Потім надвечір чоловіки винесли небіжчика на ношах до найближчого узгір’я, де заздалегідь було очищено від заростів місце для могили і приготовлено велику купу сухого дерева, щоб спалити останки. Звечора запалили багаття, а вранці, коли вогнище пригасло, найстарший син (померлого вигріб з попелу обвуглені кістки, поклав їх в урну і закопав у землю. Але на цьому похорон не кінчився. Ні, це був тільки початок церемонії, бо ж роздратована душа не хотіла покидати світ живих і могла наварити людям поганого пива й накоїти лиха. А йшлося про те, щоб вона була в доброму гуморі і лишалася доброзичливим опікуном для родини. Треба було показати душі, як її вшановували на прощання, скільки докладено зусиль, щоб вона на тому світі лишилася щасливою.

Насамперед над місцем, де закопали урну, збудували на палях двометрову хатинку, точну копію хати, в якій жив колись цей чоловік. До хатини приставили маленьку драбинку, щоб душа могла зайти всередину і відпочити. Поблизу посадили по кущу бананів, цукрової тростини і ананаса, щоб душа ніколи не знала голоду. Навколо хатинки і садочка поставили тин з хвірткою, а за кілька метрів перед хатинкою і поза нею поклали дві великі каменюки, які значно пізніше, коли все інше розсиплеться в порох, вкажуть нащадкам на місце поховання. В хатинці стояли пляшки з горілкою, чаша і полумисок рису на один день. Душі навіть не треба було підводитися, щоб з’їсти ці запаси: дві стрічечки, жовта і біла, вели від закопаної урни вгору, до хати, де стояла їжа. Це був, так би мовити, травний тракт душі.

— Так, усе вже ясно як день! — сказав я Тунгові, хоч досі терпляче слухав. — Багато ще таких подробиць?

— Дуже багато! — відповів друг хвалькувато.

— Тоді, може, подякуємо старому? — пробурмотів я.

— І поїдемо? — здивувався Тунг. — Не можна!

— Чому?

— Ми б завдали йому великої прикрості! Таї вважатимуть це поганою ознакою для себе. Престиж…

— До дідька той престиж!..

Але нічого не можна було вдіяти. Цей келих, раз почавши, треба було випити до дна. Отже, ми слухали далі розповідь таї.

У хатині покладено шматок сітки від москітів, маленькі подушки і навіть люльку для куріння опіуму. Під хатиною, на землі, над тим місцем, де закопали урну, поклали шапку небіжчика і його стару куртку, щоб душа могла прикритися від нічного холоду. На хатині було розвішано в’язки з тоненьких бамбукових пасків у формі кілець, і кожна розумна людина знала, що це гроші, потрібні душі на тому світі. Висів там і кошик для рису, а біля драбинки лежала купа бамбукових стружок, щоб душа могла розкласти собі багаття.

Недалеко від хатини, за тином, у землю закопали таку високу щоглу, що вона стриміла над верхівками сусідніх дерев. Без щогли, так званої као, могили таї не можна було собі уявити. Звідси душа відлітала на небо звичайно на птаху, вирізаному з дерева. Наш небіжчик мав більш гідний засіб пересування. Замість птаха у нього був кінь. Товста, коротка балка, прибита горизонтальна до щогли на половині її висоти, зображала вершника; кошик, прикріплений до балки, правив за сідло, а два бамбукові кийки з обох боків кошика — за поводи. Над конем висів велетенський парасоль, щоб душу не палило сонце, а біло-червоний прапор на самій верхівці щогли звертав увагу всіх духів потойбічного світу на високоповажність небіжчика. І щоб родині, боронь боже, не дорікнули за скупість, на дрючках, прикріплених упоперек щогли, були понавішані різні клапті тканин і каптан небіжчика. Душа була б вельми невдячною, якби не визнала зусиль і доброї волі сім’ї, яку покинула.

Поміж щоглою і хатиною збудовано ще одну хатинку, меншу, ніж ця, зате барвистішу, бо її дах і стіни були з яскравих пасом кольорового паперу. Перед тією веселою халупою уява європейця начисто спасувала, і не можна було збагнути, яке її призначення. А виявилося, що все тут зрозуміло: адже душа в подорожі мала чимало багажу, отже, ця халупка була транспортом для перевезення пакунків!

Старому таї ми дали пачку польських голок і розпрощалися з ним. Усі були задоволені: дух померлого — від того, що йому присвячено стільки уваги, старий таї — що дістав голки для дружини, а ми — що діждалися кінця поетичної розповіді. Нарешті, ми знову сиділи в нашому прозаїчному газику.

Наш газик їхав на безпечній відстані від грузовика, але частенько інтервал між машинами збільшувався до кількох кілометрів. Тоді наш водій кожні дві-три хвилини подавав сигнали, і ця його старанність збуджувала неспокій і пильність. Зустрічних автомобілів тут було небагато. Чому ж шофер так часто сигналив? Кого бажав застерегти чи налякати? Тигрів? Але тигри не нападали серед білого дня. А може, він боявся людей?

Час від часу ми бачили на дорогах мандрівних таї і мео. Одного разу назустріч нам ішло кілька таї з коромислами; вони несли якісь клітки. Я наказав зупинитися і швидко приготував фотоапарат. Їх було п’ятеро чи шестеро, самі Юнаки. В клітках сиділи живі лісові птахи з чудовим пір’ям. Таї обійшли мовчанням наше приязне вітання і гордо прямували далі, не відповідаючи нам ні словом, ні посмішкою.

Біля річки кілька таї — молоді чоловіки й дівчата — ремонтували міст. Наш газик переїхав річку по мілкому місці і зупинився. Я підійшов до робітників. Це були народні працівники — зен кон, як їх тут називають. За існуючим законом усі чоловіки і жінки автономної провінції віком від сімнадцяти до п’ятдесяти років обов’язково повинні два місяці на рік працювати на користь свого краю.

Я сфотографував дівчат, які, сидячи навпочіпки, нарівні з чоловіками дробили каміння важким молотком. Вражала величезна диспропорція між маленькими руками їх і чималим молотком. На руках були срібні каблучки та браслети, а вдягнені вони були майже святково — у складних завоях, елегантних кофточках і спідницях, але без срібних пряжок спереду.

Раптом одна таї не витримала: природжена веселість і кокетливість взяли гору. Дівчина, підвівши голову, засміялася. Тільки тоді я помітив, яка вона красива; з усіх таї, яких ми досі зустрічали, вона була найвродливішою.

На шляху аж до Лаї Чау працювали не тільки робітники, мобілізовані з навколишніх сіл, а й молоді в’єтнамці, кінх, які добровільно приїхали сюди з Дельти.

Цей шлях був свідком великого геройства за часів недавніх боїв. І тепер, після війни, в горах палав вогонь небувалого героїзму, який годі було шукати десь-інде. Коли я докладніше дізнавався про життя й самовіддану працю молодих в’єтнамців, у мене зароджувалася величезна повага до них — хотілося щиро потиснути руку кожному.

Це були хлопці й дівчата із Спілки прогресивної молоді, знаменитого Танх Ньєн Ксунг Фонг. Зрештою назва не має значення. Коли після багатолітньої визвольної війни Північний В’єтнам, нарешті, добився миру, найпередовіша частина в’єтнамської молоді присвятила свої найкращі роки батьківщині, відбудові країни. Ці юнаки і дівчата йшли на найважчі ділянки, які вимагали величезного напруження. З небувалою стійкістю і нелюдською витривалістю вони відбудовували фабрики, ремонтували залізниці і річкові греблі, а насамперед — шляхи у віддалених горах.

Поміж Йєн Чау і містечком Сонля дорога подекуди була добра, вирівняна. Тут працювали команди прогресивної молоді. Хлопці як один бадьорі, енергійні, аж душа радіє. Тільки знаряддя праці в них усе ще примітивне. Кирками довбали гранітні гори, лопатами згортали уламки, тачкою возили кам’яні брили на край дороги, скидали в безодню. Труд цей був величезний, але ще більшою була сила їхнього духу і завзятість.

Коротка зупинка в Хат Лот, де розмістився табір молодіжних команд. Кілька просторих бараків справляли непогане враження. Нас запросили до своєрідного клубу, в якому, крім кількох ілюстрованих газет з різних країн народної демократії, нічого не було.