі шапки на кущах здавалися чудовими білими квітами. І вже зовсім не схожими на наші вози були двоколки, в які звичайно запрягають коня або осла. А тутешні житла? Вони гірші, ніж наші селянські хати, і скидаються скоріше «а мазанки-курники.

В цю пору року, в листопаді, на полях працюють мало. Зате ми бачили в’єтнамців, які мандрували шляхами і стежками. На плечах у кожного — коромисло з різним крамом. Людина, що кудись прямує швидкими, коротенькими кроками, зігнувшись під важкою ношею — звичайне для цих країв видовище, майже символ.

Населення тут сила-силенна, а жител порівняно мало. Важко собі уявити, як у такій тісноті живуть люди. На Китайській низовині, яка простяглася від Пекіна до Шанхая, на території, не більшій як півтори Польщі, проживає майже в п’ятнадцять разів більше людей, ніж у нас.

Особливо цікавим у такій подорожі є те, що людина весь час перебуває під обстрілом найпримхливіших контрастів. На кожному кроці якісь божевільні перескакування з одного світу в інший: поряд з речами живими тут бачиш мертве, закостеніле, поряд з чимсь дуже близьким — картини чужі, незрозумілі. Тисячоліття стикалися тут так, як десь-інде століття.

Через кілька годин після виїзду з Пекіна ми переїжджали Жовту річку — Хуанхе. Це чудова річка, дорога серцю кожного китайця. Адже тут, над середньою течією Хуанхе, колись, у стародавні часи, була колиска китайського народу. Талановите, хоробре плем’я швидко розвивалося, заселяло дедалі більше земель і близько п’яти тисяч років тому опинилося на порозі історії. Спочатку воно просунулося на північ, аж до амурських лісів, потім на південь, до Тонкінської затоки, і, нарешті, на захід. На півдні воно зустріло шалений опір нечисленного гірського племені мяо. То була війна чи не найдивніша в історії людства: вона тривала понад чотири тисячі років. В запеклих, жорстоких боях найчастіше зазнавали поразки войовничі горяни, але війна все-таки не знищила їх.

Ми пересікли Янцзицзян — Блакитну річку — і поїзд, що до цього мчав просто на південь, повернув трохи на захід і їхав тепер гористою місцевістю, характерною для всього південного Китаю. Дедалі теплішало, веселішими ставали краєвиди, сонце припікало дужче, а разом з теплом і все навкруги набувало принаднішого вигляду. На червоних грунтах росла соковита зелень і крислаті дерева, частіше траплялися зарості, і дзюркотливі струмочки. Здавалося, що й хати тут багатші, сади буйніші і люди не такі згорблені. Десь біля Ханчжоу ми проїжджали по такій прекрасній місцевості, що аж дух захоплювало: на низинних рисових полях височіло багато вапнякових гір, немов кількасотметрові скелясті вежі, у розщелинах яких поросла буйна зелень. Лагідні рисові поля, бундючні скелі, сонячні хатинки, що тулилися до них, чарівне небо — все це створювало картину якогось невимовного спокою і щастя.

— Чудово тут, правда? — запитав китаєць, мій знайомий по вагону, йому, видно, було приємно, що я в захваті від навколишнього краєвиду.

— Люди тут повинні бути щасливими! — відповів я.

— Щасливі, щасливі! — підтвердив він з ледь вловимою іронією.

— Хіба ні? — здивувався я.

— Не всі були тут щасливі! — пояснив китаєць і розповів мені про долю цієї привабливої землі.

Давним-давно, коли тут, на півдні, були ще дикі краї, китайські імператори засилали сюди багатьох поетів і художників, які впали в немилість при дворі. Саме тут народжувалися шедеври китайської поезії, що оспівували красу природи, саме тут зрошували землю гарячі сльози засланців, яких мучила туга за батьківщиною.

— Краса обличчя не завжди свідчить про те, що все інше гаразд, — усміхнувся мій співбесідник.

Але південне сонце щедріше за північне, і цей край з давніх-давен вабив до себе. Оцим шляхом, де ми їдемо, сюди вдиралися з півночі войовничі орди, винищуючи племена, що траплялися їм на дорозі, і, тільки діставшись гарячих тропічних долин, вони втрачали своє північне завзяття. Отже, в ті часи тут проходили і китайці, і вигнані ними племена мяо і таї. Потім по кістках китайців прокотилися татарські орди і хмари страшних монголів, які розбивалися лише об Тонкінську затоку. Всіх приваблювало сонце, всі прямували сюди в гонитві за багатством, у пошуках кращого життя, земного раю.

Напевно, це сонце і буйна південна рослинність справді мали чарівну силу, бо і в нас, пасажирів китайського експресу, зростало тепле почуття до цього краю.

Десь за станцією Куейлін я побачив у вагоні двох чоловіків, що стояли біля сусіднього купе. В перші дні подорожі мені нелегко було визначати національність місцевих жителів, але тут я відразу збагнув, що це не китайці: обличчя в них були більш пласкі, монгольські, в око впадали срібні кільця довкола шиї. По цій незвичайній оздобі їх легко було розпізнати. Це були мео, як їх називають в’єтнамці, — колишні володарі південнокитайських просторів, а тепер, після тисячолітньої боротьби, — жителі малодоступних, гірських районів Китаю, В’єтнаму, Лаосу і Сіаму.