Хоч я пишався неабияким вихованням, бо ще змалку навчився писати і читати і не одну вже проковтнув книжку, але, вихований у віргінських лісах, мав дуже мізерні знання про світ. Педро вимальовував на карті якісь таємничі обриси суші, річок, островів, заток, і все це було для мене величезною новиною, про яку я вперше дізнався. Оце-то так! Обізнанішими від мене у цьому виявилися індійці, бо вони, над усяке моє сподівання, правильно читали креслення Педро і стверджували точність карти.
— Намалюй англійські острови на Караїбському морі, — попросив я.
Педро трохи розгубився і відповів, що Ямайка лежить далеко на північному заході, поза папером-картою.
— Я маю на увазі Барбадос, а не Ямайку, — пояснив я.
Острів Барбадос лежав прямо на північ від Трінідаду, але теж далеко, майже двісті миль од материка.
— Ти в цьому впевнений?
— Так, пане.
Це було далеко, і я занепокоєно думав, скільки труднощів мені доведеться перебороти, щоб опинитися там.
Індійці вимагали, щоб Педро намалював річку Померун. Але юнак відповів, що це річка невелика і він добре не пам'ятає напрямку її течії, але припускає, що вона впадає до моря десь на півдні, між гирлом Оріноко і гирлом великої ріки Ессеквібо.
— Це правильно! — вигукнув Манаурі.
Гирло Ессеквібо Педро намалював за двісті миль на південний схід від гирла Оріноко, і індійці це швидко підтвердили, визначаючи, що річка Померун тече за п'ятдесят миль на північ від Ессеквібо.
Задумавшись, ми вдивлялися в карту. Вона хоч трохи розкривала мені очі на той світ, у якому за кілька місяців я мав зустріти свою невідому долю.
За хвилину Педро порушив мовчання:
— Намалювати ще щось?
Ми всі завагалися, тільки малий Вагура не мав жодних вагань.
— Так, — сказав він впевнено.
А коли Педро ввічливо запитав його, що саме намалювати, Вагура на мить зніяковів, у його очах щось засвітилося, і хлопець відповів уже не так рішуче, майже засоромлено:
— Річку Куюні.
— Це ліва притока ріки Ессеквібо, — пояснював Педро і одночасно зображав на карті, як приблизно вона тече. — Річка несе приблизно свої води так само, як Оріноко, — з заходу, але крізь густі і невідомі пущі; відомо тільки, що в її нижній течії живе войовниче караїбське плем'я Акавої.
— Правильно! — ствердив Манаурі.
— А де… де те друге плем'я… жінок? — схвильовано запитав Вагура.
— Не знаю.
Манаурі, Арнак, Лясана і я вже обмінювалися веселими поглядами і тепер не могли втриматись, щоб голосно не розреготатися.
— Риб налякаєте! Гей ви! — вилаяв нас юнак, який хотів знати, де живе жіноче плем'я, і, махнувши рукою, відійшов. Завжди веселої вдачі, хлопець був у цю мить глибоко ображений.
— А де тут іспанські оселі? — запитав я у Педро, показуючи на карті околиці нижньої течії Оріноко.
— Я не знаю, чи перелічу вам усі, — відповів юнак, — а взагалі їх небагато. Наприклад, є іспанські поселення на острові Трінідад, здається, з боку затоки Парія. Над самою рікою Оріноко, я пригадую, є селище Ангостура, це за сто п'ятдесят — двісті миль від гирла Оріноко до моря.
— Більше немає?
— Іспанських, здається, ні. Зате далі на півдні є голландські плантації. Голландці теж вдерлися в глиб материка і там над річкою Куюні заклали свої факторії. Завдали тут шкоди інтересам англійських факторій, розташованих біля гирла річки Ессеквібо…
— Педро!! — вигукнув я, схоплюючись з місця. — Що ти сказав? Англійських факторій?
— Так… Англійських факторій… Звичайно, пане… Мене так учили… Але, — запнувся юнак, вражений раптовою зміною мого обличчя.
— А ти не помиляєшся, Педро, хлопчику?!
— Ні, не помиляюся, пане!.. Я не раз чув про це…
— Англійські факторії біля гирла ріки Ессеквібо? — повторив я, не вірячи власним вухам.
— Так, пане, біля гирла Ессеквібо!..
Ця звістка вразила мене, мов грім: англійські факторії біля гирла Ессеквібо, значить, недалеко від ріки Померун, куди ми прямували, — це ж кінець моїм блуканням на цьому чужому материку, це досить легка подорож під безпечний дах земляків. Від шаленої радості я готовий був обняти Педро, витрясти душі з усіх товаришів. Та коли запал першого захоплення охолов, повернулися колишні сумніви.
— Це ж частина Південної Америки, — сказав я, — господарями якої від часів її відкриття вважалися тільки іспанці. Так же?
— Так!
— То як же могли тут оселитися голландці і англійці? Може, це сталося за згодою іспанців?
— О ні, пане!
— То чому ж іспанці їх не виженуть?
— Бо вони не можуть. Їх влада не поширюється так далеко, аж до Гвіани.
— Не поширюється?
— Просто це дуже далеко від головних іспанських поселень у Венесуелі. А крім цього, між справжньою Венесуелою та її околицями, зайнятими англійцями і іспанцями, здіймається широка стіна тропічних лісів, через які нелегко пройти. В цих лісах живуть войовничі племена. Вони пережили не один іспанський похід. І нарешті іспанці дали їм спокій. Серед інших племен над річкою Куюні живуть безстрашні акавої…
— І акавої спокійно терплять голландців над своєю річкою? Не вирізують їх?
— Здається, з голландцями вони живуть у великій згоді. Це їх союзники.
Картина, яку змалював мені Педро, незважаючи на деяку її фантастичність, здавалася правдивою: якісь англійці оселилися там над річкою Ессеквібо! Все це зовсім змінило мої попередні плани повернення на батьківщину.
Розмова з Педро визначила ще одну річ: день у календарі. Вже місяць тому, як я втратив рахунок дням, а тепер переконався за допомогою Педро, що день, коли молодий іспанець малював карту, був 12 вересня 1727 року. Відтоді я поклав на Педро обов'язок точного записування дати кожного дня.
На ніч ми, як завжди, підпливли до берега і стали на якір, щоб на світанку продовжувати подорож. Наступного дня, близько полудня, я з хвилюванням помітив на березі незвичайну зміну в рослинному світі. Замість жалюгідних заростей із сухого, колючого, переважно вигорілого чагарника тепер виднівся високий темнозелений ліс, дуже густий і заплутаний. Це була пуща, чудова пуща жарких країн, сповнена зеленого багатства, прекрасний плід південного сонця і гарячої вологості. Я, завзятий мисливець, який знав досі лише дрімучі ліси своєї холодної вітчизни, тепер не міг одірвати очей від підзорної труби, зачарований буйною рослинністю на березі.
— Звідси, — пояснив Манаурі, помітивши моє зацікавлення, — звідси вже весь час буде тільки ліс і ліс. Ніде ми не побачимо нічого іншого, всюди така ж зелень!
— Всюди?
— Всюди. Над Ессеквібо, і над Померуном, і над Оріноко, і скрізь між цими ріками, та й на всьому острові Каїрі, який іспанці називають Трінідад, і навколо затоки Парія… Весь той край вкритий пущею…
Вересень у тих краях — початок сухої пори, яка відрізняється лише тим, що в цей час бувають трохи менші зливи, ніж в будь-яку іншу пору, і рідше, не так навально налітають бурі. Тому море було тихе, подорож спокійна, і навчання стрільбі відбувалося регулярно щоранку і щовечора. Наша дванадцятка, охоча до навчання, робила досить хороші успіхи, в той час як решта впертих індійців дивилася на них з деяким співчуттям. Але на третій день нашої подорожі, ввечері, стався випадок, який підігнав завзятих ледарів.
Того вечора ми кинули якір трохи раніше, ще завидна, і, як завжди, кілька товаришів попливли на одному з човнів на берег, щоб нарвати трави для нашого коня. (У нас лишився один здоровий кінь, двох інших, покалічених, ми зарізали, а м'ясо, порізане на довгі шматки, вивісили на сонце сушитися).
Було ще видно, і деякі товариші вирішили пополювати на березі. Озброєні луками і ножами, вони пішли до пущі.
Не минуло й півгодини після цього, як раптом в глибині лісу залунали дикі крики.
— На наших напали! — вигукнув Манаурі, Пронизливі крики чулися відразу з кількох боків і швидко наближалися до нас.