В усіх моїх тропічних подорожах банани відігравали величезну роль. Вони були для мене важливою стравою і причиною багатьох переживань! У тропіках, скрізь, де я бачив людські хатини, — у південній Бразілії чи в басейні Амазонки, на Мадагаскарі, на Мартиніці чи Таїті, в Гвіані чи в Мексіці — біля хатин ростуть банани, посаджені рукою людини. В тих краях вони дають людям потрібні щодня плоди, які в багатьох районах взагалі є найважливішою стравою — без неї тисячі людей терпіли б злидні. Особливо допомагають банани бідному люду, вони рясно родять і ростуть скрізь, де тепло і вогко: навіть злидар може наїстися ними досхочу.
Банани надзвичайно красиві. Молоденькі, вони здалеку впадають в око своєю ясною, соковитою зеленню, а їхнє незвичайної форми гігантське листя ніби втілює в собі всю буйність тропічних рослин. Вони, повторюю, були для мене джерелом глибоких емоцій в усіх моїх подорожах, і саме вони приносили мені справжню насолоду. Я захоплювався їхньою красою, обожнював їх за те, що вони дають користь людям, і завжди любив їх усім серцем.
У цьому не було нічого дивного: причина крилася в таємничому походженні цих рослин. Хоч вони й є важливим продуктом харчування для широких мас населення і ростуть навіть у найпотаємніших глибинах американських пущ, однак походять банани не з тих тропічних країв. Я знав, що вони діти чужого неба, привезені білими моряками. Банани примандрували з далеких країн, з напівмістичних берегів Сходу. І от несподівана зустріч! Я побачив дикі банани в їхній вітчизні. І хоч це була давня любов, та вона не змарніла. Навпаки. У дівочій красі банани простягали до мене своє соковите листя, незрівнянно, повніше й здоровіше, ніж у їхніх «цивілізованих» родичів. Тільки плоди бананів тут, мабуть, не такі солодкі.
То був ранок сумних зустрічей. За годину після виїзду з Мок Чау я, зворушений, привітав ще одну знайому з далеких-далеких країв. На цей раз — свою землячку — сосну.
Наша дорога вилася високими гірськими схилами. Праворуч виднілися далеко пасма вершин, а ліворуч простягалися далекі краєвиди могутньої і глибокої долини. Внизу виблискувала на сонці тонка нитка річки Наїм Сап, старанної різьбярки цієї велетенської долини. Безсумнівно, ми були на висоті значно більшій, ніж тисяча метрів над рівнем моря, і раптом обабіч дороги — сосни. Вони росли купками по дві, по три, притулившись між цілком тропічними рослинами у непрохідній гущавині. Це сосни, напевно, якогось тутешнього виду, але неймовірна річ: розташуванням гілок, формою голок і навіть корою вони так скидалися на наші сосни, що у мене стиснулося серце. О, рідні сосни!
Звідси майже п’ятдесят кілометрів ми їхали долиною Нам Сап. Коли дорога пішла вниз, ближче до рисових полів, нам почали траплятися поодинокі хатини і цілі села таї. Бачив я і таї, що мандрували дорогою.
Прямо над шляхом, поблизу хат, стояли дивовижні маленькі крамнички. На горизонтально встановлених дошках лежали різні плоди і городина, здебільшого все ті ж банани. На папері, прибитому до дощок, по-в’єтнамськи було написано ціну. Ніхто того товару не пильнував. Кому захочеться — підійде, візьме, що треба, і покладе на дошку належну суму грошей. Плоди були дуже дешеві.
Ці крамнички були доказом чесності, що панувала у цій країні. Мандрівник з Європи протирав очі і призвичаювався до такого, що досі здавалося йому дитячою казкою. Але тут казка була справжнім життям, звичайною дійсністю. Так було в Народному Китаї, у В’єтнамі і в більшій чи меншій мірі в усіх країнах колишнього Індокитаю.
Біля однієї з цих крамничок ми зупинилися, щоб узяти бананів. Поблизу дороги, трохи нижче, несла свої води річка Нам Сап. Поки мої товариші купували «по-в’єтнамськи», я, користуючись нагодою, продерся крізь прибережну гущавину і зійшов на берег річки. Лісових п’явок, які так «надокучають мандрівникам, тут, на щастя, не було.
Я хотів переконатися, чи багато риби у Нам Сап. Вода тут напрочуд прозора, можна зазирнути на саме дно, де звивалося чимало рибин. Тут у кожній річці й річечці, навіть у кожному ставку, сила-силенна риби.
Раптом із-за повороту річки виплив пліт, на якому стояв хлопчик і рвучко відштовхувався величезним дрючком. Він щось мугикав, а скоріше тихенько покрикував, так весело було у нього на душі. Невеличку фігурку маленького таї майже придавлювала могутня пуща, але в цьому таї було стільки привабливої грації і стільки зухвалості, що я мимоволі згадав юних богатирів з китайських казок, які перемагали тигра ударом кулака. Помітивши мене, хлопець заціпенів, а коли роздивився, що я європеєць, очі у нього мало не вилізли на лоба.
— Лоі хао! Добрий день! — закричав я до нього по-в’єтнамськи.
Хлопчик онімів від подиву. Нізащо на світі він не сподівався побачити тут європейця. Повільно, мов у сні малюк поклав дрюк на пліт, присів навпочіпки, обхопив обома руками голову і не зводив з мене очей, аж доки пліт не зник вдалині.
Хвилину тому цей хлопчик налякав мене, а тепер я, мабуть, здавався йому казковим, фантастичним героєм, а може, навіть упирем з того світу. Ми поквиталися, і я весело рушив до машини.
У долині Нам Сап дорога стала кращою, газик трусив менше, і я почав дрімати. Цього ранку було в мене стільки приємних вражень, що я заснув, наче сп’янілий. І раптом прокинувся. Машина стояла. Товариші про щось жваво радилися. Ми були в якомусь невеличкому селі таї. Діялося тут щось незвичайне. За сто кроків од дороги я побачив кілька десятків чоловіків, жінок і дітей. Дехто стояв або сидів просто на землі навколо однієї з більших хат, інші були в хаті чи на веранді.
Коли ми зупинилися, люди повернулися до нас, здивовано поглядаючи. Деякі чоловіки здалеку привітно махали нам руками. Чимало з них були напідпитку.
— Що це? — запитав я Тунга.
Він знизав плечима:
— Не знаю. Якесь свято.
— Може, підійдемо до них на хвилинку?
Мої приятелі закрутили носами; мабуть, тому, що, по-перше, це не передбачалося планом, а по-друге, вони не знали, чого можна сподіватися від незнайомих таї. Доки ми роздумували, з хати вийшов старий таї, зійшов униз по драбині і попрямував до нас, силкуючись прибрати урочистого вигляду. З неприродно холодною повагою, як це буває у підпилих людей, він довго щось говорив ламаною в’єтнамською мовою, раз у раз запрошуючи до хати.
— Що він каже? — запитав я нетерпляче. — Перекладіть мені, товаришу Тунг.
— Товариш таї каже, що його звуть Ан і що його дочка недавно народила сина. Вони вже кілька днів святкують. Зарізали дві свині і ще заріжуть…
— Він запрошує нас до себе? — перебив я.
— Так, запрошує, але, гадаю, краще не…
— Ходімо! — заявив я рішуче й вискочив з газика. — Ходімо на хвилинку!
Хоч-не-хоч, друзі мусили підкоритись. Я прямував в почті між щасливим дідусем Аном і Тунгом, за два кроки йшов Хунг з портфелем, а в ар’єргарді Дьєн. Я широко посміхався до них і, проходячи, найближчим тиснув руку. По дорозі я сфотографував кількох дівчат.
У одної дівчини зуби були вкриті чорним лаком. Коли вона посміхнулася, вигляд у неї був потворний, здавалося, що вона не має зубів. Та це, мабуть, вважалося вишуканістю, бо, як запевняли мене, білі зуби схожі на зуби собак. Але наскільки приємнішою була дівчина з нормальними, білими зубами, що стояла поодаль від «модниці»!
— Давно вже вони бенкетують? — попросив я спитати у Ана.
— П’ятий день, — відповів Ан і, нарешті скинувши з себе маску пихатості, став звичайною людиною, його обличчя осяяла широка посмішка.
— А скільки ще днів бенкетуватимуть?
— О-о-о, не знаю, не знаю, можливо — днів десять-п’ятнадцять, — відповів таї з гордістю, але мені здалося, що при цьому він кинув дещо зляканий погляд на моїх попутників, наче бовкнув якусь дурницю.