В романтичній історії мео траплялося, що дівчат викрадали проти їхньої волі. Здебільшого полонянки через деякий час мирилися з своєю долею. Але гордо вита дівчина не здавалася, а ніжності Вуа Зе викликали у неї огиду і ненависть.

У цю справу втрутилася місцева влада. Батько викраденої і її колишній наречений зняли таку тривогу, що власті змушені були вжити заходів. Одного ранку в укритті Вуа Зе з’явилися стражі безпеки і твердою, але справедливою рукою перервали його ідилію: Вуа Зе попрямував у в’язницю, а звільнена дівчина повернулася додому. Її батько мав чимало спільників, які намагалися дошкулити Вуа Зе навіть за гратами…

— Мабуть, не дуже дошкуляли, якщо він уже на волі, — перервав я розповідь товстуна.

Той пояснив, що Вуа Зе випустили з в’язниці тільки для того, щоб, покутуючи свій злочин, рубав для держави дерева. По» закінченні роботи повернеться знов у в’язницю.

Потім мео заявив, що вже час трохи попоїсти, і голосно гукнув до лісу. Там, під деревами, стояв курінь обох робітників. Звідти відповів жіночий голос. Незабаром з заростей вийшла молода жінка, яка несла в горщику густий суп з кукурудзи. Мео, вказуючи на Вуа Зе і на жінку, урочисто повідомив:

— Його дружина!

Це була гарна дівчина, типова красуня мео — здорова, присадкувата, з рішучим виразом обличчя. Звичайно, її не можна було порівняти з прекрасним Вуа Зе, в якого вона, мабуть, була до нестями закохана. Це видно було з її поглядів, які вона крадькома ніжно кидала на своє божество.

— Виходить, він швидко втішився після тієї дівчини, — зітхнув я.

— Після тієї дівчини?! — мео вибухнув гучним сміхом. — Але ж це та сама!

— Як та сама? Та, яку-він викрав, і яка його так ненавиділа?

— Саме так, та сама! Його засадили у в’язницю за те, що він її викрав, а тепер усе змінилося — вона закохалася в нього. Та вироку не скасуєш. Вуа Зе все ще відбуває покарання.

Коли ми знову рушили звивистим шляхом крізь пущу, я подумав, що товстун мав рацію: тут звивисті не тільки дороги, а й людське щастя.

Коли б не випадкові зупинки та знайомства, відстань між Сонля і Туан Чау по крутій, але непоганій дорозі можна було б покрити на нашому газику за три години. А ми приїхали до Туан Чау лише близько другої пополудні, в час найбільшої спеки. Останній відрізок шляху перед Туан Чау, пішов під гору, і з холодних висот, де жили мео, ми знову опинилися в теплій країні таї.

На моїй карті Індокитаю не було столиці Туан Чау. Та це й не дивіно, бо на ній не знайдеш навіть значно більшого й старішого містечка Сонля, центру чорних таї. Чому столицею автономної провінції стало не людне Сонля, а непоказне невеличке Туан Чау? Мабуть, не хотіли образити білих таї, які живуть далі на півночі.

Туан Чау — поганеньке містечко, в якому легко, як і в більшості подібних післявоєнних селищ, розрізнити три, зовсім відмінні один від одного райони: вздовж головного шляху тяглася шеренга великих куренів-мазанок з крамницями в’єтнамських купців і ремісників, які приїхали сюди з Дельти після війни; на узгір’ї стояли солідніші, хоч і одноповерхові будинки провінціальної адміністрації, а нижче шляху, за будинками купців, у болотистих завулках понад берегом озера тулилися хати тубільців на палях: це й було селище таї.

За півкілометровим озером з якоюсь яскраво-зеленою водою здіймалися досить стрімкі гори, а там, де долина робила в них пролом, біліло кілька величеньких недавно споруджених будівель. Чудовий краєвид озера і протилежного берега притягав погляди, але, на жаль, спека і втома притупляли зір і захоплення.

У перші хвилини нашого перебування в місті я вже знав, що будинки за озером — це лікарня, предмет загальної любові і гордості. Пишалися нею всі: і в’єтнамці з моєї експедиції, і чиновники адміністрації, і в’єтнамські купці, і таїські селяни.

— Лікарня! — Тунг говорив так проникливо, наче це слово п’янило його, і очікувально поглядав на мене.

— Велика лікарня, хороша! — охоче визнав я.

Ми зупинилися на ніч в одному з адміністративних будинків, призначеному для гостей. Нго Ван Кві і його кухарський почет жваво взялися до роботи. Поки з’їли смачний обід, була вже третя година.

Після обіду Дьєн як керівник нашої експедиції поспішив до адміністративного комітету. А ми з Тунгом подалися блукати селищем, захопивши з собою фотоапарат і сітку на метеликів. Та метеликів можна зловити тільки на околиці селища, де буяла розкішна рослинність. На безлюдому битому шляху ще лежали стоси товарів, викладених поблизу крамничок. Зрідка зустрічалися жителі цієї околиці, в’єтнамці і в’єтнамки у конічних солом’яних брилях, а ще рідше — таї. Вулиця була схожа на в’єтнамську.

На цій вулиці Тунг страшенно розсердився. Його вразило грабіжництво купців, класово чужих йому, але все-таки земляків. За дерев’яну скриньку, що коштувала в Ханої вісім тисяч донгів, тут кровопивці брали двадцять п’ять. Мене розважило чесне обурення Тунга, і я ладний був обійняти цього чудового юнака. Тунг, любий хлопче, будь терплячий — на шляху до соціалізму зустрінуться й труднощі.

Повернувшись, ми застали в хаті Дьєна, який задоволено посміхався. В адміністративному комітеті пояснили, що тепер гаряча пора, бракує часу, але все-таки дали нам цінного помічника — працівника відділу культури Куйєна, який начебто знав звичаї таї та навколишніх племен і мав супроводжувати нашу експедицію, доки ми перебуватимемо на території таї.

Дьєн одразу ж привів Куйєна, літнього чорного таї років п’ятдесяти. На жаль, цей представник культури ні слова не знав по-французьки, отже, посередником залишився Тунг; уся інформація, цілком зрозуміло, доходила до мене, так би мовити, з других рук. Куйєн мав спокійне, замкнуте обличчя і справляв враження флегматика, не дуже щасливого з того, що йому наказали подорожувати з нами по країні.

Після кількох хвилин розмови, опинившись наодинці з Тунгом, я поділився з ним своїми побоюваннями:

— Цей Куйєн якийсь сумний. Може, він не хоче їхати з нами?

Моє зауваження здалося Тунгові таким недоречним, що він спочатку навіть не міг збагнути, що саме я маю на увазі. Тільки коли я докладніше пояснив йому, він поглянув на мене очима, повними здивування.

— Що ви, товаришу! Він же дістав наказ!

Обличчя мого друга свідчило, що Тунг певен: цей наказ дуже переконливий і справедливий.

Незважаючи на кислу міну Куйєна, я попросив його ознайомити мене з цікавими тутешніми звичаями.

Вогник здивування оживив очі Куйєна, який трохи розгубився.

— Хіба у вас немає таких звичаїв? — наполягав я.

Куйєн вивчаюче глянув на мене і сказав:

— У Хуані ©же кілька днів ми проводимо хан куонг.

Я нічого не зрозумів і почав жваво розпитувати.

Хуана — це маленьке селище за чотири кілометри від Туан Чау, а хан куонг, як виявилося, це те, що у Франції називають caurs d’amour, тобто любовний конкурс. Я багато читав про ці знамениті конкурси, тепер не приховував свого зацікавлення. Мені кортіло побачити хан куонг.

— Він відбувається щовечора, як тільки стемніє, — пояснив Куйен, пожвавішавши.

Сонце стояло ще високо, до заходу залишалося більше двох годин, а мені хотілося зробити кілька фотознімків ще засвітла. Отож я запитав Куйєна і моїх друзів, чи не можна було б нам ознайомитися з хан куонгом на годину чи дві раніше, ніж було це заведено. Моя компанія охоче підтримала цю пропозицію. І от за кілька хвилин до Хуани помчав наш посланець на велосипеді, щоб попередити людей і все приготувати. А десь за якихось півгодини вирушили туди на газику і ми.

Французи, як і інші мандрівники, описуючи свої враження від країни таї, наймальовничіші сторінки присвячували любовним конкурсам. За цим звичаєм, сухої пори року, як тільки сутеніло, молодь сходилася на сільському майдані. Це були турніри красномовства і дотепів. Дівчата влаштовувалися на помості, який спеціально будували з очерету і бамбука, заввишки півтора метри. При світлі вогників вони пряли нитки на мотовилах. Внизу, на землі, сідали хлопці, і кожен по черзі імпровізуючи співав обраниці свого серця пісеньку, сентиментальну й поважну, жартівливу й злосливу чи взагалі якусь дошкульну. Дівчина платила тим самим, відповідаючи пісенькою, не менш дотепною, чутливою чи гострою. І отак, наспівуючи, обоє тішили критичних слухачів — молодих, старих і навіть дітей.