— Друже Тунг! — порушив я мовчанку по хвилі. — Таких зустрічей мені хотілося б мати більше!

— Вони будуть, будуть! — засміявся він і зиркнув на мене заклопотано. — Голова не болить?

— Ні, — відповів я. — Хміль уже пройшов.

Досить довго ми їхали вздовж Нам Сап, знижуючись майже до рівня річки. Вона текла ліворуч од нас, вкрита частими скелястими порогами, як це звичайно буває в гірських річках. За три-чотири кілометри перед місцевістю Йєн Чау річка звертала на північ і перетинала шлях під залізним мостом. Приблизно за сорок кілометрів звідси Нам Сап впадала у Чорну річку.

Це був уславлений Міст тигрів, страшне місце, яке люди обминали стороною. На протязі останніх десяти місяців біля мосту загинуло одинадцять чоловік. Тигри нападали переважно вранці і затягували свої жертви так далеко в пущу, що по них гинув слід. Це були винятково зухвалі звірі, вони не боялися нападати навіть тоді, коли поблизу були люди. Жовтий гігантський звір вилітав з-під кущів, нападав на жертву, яка не встигала й крикнути, і зникав у гущавині. Тигри тут ніколи не давали маху.

Забобонні люди вбачали в такій кровожерливості витівки демонів-упирів. Влада енергійно організовувала великі облави, за десять місяців знищили сімнадцять хижаків. Проте лихо ще й досі не ліквідовано.

Коли ми під’їхали до мосту, я наказав зупинити машину.

— Ні, ні, — загукали друзі. — Не виходити!

Але я вистрибнув з газика. Тигри цікавили мене і приваблювали так само, як дикі банани і зіо-кан. Зрештою я й не наражався на особливу небезпеку, бо опівдні хижаки майже не з’являються тут.

За мною вистрибнув Хунг, щоб бути поруч.

Звичайна пуща, не дуже густа і невисока, примикала до шляху. Тигри найчастіше нападали недалеко від мосту, в тому місці, де дорога вилася вгору. Я намагався зрозуміти, чому звірі вподобали саме це місце, але відповіді не знаходив. Не виключено, що всі напади вчиняв якийсь один тигр, винятково досвідчений хижак, а знищені в околиці звірі не мали ніякого відношення до трагедій біля мосту.

Я поволі повертався до машини, пильно вдивляючись у гущавину, і зненацька став як укопаний. Ми обоє помітили підозрілий рух у чагарнику, тут-таки біля дороги, кроків за десять од нас. Не рухуючись з місця, ми напружено оглядали зарості. Нічого! Тільки тиша і причаєна нерухома зелень.

Потім тріск зламаної гілки, знову рух у зеленому мороці, голосне шарудіння, стрімке лопотіння. Великий птах злетів у повітря. Барвистий, наче палітра художника, райдужний, наче костюм мандарина в китайських казках, з великим хвостом. Дикий півень. Чудовий, гордий, непокірний, неприборканий птах. Це прабатько наших домашніх курей.

Скільки намагалися люди зробити його свійським! Хотіли поневолити, приборкати, приручити. Птах не скорився, волів краще вмерти, ніж жити у неволі. Хитрі люди викрадали яйця самок, щоб виховати з його курчат покірних молодих курей, але і це не вдавалося. Дикі курчата підростали і тікали до лісу.

Хунг чемно зачекав, доки я вмостився, потім зачинив дверцята і сів поряд з водієм. При цьому він був надзвичайно поважний. Який милий хлопець!

ХВИЛЮВАННЯ В ЙЄН ЧАУ

За чверть години ми в’їжджали у Йєн Чау. В цьому дивному містечку, я побачив поряд з в’єтнамськими написами написи мовою таї, які здаля схожі на індуське письмо. Як же до цих відлюдних країв, більше як за три тисячі кілометрів од гирла Гангу, якимись звивистими стежками долинули подихи індуської культури? В моїй уяві постали фантастичні, неймовірно заплутані картини з історії цієї країни.

Таї жили тут не завжди. Етнографи вважають, що вони — далекі родичі китайців, які жили кілька тисяч років тому. В той час, коли в літописах з’явилися перші згадки про таї, цей народ населяв тільки південнокитайські провінції Юннань і Куангсі, — тут, на кордоні Тонкіна, було досить могутнє князівство таї. Протягом тисячі трьохсот років, аж до половини одинадцятого століття нашої ери, таї завзято билися з військами Китаю і В’єтнаму. Потім вони втратили незалежність і під дедалі навальнішим натиском китайців почали свою велику мандрівку на захід і південь. Ця мандрівка стала однією з найгероїчніших сторінок в історії людства. Вона тривала вісімсот років і закінчилася 11 серпня 1863 року, коли Франція проголосила протекторат над Камбоджею і тим самим поклала край апетитам сіамців на цю країну.

Протягом восьми віків таї зайняли всі гірські долини північного В’єтнаму, потім вдерлися до басейну гірського і середнього Меконгу, в басейні Салюїн завоювали бірманське князівство Шан, басейном Манаму дійшли до теперішньої Сіамської затоки, і вже як сіамці знищили імперію кхмерів з її столицею Ангкор. Під час цих походів вони стикалися з індуїзованими народами, перейняли від індуської культури буддійську релігію, героїчні міфи, писемність, деякі галузі мистецтва тощо. Отже, таї, хоча й були народом китайського походження, мешкаючи на кордоні двох великих азіатських країн, прилучилися до індуської культури.

Тепер існують дві незалежні країни таї — Сіам і Лаос: таї займають таку територію від берегів Янцзи до північних кордонів Сіаму, де могли б вміститися Данія, Німеччина, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Югославія, Швейцарія та Італія разом узяті.

Десь у X чи XI столітті, прийшовши в район Чорної річки, таї застали там тубільців, що належали до індонезійських народностей. Частково знищили цих людей, а решту вигнали в гори. Ще донедавна тубільці були невільниками таї. Зайнявши родючі рисові поля в долинах, таї вели безтурботне життя, марнуючи час у безперервних бенкетах.

Протягом кількох віків панування над Чорною річкою таї не змогли створити єдиної держави. Поділені на дванадцять крихітних князівств — Сіп Сонг Чо Таї — вони були затиснуті між двома великими державами: Китаєм і В’єтнамом. Сюди частенько заглядали загарбники, які сунули з Лаосу, Сіаму і навіть з Бірми. Нападали на таї і найрізноманітніші піратські банди з південного Китаю, — всі вони, звісно, не церемонилися ні з людьми, ні з їхнім майном. Але кінець кінцем таї завжди виходили з цього поєдинку цілими і неушкодженими, не втрачаючи щасливої безтурботності.

У цих гірських лісових нетрях панувало ще донедавна, до 1954 року, поки влада не перейшла до рук народу, феодальна система в такій нещадній формі, яку важко знайти навіть у будь-якому закуткові світу. Це був феодалізм найвищої марки, доведений до краю, до деспотичного абсурду. Але й таке ярмо не вбило ідилічної усмішки таї.

У містечку Йєн Чау, оточеному великими рисовими полями, набагато більшими, ніж ті, що ми досі бачили в долинах, жило приблизно чотириста таї, переважно землероби, і близько тридцяти в’єтнамців, здебільшого купців і державних чиновників. Слово «Чау» означає, що цей повіт був адміністративним центром. В йєнчауському районі жило сім-вісім тисяч чорних таї, а на горах близько восьмисот пуоків, трохи менше мео, ще менше яо і зовсім мізерна кількість представників інших племен, як, наприклад, са.

На сході, де біднота гніздиться в найнижчих частинах містечка, люди скупчені, як оселедці в бочках. Кожний туз вважав справою честі поставити свій будинок на найвищому схилі. Висота розміщення садиби вказує на значення і вагу тих, кому належить будинок. Отож, адміністративні та інші державні будівлі завжди стоять високо на схилах.

Саме у такому будинку для приїжджих, недавно збудованому з очерету і розташованому значно вище від інших споруд, ми зупинилися на обід. Щойно я ступив на землю Йєн Чау і ще не встиг відпочити, як опинився у приємному товаристві друзів. Ху Ван Туйєн, щось мугикаючи, приніс миску з теплою водою, «доктор» Данг Льє вже стояв біля мене, допитливо оглядаючи оголене до пояса тіло, — чи не схуд я за останню добу; на столі вмить з’явився величезний термос, і привітно задзеленчали склянки; нижче, в хатинці-кухні, тріскотіло полум’я, і кухар Нго Ван Кві різав курку.

Незабаром прийшов представник місцевої адміністрації, щоб привітати нас і вислухати наші побажання, якщо ми їх маємо.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: