Але раптом кинув Лясану і поспішив за Карапаною, який уже зник з хати.

Коли вони пішли, жінки швидко охололи. Мати запитала дочку, вказуючи на мене:

— Вони доторкувались до нього?

— Ні.

Старенька заспокоїлась, але її смуток не розвіявся. Вона дивилася на мене недоброзичливо, неприязно. Мабуть, смішні теревені чаклуна про мою, так би мовити, шкідливу душу все-таки справили на неї враження. А може, набридли їй клопоти, яких я мимоволі завдав? Я посміхнувся до неї, але вона не відповіла. Тільки коли я витяг з-під мати пістолет, жінки втішилися, що ми не були беззахисні проти Конесо і Карапани, а я знову сяк-так повернув собі повагу старої.

Жінки одразу ж почали уважно розглядати зілля, яке пожертвував Карапана: чи не домішав він туди чогось отруйного? В цей час я пильно вивчав місце біля ложа, де чаклун робив якісь загадкові дії. Там на землі стояв тільки кухоль з водою для мене. Раптом усе стало ясно. Я знайшов пояснення, а від хвилювання мене наче хто облив гарячою водою з голови до ніг. Сумнівів не було: тихе булькання походило від збовтування води в кухлі, а збовтували, щоб у ній щось розчинити. Отруту? Звичайно, отруту, ось чому чарівник був такий впевнений, що ще сьогодні я розпрощаюсь із цим світом. Коли б не моя пильність, не відкрили б його хитрого задуму, а якби відкрили, то вже запізно.

— Радійте! — закричав я. — Я вас здивую.

Я наказав Лясані принести половину дині, влити в неї води з мого кухля і дати напитися чужій собаці, яка прибігла до нашої хатини разом з двома гістьми і ще крутилася поблизу.

— Це собака Конесо, — зауважила мати Лясани.

— Тим краще.

Я не знав ще напевно, чи моє підозріння справдиться. Собака вихлептала воду як слід, потім бігала перед хатою разом з іншими собаками. Лише через п'ятнадцять хвилин Лясана вбігла з повідомленням, що песик впав як скошений і дригає лапками в передсмертних конвульсіях. Отрута швидко подіяла.

Слухаючи її розповідь, я задоволено посміхався, але десь в глибині душі була у мене тривога й страх. Люта ненависть чаклуна пройняла мене мимовільним жахом. З твердим рішенням все ж таки повести рішучу боротьбу я заснув знову.

Збудили мене вигуки. Цього разу веселі. Наші приносили з пущі здобич. Перед моєю хатиною вони наклали немалу купу вбитих кабанів. Всередину ввійшли з палаючими очима Вагура і Арнак, несучи високо на бамбукових жердинах шкуру ягуара.

— Є! — закричав Вагура.

— Шкура ціла! — вихвалявся Арнак. — Немає жодної дірки. Чи ти чарами його вбив?

Молодий друг добре знав, як загинув ягуар, і тільки жартував, але його жарт підказав мені одну думку.

— Може, чарами! — посміхнувся я. — Це взагалі непогано придумано! Чи далеко він одійшов від місця пострілу?

— Сто кроків, ти через ліве око прострелив йому мозок.

У хату ввійшли Манаурі, негр Мігуель і ще багато індійців, — усі в доброму настрої.

— Десять і десять і ще вісім — стільки диких свиней, — радів Манаурі. — Як їх поділити, порадь?

— Дванадцять для людей Конесо, — відповів я, — вісім для Пірокая, а ті, що залишаться — вісім, для нашого роду.

— Чи не забагато для тих?

— Ні!

— А чаклун Карапана нічого не одержить?

— Аякже, одержить. Шкуру ягуара.

— Шкуру ягуара?! Шкуру ягуара?!

Всі думали, що погано почули, або я не зрозумів питання Манаурі.

— Ви правильно почули! — підтвердив я. — Карапана одержить шкуру ягуара.

Вагура схопився за голову, інші підняли галас.

— Яне! Таку чудову шкуру цьому негідникові? Це безглуздя. Це ж твій герб. Віддати йому?

— Йому! — сказав я, із сміхом дивлячись на їх остовпілі міни.

— Яне! — розсердився Арнак. — Він погано це зрозуміє! Подумай — усіх облетить чутка, що ти боягуз! Йому не повинна дістатися шкура ягуара.

— Дістанеться, — наполягав я на своєму, — і, побачите, він добре все зрозуміє!

Після цього обидві жінки розповіли товаришам, як знову чарівник зробив спробу отруїти мене.

Народ араваків, північна частина якого мешкала саме над річкою Ітамака, без сумніву, мав кращі побутові умови і вищий культурний рівень, ніж більшість південно-американських племен, особливо лісових. Було це, так би мовити, землеробське плем'я, на противагу таким, як, наприклад, акавої чи інші караїби. Це не тільки примушувало араваків вести осідле життя, а й дозволяло їм удосконалюватися в деяких видах ремесла. Так, араваки, вірніше їх жінки, славилися гончарним і ткацьким виробництвом. Багатоколірні тканини, вироблені на простих ткацьких верстатах, були предметами обміну, що користувалися великим попитом у інших індійців. Коли не було дощу, мати Лясани щодня кілька годин ткала надворі з рослинного волокна узорні мати досить тонкої роботи. Хоч у розумовому відношенні араваки випередили інші племена, але в незначній мірі і так само, як і вони, перебували в тенетах забобонів. Вони були в полоні різних чарів, ворожінь, заклять, духів і демонів. Іноді мені здавалося, що їх темні вірування дуже нагадували ту страшенно заплутану пущу, яка звідусюди оточувала нас, бо були такі ж непрохідні, їх так само важко було подолати.

Духи, в більшості своїй лихі і настирливі, могли набирати різного вигляду — страхітливих звірів, потворних чудовиськ, або ставали невидимі, і тоді вони були найгрізнішими. Мучили у сні людей, отруюючи їх кров, мисливцям у пущі плутали стежки і розум, іншим несли хвороби і смерть. Проста людина здебільшого була беззахисна перед ними, отже, як могла — захищалася талісманами. Але були серед людей і такі, які укладали з нечистою силою союз, або навіть самі, з власного бажання, перетворювалися в демонів чи кровожерливих бестій.

Такі страшні люди упирі завдавали своїм ближнім багато зла, а чаклун племені повинен був напружувати всі свої здібності, щоб їх викрити і скарати на смерть. Особливу небезпеку викликали шкідники, що як люди могли бути невинні, чесні, добрі, але мали кровожерливу душу найгіршого демона, самі цього не знаючи. Коли вони спали, їх душа крадькома виходила з тіла і робила навколо страшні спустошення, навіть серед найближчої рідні. Цих мимовільних ворогів племені вислідити було найважче. Мерзотний наклеп Карапани, що саме я маю таку душу, міг накликати на мою голову велике лихо. І як зняти з себе таке обвинувачення?

На щастя, люди нашого роду не так легко піддавалися забобонам, а Арнак майже зовсім від них звільнився.

Наступного дня, коли позносили з пущі мисливську здобич, я покликав до ложа Арнака, Вагуру, Манаурі, Арасибо і Лясану, щоб розповісти їм про мій план дій проти чарівника.

— Нарешті! — заядло скреготнув зубами Манаурі. — Нарешті прозрів! Коли його вбити?

— О, ні! — відповів я. — Вбивати не можна.

— Так він і надалі шкодитиме!

— Ми знищимо його тією ж зброєю, якої він ужив проти мене: чарами!

— Чарами? — вождь вимовив це слово протяжно, вагаючись.

Не зволікаючи, я пояснив їм, про що йдеться:

— Ти, Арнак, з двома товаришами візьмеш шкуру ягуара, занесеш її Карапані і урочисто повідомиш його, що це подарунок від мене. Скажеш, що око, крізь яке я вбив звіра, має чарівну силу і бачить усе, про що чаклун думає, і негайно передає черепу ягуара, а череп, який залишився у мене, про все мені зразу ж розповідає. Так він попередив мене про отруту, яку чаклун підсипав мені у воду для пиття, і собака Конесо повинна була здохнути. Скажеш, що знищення шкури не допоможе, чарівне око все одно бачитиме і повідомить череп, а той уже мене. Ще скажи, що шкура ягуара захищає мене від будь-якої небезпеки, отже, кожний замах на мене обертається проти самого злочинця. Поки що загинула собака Конесо, але так може статися з кожною людиною, і ніщо вже не допоможе. Ти підеш, Арнак?

— Піду!

— Чи це приборкає Карапану? — Манаурі трохи випнув губу вперед.

— Думаю, що приборкає! — відповів я, хоч і не був упевнений в цьому.