— Це, напевно, варраули! — прошепотів мені збентежений Манаурі.

— Варраули або гуарани — одне й те ж, — пояснив Арнак.

Аж ось ми почули третій вигук, після якого зовсім остовпіли, бо голос той ішов з води, прямо з-під носа нашого корабля. У воді нікого не було, а проте голос чути було з-під нашого борту. Я знав про існування людей з незвичайним умінням говорити, так званих чревовіщателів, які вміють подавати різні голоси з різних сторін, але це були не вони. Голоси здалися нам диявольськими, а наше становище — досить прикрим. Не дуже приємно чути навколо себе якісь таємничі вигуки і не бачити нікого, чекаючи кожної хвилини граду стріл.

Тубільці помітили наше збентеження, і це, як видно, їх дуже бавило. А коли ми дивилися на воду, намагаючись зрозуміти, звідки йде цей таємничий голос, з кількох боків, зовсім близько від нас, хтось пирснув глумливим сміхом.

Незнайомі слова, кинуті в наш бік, часто повторювались і звучали, як запитання, хто ми такі. Тому Манаурі то аравакською мовою, то іспанською відповідав, що ми араваки, або локоно, — так араваки називали самі себе. Слово «аравак» ті, мабуть, зрозуміли, бо кілька разів повторили його, потім почали щось голосно вигукувати, наче кликали когось здалека. За кілька хвилин з гущавини хтось відгукнувся цілком зрозумілою для нас мовою — аравакською:

— То ви араваки?

— Так, саме вони, — відповів Манаурі.

— А що ви тут робите?

— Ми повертаємося в рідні краї, до ріки Померун.

— А звідки повертаєтесь?

— З-під Гори Шулік.

В гущавині настала тиша, наче людина, що ховалася там, про щось міркувала чи радилася з іншими. Лише за хвилину вона гнівно вигукнула:

— Ти кажеш неправду. Ти брешеш.

— Ого! Ти так думаєш?

— Араваки з-під Гори Шулік давно повернулися на південь, нікого там не залишилося. Ви не з-під Гори Шулік!

Незнайомець був, як видно, добре поінформований… Був то, безперечно, аравак, тільки не з тієї місцевості, що мої товариші.

— Але ми все ж таки з-під Гори Шулік! Вождь Манаурі ніколи не брехав, запам'ятай це! — відповів вождь повчальним голосом і коротко розповів про напад іспанців кілька років тому на рідне село під Горою Шулік, про неволю на острові Маргарита, про недавню втечу з неї, повернення до безлюдного селища і про похід до своїх, до ріки Померун.

— А ти хто такий? — запитав вождь нарешті.

— Мене звуть Фуюді і походженням я з-над річки Ессеквібо, — відповів той уже приязніше.

— А що ти робиш тут, біля гирла Оріноко, так далеко від Ессеквібо?

— Я ще в минулу суху пору залишив Ессеквібо, щоб відвідати своїх знайомих з племені варраулів. Я належу зараз до групи вождя Конесо і живу біля ріки Ітамака…

— Конесо? Того, що був вождем під Горою Шулік?

— Так. Саме того!

— А де він тепер, де його група? Адже ми якраз до них пливемо.

— Конесо зараз біля Оріноко, недалеко звідси.

— Що ти кажеш! Він не пішов до ріки Померун?

— Ні. Там зараз смута, дуже гаряче від акавоїв! Конесо, мандруючи з півночі, вирішив залишитися тут, на берегах Оріноко, біля гирла ріки Ітамака, як я вже казав тобі.

— А далеко звідси до гирла Ітамаки?

— Човном днів чотири-п'ять, якщо плисти за течією. Ця звістка, така важлива для нас, дуже розхвилювала всіх па кораблі. Адже тепер не треба було плисти до ріки Померун, мета нашої подорожі була зовсім близько, біля самої Оріноко.

Фуюді, як назвав себе аравак, замовк, мабуть, передавав комусь у заростях наслідки розмови з Манаурі. Певно, там виникли якісь підозріння. Після кількох хвилин мовчання Фуюді знову запитав:

— На вашому кораблі не тільки араваки. Хто ті інші?

— Негри, що так само, як і ми, втекли з неволі і тепер живуть з нами, — пояснив вождь.

— А той молодий espaniol?

— Це наш полонений. Під час останнього бою з іспанцями ми знищили їх цілий загін і лише його взяли живцем.

— Ви знищили цілий загін? То ви такі герої? — запитав аравак, ніби з іронією.

— Знищили, хоч вірте, хоч ні.

— Для чого ж ви взяли цього полоненого?

— Він добре вивчав цю країну і знає, де іспанські форти.

— А той, інший jalanaui?

Яланауй означає біла людина.

— Це paranakedi — англієць, багатий вождь у своїй країні, найкращий мисливець і воїн. У нього безстрашне серце, величезний досвід і небачена військова хитрість.

— Ай-яй-яй!

— Він щирий наш друг, якого ми цінимо як наймогутнішого вождя. Дякуючи йому і його мушкетам, ми здобули дві великі перемоги над іспанцями.

— Ая-яй!

— Ми побили всіх ворогів, здобули чудовий корабель…

— І цього коня?

— Так… Ця людина — непереможний вождь.

— Як називається це чудо?

— Яке чудо?

— Це чудо хоробрості, цей paranakedi?

— Білий Ягуар! — відповів Манаурі, не задумуючись.

Надмірні вихваляння моєї особи не кидалися на вітер. Як я догадався, вони служили прихованій меті вождя. Бувалий хитрун, щедро наділяючи мене надзвичайними якостями, вбачав у цьому неабияку користь і для себе, як мій друг і союзник, а саме — він хотів налякати тих, що шукали б з ним сварки. Манаурі не знав, як приймуть його в рідному племені, швидше чекав мало прихильної зустрічі, тому сіяв чутки, що ми непереможні.

— Ти кажеш, що він такий багатий, — продовжував Фуюді вже менш глузливо, швидше здивовано. — То чому він голий, так само, як і ви, бідолахи?

От тобі й на! Знову те ж саме! Тубільці уявляли собі європейців не інакше, як одягнених, узутих, наряджених, з капелюхом на голові і блискучою шпагою при боці. В їх уявленні поняття влади поєднувалося з розкішним вбранням. Європеєць без одягу — це людина, яка не має ні влади, ні взагалі будь-якого значення. Пояснювати їм, що під час перебування на безлюдному острові в тропічному кліматі я одвик від одягу, почуваю себе краще без нього, було те саме, що кидати горохом об стіну.

— Такий звичай і таке бажання великого вождя, — пояснював Манаурі.

Нарешті на березі склалося сприятливе враження про нас. Фуюді сказав, що він хоче відвідати шхуну, і попросив прислати за ним човен. Під час цієї процедури стіна зелені розсунулась, і на мить ми побачили велику кількість індійців, які, тримаючи в руках луки, сховалися серед найближчих дерев. Добрий вигляд мали б ми, якби справа дійшла до бою!

Фуюді був кремезний, мускулястий чоловік у розквіті сил, з бистрими, трохи розкосими очима і спритними рухами. Людина кмітлива, це зразу впадало в очі. Я вперше побачив індійця в повному, урочистому вбранні. На голові у нього був ковпак, утиканий барвистим пір'ям, на шиї — три дорогоцінні нашийники, з яких звішувалися на груди різноколірні горіхи, зуби риб, а також кігті звірів. Майже голе, тільки з пов'язкою навколо стегон тіло і особливо обличчя було яскраво розмальоване червоними і чорними смугами.

Мої товариші, одягнені абияк, побачивши цього франта, були приголомшені; їх охопила заздрість. У присутності такого земляка вони ніби вперше відчули подих свободи, глибше усвідомили мету своєї подорожі.

З цілком зрозумілою квапливістю вони почали розпитувати про життя своїх родичів біля гирла ріки Ітамака, Фуюді повідомив, що у них все гаразд. Відповідав він коротко і неохоче, але сам у той же час зажадав докладного опису наших пригод. Мої товариші нічого не приховували.

Потім Фуюді звернувся до мене:

— Мої побратими вихваляють тебе, Білий Ягуаре, за те, що ти їм допомагав і був добрим товаришем. Отже, і я вітаю тебе як товариша, хочу, щоб ти й нам був за брата. Єкуана, мій хазяїн, вождь тутешніх варраулів, запрошує тебе і всіх вас відвідати його селище. Сьогодні у нього велике свято, і він хоче як слід почастувати вас!

— Охоче приймаю запрошення! — відповів я, — А яке ж у вождя свято?

— Суд мурашок. Син Єкуани одружується…

Я не дуже розумів, що це за суд мурашок, але всі товариші були в такому радісному піднесенні, що я не хотів псувати їм настрою.

Тоді кілька десятків великих човнів вискочили з-за повороту річки і підпливли до нас. Шхуну взяли на буксир. І так, тягнучи її спільними силами, ми вирушили до осель варраулів, що розташувалися менше ніж за чверть милі від нашої зупинки.