Я був сердечно вдячний в’єтнамцеві за те, що він розкрив переді мною цікаві старовинні закони і звичаї. Коли нам подали обід, він наказав принести шкуру тигра, якого застрелив тиждень тому. Я висловив бажання придбати її.

— Але це молодий тигр! Малий! — застеріг в’єтнамець.

— Дрібниці. Нехай буде молодий…

Шкуру принесли, і тоді виявилося, що то не тигр, а пантера. Очевидно, в мисливських справах цей в’єтнамець розумівся гірше, ніж у людських. Шкури я не купив, бо вона була зіпсована, мабуть, хижак довго захищався, перш ніж його вбили. В’єтнамець обіцяв приготувати для мене кілька шкур справжніх старих тигрів, коли ми повертатимемося через Йєн Чау до Ханоя.

— А тепер я міг би, — посміхнувся він, — дати вам тільки живе ведмежа…

— Ведмежа? — зацікавився я. — Де воно?

Звіра привів на ремінці його власник. Він упіймав його на своєму кукурудзяному полі, куди малюк з матір’ю-ведмедицею заблукав уранці, щоб поїсти кукурудзи. Ведмедицю застрелили, а малюка легко наздогнали і схопили живцем.

Ведмежа, стоячи на задніх лапах, сягало майже трьох чвертей метра. Було йому, мабуть, не більше як півроку, проте гострими зубами воно вже вміло добряче кусатися. Але кілька цукерок одразу підкупили звіра, і він дозволив себе погладити.

Ведмежа було геть чорне, тільки виділялася біла смужка, під ключицею, наче білий комірець, і біла нижня губа. Я дивився на нього з цікавістю. Адже, як і народи племен мео, яо чи пуоки, звір був жителем гір, населяв усі гірські пасма південної Азії, від Гімалаїв аж до японських островів, де айни обожествляють його.

Проте щоб купити ведмежа, яке зв’язало б мене по руках і ногах, не могло бути й мови; зрештою, і таї не був схильний до такої операції.

— Він дуже любить звіра? — здивувався я.

— Любить! — В’єтнамець скривив губи, від чого ще більше випнулися його верхні зуби. — Він хоче позбутися своєї хвороби — подагри.

— За допомогою ведмежа?

— Саме так. Він годуватиме його, а потім уб’є і використає жовч на ліки. Жовч ведмедя — це найкращі ліки.

Я уже знав, як високо цінували в Азії жовч ведмедя, а ще більше людську жовч. Вважалося, що це прекрасний, майже чудодійний цілющий засіб. Ще в XIX столітті лаотянці організовували експедиції проти народів мой в Аннамських горах, щоб здобути людську жовч на ліки.

Мені було шкода цю красиву тварину, яка мала стати жертвою, але нічого не можна було вдіяти.

Коли таї відійшов, тягнучи на повідку кудлатого полоненого, в’єтнамець сказав:

— Раніше так само тягнули пуоків…

Через півгодини по обіді ми мали вирушити далі. Поки товариші улагоджували справи в адміністративному комітеті, я подався в місто разом з молодим таї, який трохи розмовляв по-французьки, і, здається, був службовцем у комітеті.

Містечко складалося з самих бамбукових хат. Будівлі адміністрації були найбільші і стояли на схилах. Будинки в’єтнамських купців — значно менші — вишикувалися вздовж самої дороги, а на краю оселі, на кінці вулиці, що вела до рисових полів, стирчали на палях хати таї. Будинки адміністрації і в’єтнамців стояли не на палях, а прямо на землі. Всі забудови мали солом’яні дахи.

Ми пішли до халуп таї, сподіваючись знайти там цікаві види для фотографування. Біля однієї хати, що стояла край рисового поля, побачили натовп і попрямували туди. Люди оточили бабусю, що звивалася на подвір’ї в якомусь безпомічному, невдалому танку. Вона була зодягнута надто строкато: найрізноманітніші стрічки, пояски, ланцюжки. Мій супутник, побачивши її, мовив зворушено:

— Мот нхінг!

— Що це означає? — спитав я. — Хто вона?

— Чарівниця! — сказав він.

— Можна підійти ближче? — завагався я.

— Мабуть, можна, — відповів той.

Ми стали поряд із глядачами, які, захоплені зненацька несподіваною появою європейця, не знали вже, на що більше витріщати очі. Стара поставила недалеко від хати клітку, до якої за хвилину перед тим посадовила курку і кілька курчат. Це була, як виявилося, знахарка запрошена до хворого. Її пацієнт, хлопчик років шести, стояв заплаканий трохи осторонь, біля своєї матері, яка тримала його за руку.

— На що він хворіє? — запитав я.

— Зуби болять, — пояснив таї, спитавши перед тим сусідів, що стояли поряд з нами.

Тим часом баба, мугикаючи собі під ніс щось незрозуміле, дрібочучи, наче в танці, ногами і старанно вимахуючи руками, дала хлопцеві випити коричневої рідини й потім почала виганяти з нього хвороби. Біль, зрозуміло, походив від бісика, що засів у зубі. Слід було його звідти виманити. А мудра знахарка — як запевняв мій супутник — вміла робити це чудово, бо вона — видатний спеціаліст щодо духів, домовиків і всякого іншого чортовиння. Чарівною паличкою жінка торкнулася обличчя переляканого хлопчика, потім провела нею по тілу вниз аж до п’ят, далі завитками по землі до курятника, горлаючи: «Цип, цип, цип». Невидимий для нас, але паскудний бісик під дією магічної сили мав залишити зуб і йти слідом за паличкою. Коли баба наблизилася до клітки з курми, вона раптом відчинила її, впустила нікчемника всередину і хутко замкнула, щоб не втік. Ніхто з присутніх, звичайно, того бісика не бачив, але у всіх був такий вираз обличчя, ніби вони вірили, що стара чародійка ув'язнила маленького злюку.

Я хотів сфотографувати цю сцену, але таї запротестували, роблячи грізні міни і знаки, щоб я не лякав домовика. Я скорився і слухняно сховав апарат.

Бісик уже не повернувся до хлопчика. Зуб — о диво! — перестав боліти. Не має значення, що саме так ефективно вплинуло: хвилювання пацієнта, чи, ймовірніше, рідина, яку дала йому випити стара, — напевно, відвар вгамовуючих біль рослин, — досить того, що все закінчилося щасливо.

Ця маленька сцена на околиці Йєн Чау, що тривала не більше кількох хвилин, допомогла мені краще вникнути в закамарки інтелекту таї, ніж велика, серйозна лекція. Важко сказати, чи вірили присутні в наявність бісика в зубі. В мене склалося враження, що всі, на чолі з самою знахаркою, прекрасно розважалися, що це була просто театральна вистава, а не похмуре вигнання сатани з людини. Лагідний народ, який любить розваги і цурається турбот, як диявол свяченої води, напевно, сидів по самі вуха в забобонах, але навіть у них він знаходив добру нагоду коротко розважитися.

Відразу ж після Йєн Чау починається звичайний для цієї країни краєвид. Фантастичні гари і пущі, буйні і неуярмлені. Позаду лишилися долини з рисовими полями, і ми вже минали перевали, їдучи по голих вершинах, понад стрімкими урвищами. Таї тут не було, тільки зрідка траплялися невеличкі поля і хатинки мео, розкидані на далеких недосяжних схилах.

У нижніх частинах яруг, де було найвологіше, витягували свої довгі шиї дикі банани. Це переконувало мене в тому, що саме тут їхня батьківщина. Потім нова радість — ще одне цікаве відкриття: тут росте чудова декоративна рослина, яка так само підкорила увесь світ і належала до найпрекрасніших. Серед зеленого хаосу впадало в очі її гігантське листя, червоне, як полум’я, і розчепірене, немов пальці щасливої руки. Невже щедрі гори Сіп Сонг Чо Таї були батьківщиною і цієї чудової рослини?

Крім того, в цих лісових хащах сиділи духи — лісові пі со, і гірські — пі пунг. Ці злі духи ловили нерозсудливих людей, які насмілювалися забрести у таке бездоріжжя. Через них мандрівники частенько збивалися на манівці і не раз, блукаючи, гинули. Отож, виходячи в дому, належало пам’ятати про духів. Корисно було принести їм заздалегідь маленьку жертву, ну хоча б чарочку горілки, яку набожно простягали туди, де мали бути духи, а потім її випивали самі.

Гіршими були духи, які іноді перевтілювалися в тигрів, бо ці звірі були розумніші й більш хижі, ніж звичайні тварини. Але найгрізнішими були демони ні поп, що вселялися в деяких людей. Ці люди, самі того не відаючи, сіяли навколо себе хвороби, нещастя й лихо. Тільки найхитрішим чаклунам вдавалося викрити їх і знешкодити.