Я полегшено зітхнув, увесь був у поту. Лише за кілька хвилин кров почала як слід пульсувати і до мене повернулась нормальна здатність мислення.

Все це діялося в густій темряві, в якій не було нічого видно. Безпосередня небезпека вже не загрожувала мені, але я знав, що повністю від неї ще не звільнився. Гадина була десь поблизу, може притаїлася за кілька дюймів од мене. Я не наважувався ні поворухнутись, ні навіть гукнути товаришів, що спали в гамаках.

Так я провів кілька годин не рухаючись, доки не почало світати. Коли світло смугами пройшло в середину хатини і розігнало темряву, я роздивився навкруги. Змії ніде не побачив. Прокинулися товариші. Я розповів їм про те, що трапилось. Усі схопилися.

Довелося перетрусити майже всі речі, оглянути в хатині всі кутки, перш ніж ми знайшли гадюку. Вона заховалася недалеко, серед гілок під моєю постіллю. Це була виключно отруйна і хижа змія. Потрапивши в пастку, вона кидалась на нас. Швидко і безпомилково треба було вдарити києм, щоб знешкодити її.

Біля мого ложа було видно отвір в очеретяній стіні, доказ досить багатомовний. Це був уже справжній замах на життя. Всі зрозуміли важливість даного моменту і потребу ефективнішої, ніж до цього часу, оборони. Ніхто вже не заперечував проти того, щоб виставляти вночі варту і стріляти, якщо знову підійде непрошений гість.

— Я стежитиму! — першим оді звався Арасибо. Очі його палали від ненависті.

— Ми всі будемо стежити по черзі! — відповів Арнак.

— Я перший! Цієї ж ночі! — впирався кульгавий.

Він був косоокий, а вночі треба мати добрі очі! Але товариші пояснили мені, що в Арасибо були котячі очі. Отже, на ніч я приготував для нього мушкет, набитий шротом, і наказав стріляти лише тоді, коли ворог наблизиться не менше, як на тридцять кроків. А щоб не забити випадково когось свого, перш ніж стріляти, окликнути його, щоб переконатися, хто саме.

— Я вже впізнаю, хто! — буркнув Арасибо.

Увечері ми застерегли найближчих сусідів, щоб не підходили вночі до нашої хати і до стежки, яка веде в пущу.

Близько опівночі нас збудив постріл. Ми вибігли надвір. Арасибо гукав, що він вистрілив у людину, яка підкрадалася до нашої хати.

— Ти окликнув його? — запитав я каліку.

— А для чого?! Це був ворог!

Ми вмить розпалили факели і побігли на те місце, куди вказав Арасибо. Там нікого не застали. Стрілець або не влучив у ціль, або поранив, а може йому просто примарилося.

Коли розвиднілося, ми ще раз оглянули це місце. І на цей раз легко знайшли сліди крові. Арасибо торжествував. Крові було багато.

Постріл Арасибо дав бажані наслідки — він немовби налякав і віднадив злих духів. Біда із зміями швидко минула, і ніхто в темряві більше не порушував нашого спокою, даремно ми не спали ночами. За кілька днів індійці хотіли припинити пильнування, але я на це не погодився і нарешті переконав їх, що саме тепер, коли в пущі настала суха пора, пора нападів, ми повинні остерігатись небезпеки з двох напрямків, а саме: треба попередити зазіхання чаклуна, а також можливість нападу з боку акавоїв. До нічного чергування залучили всіх чоловіків нашого роду. Передбачення можливої небезпеки було не властиве тутешнім індійцям, які були зовсім безтурботні в цьому відношенні, але я зміг їх переконати, а вони поважали мене і не хотіли завдавати мені прикростей.

Залишилося загадкою, кого поранив Арасибо нічним пострілом. У всякому разі когось не з нашого роду, але в той же час і не Карапану, Конесо, Пірокая чи Фуюді, про що я швидко довідався.

Я передбачав клопоти з акавоями, тому хотів мати докладну карту лісів, гір, річок і стежок, що були між нижнім Оріноко і річкою Куюні на півдні, отже, я послав Арнака і Педро, вправного в малюванні карт, до всіх мешканців Серіми, які могли б дати більш-менш докладні відомості про цю місцевість. Вони охоче давали їх. Була зроблена добра карта, дуже потрібна мені, тимчасом Арнак теж не байдикував, винюхуючи і обережно випитуючи про нічного гостя. Але той поки що зник, як у воду впав. Якщо ця людина десь лежала і лікувалася від ран, то вона добре захована в надійному місці.

Між Педро і мною встановилися дружні відносини. Він виявився юнаком спокійним, ввічливим, старанним, якого не можна було не полюбити. Особливо товаришував він з веселим Вагурою, як брат з братом, і скоро молодий іспанець забув, що перебуває у неволі. Спритний і доброзичливий, він допомагав мені не лише при вивченні іспанської мови. Кмітливий юнак швидко засвоїв аравакську мову. Він, так само як і інші, втішався свободою, а я дав йому навіть вогнестрільну зброю і пообіцяв, що при першій можливості поверну його до батьків. Може й смішно, але завдяки йому я відкрив одну дуже приємну для мене річ: серед іспанців, жорстоких пройдисвітів, були також люди шляхетні, гідні любові й поваги.

Якось уранці я з Вагурою і Лясаною вибрався на полювання. Як завжди, ми йшли тією стежкою, яка, мабуть, тягнулася на десятки миль на південь, через перевали гір Ітамаки до долини річки Куюні, і якою з давніх часів користувалися мандрівні індійські купці. За поясом у мене був пістолет, а на плечі рушниця, яка стріляла дуже влучно, хоч і не так далеко, як мушкет. У Лясани був лук, з якого вона майже завжди влучала, а Вагура озброївся мало вживаною в цій місцевості зброєю — духовою рушницею, її стріли, невеликі і легкі, були страшні: заправлені отрутою кураре, вони, навіть ледве дряпнувши великого звіра чи людину, за кілька хвилин приносили йому неминучу смерть.

Коли приблизно через дві години ми дійшли до місця, багатого на звірів, нас захопила така злива, від якої стало майже зовсім темно в лісі. Лясана і я припали до стовбура величезного дерева, яке індійці називають мора, а Вагура сховався так само за десять кроків од нас.

Хоч була вже суха пора, але щодня нам доводилося спостерігати величезні зливи, що тривали годинами, потім знову виходило яскраве сонце і чиста блакить розливалася по небу. На цей раз дощ був короткий, минув за якісь півгодини. Швидко розпогодилося, і в пущі посвітлішало.

Ми ще стояли під деревом, а я вже за мисливською звичкою вдивлявся в лісову гущавину, що оточувала нас, кидаючи погляд також на гілля дерев.

У надзвичайній тісноті тут наче росло три ліси в одному, бо, крім звичайних дерев, унизу буяли непрохідною гущавиною кущі, а вгорі, на гілках дерев, розрослася третя пуща, армія паразитичних кущів та інших рослин цього роду. До того ж усю цю плутанину обминали у всіх напрямках страшенно заплутані тенета з ліан-канатів. Я любив вдивлятися в цю стихію буйної розкоші, що якось солодко приголомшувала мене.

Раптом я напружив зір. Швидко забилося серце, підвів рушницю для пострілу. Не більше як за десять кроків од нас, над землею, в гіллі дерева, причаївся величезний удав. Це був не сірий комуті, що живе біля води, бо відзначався яскравим забарвленням: жовтими плямами на сірочервоному фоні. Невідомо було, який він завбільшки, бо я бачив меншу його частину. Але мусив бути величезним, судячи з товщини тулуба. Удав висунув голову з-за листя гілок і стежив згори, що діється на землі. Він уже давно помітив нас.

Я ще трохи вагався, що робити — стріляти, чи ні, коли нашу увагу відвернули від удава якісь дивні звуки, що йшли здалеку, з глибини пущі. В кількох місцях там тріщало гілля, і той шум, спочатку невиразний, наближався все ближче до нас, а потім почулися й інші голоси, грубі і глухі: чи то кумкання, чи то хрюкання.

— Сагвіно! — прошепотіла до мене Лясана. — Дикі свині!

Вони цілим стадом ішли прямо на нас. Я багато наслухався про те, які небезпечні ці тварини для людини, якщо їх необережно роздратувати. Засліплені своєю лютістю, вони кидаються на ворога, — людину чи ягуара, — і, як би той не оборонявся, найчастіше роздирають його на смерть. Тільки поспішна втеча на дерево може врятувати від розлючених пащек.