Але мої слова не переконали Конесо. Він усе ще дивився на мене з недовір'ям, міряючи мене з голови до ніг пронизливим поглядом.

— Люди кажуть, що кулі з рушниць не беруть тебе…

— Нісенітниця!

— А постріли з луків не пробивають твого тіла, це правда?

— Дурниці! — відповів я, не на жарт розсердившись. — Я такий же смертний, як і всі інші, у мене все таке саме, як і у кожного іншого…

Конесо не спускав з мене підозріливого погляду, так і не вірив мені до кінця. Якось підозріливо нахилив голову, похитав нею раз, другий.

— У всякому разі, ти не заперечуватимеш, що в тобі є щось таке, чого в інших немає?

— Твоя правда, є! — підтвердив я живо.

— От бачиш!..

Він сказав це з тріумфом у голосі, але я зараз же його згасив:

— У мені є щось таке, це правда! Є більше досвіду! Я більше бачив на світі, більше ворогів зустрічав! Одних я бив, інші мене били — і саме від останніх я найбільше вчився… Вчився, чуєш, саме в цьому моя таємниця…

— Ти колись зустрічав ягуарів? — запитав він мене, змінивши голос, наче хотів захопити мене зненацька.

Я відповів спокійно:

— Один раз це було! Я зустрів ягуара на безлюдному острові. А потім ми втрьох, Арнак, Вагура і я, вбили його після жорстокої боротьби.

— То був король ягуарів! — буркнув Конесо багатозначно.

— А біс його знає!

— А до тебе приходив ягуар ночами у сні? — стримуючи подих, випитував вождь, наче суддя або слідчий.

— Снився, після того, як ми забили його, мені не один ягуар снився, — розреготався я. — А тобі нічого не сниться?

— Сниться, — буркнув він, — але інше, добре…

Розмову ми вели перед моєю хатиною, в тіні висунутого піддашка, і я так і не знав як слід, чи вдалося мені розвіяти його сумніви та підозри, чи ні. Боявся, що ні.

Раптом ми помітили Лясану, яка поверталася від річки до свого куреня, несучи на голові велику тикву з водою. Конесо побачив вродливу індіанку, і очі у нього округлилися від хтивості: вождь дивився, наче хотів зжерти її живцем.

— Ти тут? — звернувся він до неї здивований.

— Тут! — відповіла жінка і йшла далі, не звертаючи уваги на нашу присутність.

— Стій, Лясано! — покликав той. — Я щось тобі скажу! Твоє місце не тут!

— А де? — вона підвела до нього розгніване обличчя і пішла повільніше.

— Ти належиш до моєї хати! — заявив вождь. — Іди зараз же туди!

Лясана зміряла його не дуже ласкавим поглядом, але не могла повністю приховати свого страху.

— І що це тобі вдарило в голову!? — фиркнула.

— Не будь зухвалою, дівчино! Слухайся, йди!

— Не піду! — відповіла вона рішуче. — Я належу до роду Білого Ягуара, і тут моє місце, саме тут!

— Ні, підеш! — заверещав вождь. — Рушай! Швидко!

Її опір розлютив його. Видно, приваблива жінка дуже сподобалася вождеві, і він гострив на неї зуби!

— Зачекай, Конесо! — сказав я спокійно і схопив його за плече. — Поговоримо, порадимось по-людськи! Адже у араваків жінки мають свої права і вони не рабині чоловіків, так мені казали!

— Ну й що ж?! Що з того? — гнівно накинувся на мене вождь.

— Вона може робити все, що їй хочеться!

— Не зовсім! Вона ще молода. Мала чоловіка, але втратила його. У неї дитина. Вимагає опіки. Отже, плем'я повинно взяти її під опіку…

— Вона вже має опікуна! — відповів я.

— Кого?

— Мене.

Конесо задерикувато примружив очі.

— Ти хочеш сказати, що ти її чоловік? Але я знаю, що це не так!

— Це не так, але я взяв її під свою опіку, а це майже те саме.

— Вона хотіла цієї опіки?

— Хотіла! — голосно підтвердила Лясана і так войовниче хитнула головою, що її чорні локони аж розлетілися на всі боки. — І надалі хочу тільки його опіки!

Ми були не самі. Крім Арнака, свідками цієї розмови були кілька індійців з нашої групи і кілька чужих араваків, що засиділись у нас. Нахабні домагання Конесо дуже обурили особливо цих останніх. Вождь це помітив і визнав за краще трохи знизити тон і згорнути паруси.

— Ще побачимо! — пробурчав він під ніс і хотів іти.

— Слухай, Конесо! — затримав я його. — Справа досить ясна, і Лясана залишиться зі мною, але те, про що ти говориш, не зрозуміле!

— Що ти маєш на увазі?

— Ти ставиш нам різні перешкоди, а проте прийняв подарунки, одержав і шпагу, і коня. Чи тобі цього мало?

— Може й мало! — визивно засміявся він з власної дотепності.

— Я не розумію одного, — вів я далі. — Там, десь на півдні, мешкають грізні авакої і, здається, збираються сюди, до Оріноко, а ви замість того, щоб зібрати свої сили, марно тратите їх, мов божевільні сліпаки; ви, злісні і сварливі, сієте в племені ворожнечу, накликаєте на себе бурю, нещастя на всіх нас…

— Хто-о-о? — закричав Конесо розлючений. — Хто накликає? Ми? Ми сіємо ворожнечу?!

— А хто ж?

— Ви! Коли вас тут не було, ніхто не порушував згоди. Хто посіяв неспокій у племені, якщо не ви своїм прибуттям? Це ви у всьому винні!

Так говорячи одне й те ж і глузуючи з нас, він пішов, а ми лишилися, охоплені ще більшими сумнівами, ніж до цього. Кілька моїх гарячих товаришів запропонували покинути Серіму і закласти оселі над Іта-макою, за кілька миль від негостинного селища, вверх по течії річки. Але більшість, у тому числі й Манаурі, заперечували проти цього. Вони вірили, що поганий настрій вождів пройде і непорозуміння швидко вщухне.

Наступні дні ми нічого не робили — відпочивали. Їжі у нас було досить, бо мешканці Серіми непогано обжилися за два роки і щедро приносили нам свої запаси, дозволяли ходити на їх поля і збирати дозрілі плоди. Основну їжу араваків становили величезні корені рослини, яку індійці і Педро називали маніокою, — з неї спочатку видавлювали неїстівний сік, а потім уже споживали ці земляні груші. Чудово різноманітили їжу безліч плодів, — їх вирощували на оброблених ділянках біля хатин, росли вони і в пущі. Але найсмачнішою їжею була риба, якої аж кишіло в річці і майже в кожній калюжі. А крім того, ми не відчували нестачі і в м'ясі, починаючи від диких кабанів аж до гусениць, що гніздилися в трухлявих пнях.

Уже через кілька днів люди нашої групи почали втручатися в повсякденне життя селища. Байдикування було не для них. Отже, коли одні шукали відповідно затишних місць, де б викорчувати дерева і обробити маленьке поле, інші йшли до води і різними способами ловили рибу: вудочкою, вершею, а то і просто загороджуючи струмок. А були й такі, що стріляли по рибі з луків або глушили її отрутою. Інші йшли до лісу збирати плоди чи полювати на звіра, з останніми був і я, щасливий, що нарешті потрапив у свою стихію.

Шхуну ми завели по річці до нашого селища і поставили її на якір біля берега прямо напроти моєї хатини. Йшлося про те, щоб корабель був поблизу і завжди на очах, бо в його люках зберігалися всі наші запаси і речі, здобуті в іспанців.

Небезпека, яка загрожувала від акавоїв, не дозволяла мені відпочивати, і я кілька разів проводив заняття з вогнестрільною зброєю. Стрільці вчилися охоче, аж серце моє радувалось. Отож, коли вони набули достатніх навичок, я дозволив брати рушниці на полювання. Індійці вважали, що в пущі зручніше користуватися луками і стрілами, ніж вогнестрільною зброєю, але все ж таки вони брали її, чіпляючи собі через плече, бо це, на їх думку, надавало більшої краси чоловікові, викликало до нього більшу пошану.

У вільний від походів у ліс та на річку час ми не забували занять і з вогнестрільною зброєю і з луком, списом, палицями, духовою рушницею, про яку я досі не мав уявлення. Це бамбукова труба завдовжки вісім-дев'ять футів, з якої на досить значну відстань видувалися маленькі отруєні стріли. Нас усіх охопила своєрідна гарячка змагання, а деякі стрільці добилися виняткових успіхів у навчанні.

Конесо і його підспівувач Пірокай з самого початку намагалися роз'єднати нашу громаду, щедрими обіцянками відтягнути од нас людей, але мало чого досягли. Наміри їх, за винятком двох випадків, провалилися. Наші люди хотіли бути разом, почували себе справді єдиним родом, єдиною сім'єю, і я незабаром зрозумів, чому це так: справа була не лише в спільному досвіді і пережитій разом недолі, не в тому, що всі встигли зжитися між собою; причиною цього не був я, моя зброя і навантажений корабель. Ні! Справа полягала, насамперед, у тому, що вони були тепер інші, не такі, як решта араваків. Ці люди, пошарпані долею, кидані по світу, пішли вперед у своєму розвитку, зміцніли і загартувалися, в їх жилах жвавіше текла кров, у них було більше життєвої сили, пружності, рухливості, вони більше цікавилися життям, сильніше прагнули радощів життя, ніж їх земляки, що засиділися тут у пущі.