Отож бо й воно: що робити потім? Хіба після того, що сталося, можна безпечно мандрувати далі через льяноси? Рано чи пізно про загибель іспанців стане відомо, і зграя месників кинеться по наших слідах. В цих умовах вийти щасливо з небезпечного становища було б неможливо. Виходить, треба негайно повертатися до лагуни і пливти далі на шхуні? Так, це був єдиний вихід.

Я одразу поділився своїми думками з товаришами і на цей раз не почув од них жодного заперечення. Мандрівка через такий небезпечний степ усім далася взнаки. Індійці погодилися звірити свою долю на ласку моря, хоч і там нас могла чекати не одна прикра несподіванка.

В той час, коли ми почали швидко копати ями для мерців, стався незвичайний випадок. Один з іспанців, видно, не дуже тяжко поранений, опритомнів. Це був той безвусий юнак, що раніше дивився на нас не з таким презирством, як інші. Тепер він заворушився і підвів голову. Побачивши це, мої товариші всі разом підскочили до пораненого, щоб добити його. Але я випередив їх і підбіг до іспанця раніше.

— Не вбивати його! — вигукнув я.

— Чому?! — закричали вони розлютовані. — Це ж паскуда, ворог, іспанець.

— Так, це іспанець! — відповів я. — Тому він мені потрібен!

— Потрібен? Для чого?

— Я витисну з нього всі відомості про цю країну та її людей! Мені це необхідно.

Інших причин, більш людяних, я не міг навести. Зрештою, моє пояснення було недалеке від правди: підліток здавався кмітливим, отже, міг стати мені в пригоді у вивченні іспанської мови, дуже необхідної в цій країні.

В очах індійців палало якесь нестримне дике почуття, і вони здавалися вовками, у яких з пащі видирали поживу.

— Вбити його! — все ще наполягали індійці сердито.

Однак, як і завжди, на моєму боці були незмінні друзі: Арнак і Вагура, а також негр Мігуель. Вони рішуче підтримали мене. Вождь Манаурі своєю промовою заспокоїв розгніваних людей. Індійці швидко подобріли і погодилися зі мною, а молодого іспанця визнали моїм полоненим.

Зрештою, всі ми розуміли, що не можна витрачати дорогоцінного часу на сварки. І чотири лопати, які у нас були, швидко запрацювали. Через декілька хвилин землекопи змінювались. Не минуло й двох годин, як робота була закінчена — трупи людей і коней лежали в ямах під досить товстим шаром землі.

Ми ще не закінчили копати, як кілька індійців зібралося полювати на худобу, щоб добути свіжого м'яса.

— Ні! — заперечив я. — Нам дорога кожна хвилина!

— Буде що їсти!

— Буде й без цього! У нас є троє живих коней! Візьмемо їх із собою!

Коні нам стали у великій пригоді. Ми не тільки посадили полоненого, який знову знепритомнів, але й навантажили на коней наші тюки. Тепер іти було легше, і ми швидкими кроками поверталися до моря.

Тільки Лясані, яка несла дитину, було важко. Їхати верхи вона не вміла й не хотіла. Я бачив, що жінка не встигає за нами, і тому запропонував їй свою допомогу. Лясана засміялася.

— Ти хочеш нести мою дитину?

— А що в цьому дивного?

— Це жіноча справа, а не чоловіча!

— Дурниці!

— З тебе сміятимуться! Білий Ягуар несе чужу дитину?

В розумінні індійців це було таке дивовижне явище, що ті з них, які були найближче і чули нашу розмову, дуже розвеселились. Але я зовсім не звертав уваги на їх ущипливі слова. Мені жаль було молодої жінки, бо ми майже бігли по степу.

— Давай дитину! — наполягав я і майже силою витяг маля з вузла, що висів у неї за плечима.

Лясана зніяковіла і разом з тим зраділа, а в очах її відбився якийсь незрозумілий мені подив.

Наступного дня, коли сонце опустилося вже низько, ми повернулися до лагуни під Горою Шулік. Все було в такому ж порядку, як і залишалося кілька днів тому; безлюдне село, замаскована шхуна, речі, заховані в печері. Нам треба було негайно втікати з цього негостинного берега, і тому одразу ж, незважаючи на втому після швидкої ходи, ми підтягли корабель під самий берег і почали переносити майно на палубу. Найбільші труднощі виникли при перетягуванні коней через борт корабля. Нарешті спільними силами нам вдалося втягти їх на шхуну, але тварини дуже брикалися і двоє коней поламали ноги. Та ми нічого не втратили на цьому, бо коні й так призначалися на їжу під час подорожі.

Надвечір пройшов короткочасний, але рясний дощ, якому я був дуже радий. Я був певен, що він зітре наші сліди, залишені в степу, і ускладнить будь-яку погоню, якщо б вона вирушила за нами.

Молодий полонений опритомнів, і індійці, хоч і зв'язали іспанцеві руки й ноги, все ж не зводили з нього очей. Юнак трохи заспокоївся, побачивши, що його життю ніщо не загрожує. Але з дедалі більшою тривогою стежив за нашими приготуваннями до виходу в море. Він бачив, як з берега на корабель переносили вогнестрільну зброю, і велика кількість її зовсім перелякала юнака. Здавалося, що він лише зараз зрозумів своє жахливе становище і почав кричати. Ці крики лунали часом як скарга, часом як загроза.

— Чого він хоче? — запитав я.

— Він хоче розмовляти з тобою.

— То чому ж ви мені про це не говорите?

Коні вже були розміщені на шхуні, люди вантажили запас трави для них, отже, ми могли трохи й відпочити. Я покликав Манаурі та Арнака, щоб вони перекладали мені розмову з полоненим.

— Як тебе звуть? — запитав я.

— Педро Мартінец.

— Ти з ранчо Ля Соледад?

— Так, пане.

— Ті, що були з тобою, з ранчо — жорстокі люди, вони гноблять індійців. Та й сам ти бачив, як вони зустріли нас.

— Бачив. Але я ніколи не був жорстоким до індійців.

— Зараз ти говориш так, бо ти в наших руках і йдеться про твоє життя.

— Я кажу правду! — запевнив хлопець тремтячим голосам, з почуттям безсилого розпачу в очах. Юнак був приємний на вигляд.

— Ти працював на ранчо?

Полонений завагався.

— Власне… я не працював…

— А що ж ти робив? Мабуть, байдики бив?

— Я був у дяді в гостях.

— У дяді?

— Так, у власника ранчо.

— Ага… Якщо ти там не працюєш, то де ж заробляєш на хліб?

— Ще ніде, пане. Я вчуся.

— Вчишся? Скільки ж тобі років?

— Вісімнадцять. Я вчуся в колегії отців домініканців…

— В Ля Соледад?

— Ні. Там немає колегії. В місті Кумана. Я буду лікарем…

Виходить, Педро був добре освіченим юнаком і справді міг пригодитись у здійсненні моїх задумів. Це була цінна здобич.

У цей час хлопець дивився на мене, думки плуталися у нього в голові, на обличчі застигла тривога.

— Пане! — звернувся він до мене здавленим голосом. — Чого ви від мене хочете? Що буде зі мною?

— Нічого з тобою не трапиться, — заспокоїв я його. — Ти мій полонений. Поїдеш з нами.

— А хто ви?.. Хочете забрати мене на море?

— Так, на море… Але не бійся…

— То ви пірати?

— Звідки ти це взяв?

— Ти ж англієць, пане. Ви маєте стільки зброї, корабель…

— Ні, ми не пірати!

— Але куди ж ви мене вивозите? Може, на англійські острови? — запитав він злякано.

— Ні, не на острови. А куди — дізнаєшся пізніше, коли вийдемо у відкрите море.

Раптом вираз обличчя у іспанця змінився, наче юнак ось-ось мав розплакатися.

— Пане! — захлипав він. — Будь милосердний, відпусти мене! Поверни мені волю, прошу тебе! Я ж тобі нічого поганого не зробив!

— Так, ти нічого не зробив, це правда, але твої товариші! А взагалі, не в тому річ. Слухай, Педро! Ти мій полонений і будеш ним протягом кількох місяців; учитимеш мене іспанської мови, для цього ти мені потрібен. Пізніше я звільню тебе і відпущу до своїх. Якщо ти погодишся з такою долею, я буду прихильний до тебе і жодна волосинка не впаде з твоєї голови. Але, якщо ти будеш непокірний або спробуєш утікати — я не відповідаю за твоє життя…

Ніч ми провели на суші під охороною виставлених дозорів. Нічого тривожного не сталося, кілька годин ми спали і встали з новими силами. До світанку було далеко. На темному небі ще світили зірки — провісниці світання, — коли ми залишили берег і, тягнучи трьома човнами шхуну, почали лавірувати, щоб вийти до гирла лагуни. Корабель посувався без перешкод, бо індійці, як уже згадувалось, добре знали ці води. Коли почало сходити сонце, ми були вже у відкритому морі і ловили пару сами перший подих вітру, що прокидався на північному сході. Ішли знов уздовж узбережжя, прямо на схід, і так сподівалися плисти кілька днів, не змінюючи курсу.