— Відомо кому, дитині Лясани!

Біля мене наче щось аж забулькало, немов од придушеного сміху:

— Ні, не дитині Лясани. Він барабанить на смерть Карапані, але сам не знає про це, дурень…

— Мелеш казна-що, Арасибо, — ледве посміхнувся я.

— Карапана вмре сьогодні… або завтра…

Він сказав це байдуже, ніби передчасні жарти стриму вали його. А може, я його погано зрозумів?

— Що ти верзеш, Арасибо?

— Карапана помре сьогодні… або завтра… вночі…

В байдужому на перший погляд голосі була якась прихована тверда нота, що насторожила мене. Тільки тепер я подивився йому в обличчя і занімів. Його похмура замкнутість останніх днів зникла. Знову з очей ішла давня ненависть, але не тільки — все обличчя його аж світилося диявольською радістю.

— Що з тобою? — схопився я здивований.

А він бавився моїм здивуванням. Гримаса сміху перекосила обличчя каліки. Видно було, що Арасибо щось приховує, але дражнився і не поспішав показати, що саме.

— Говори ж, хай тобі біс, Арасибо!

— Коли наш мисливець іде на полювання, його стріли не завжди отруєні кураре, бо його немає в цьому лісі. Цю отруту треба купувати у далеких індійців макуші, дорого за неї заплативши негідникам. Але росте в наших хащах своя отрута, кумарава, хоч і не така сильна, як кураре. Ми вживаємо її, бо вона також убиває.

— Ближче до діла, Арасибо!

— А хіба ж я не до діла? Так от: кумарава теж убиває. Паскудне у неї листя. Тільки доторкнешся до нього рукою — одразу виникають чиряки, людина ходить, мов п'яна. А якщо доторкатися частіше — людина вмирає. Страшне листя…

— Ближче до діла, Араеибо, ближче! Не дратуй мене!

Кульгавий подивився на мене довгим, ущипливим поглядом, повним ідіотської втіхи від мого нетерпіння.

— Ну що за гарячка в тебе, Білий Ягуаре, — весело пробурмотів, примруживши розкосі очі. — Мене цікавить, як би ти почував себе, Ягуаре? Наприклад, кладуть тобі щоночі листячко кумарави до ліжка. А ти про це нічого не знаєш. Зойкаєш і в'єшся від болю, а чиряки все вилазять, і тобі дедалі гірше, ти на очах в'янеш, згасаєш… О! Дивись, яке ж маленьке листячко!..

Він розгорнув шматок старої тканини, який до цього часу тримав у руці, і відкрив щось, що лежало всередині. Це було маленьке сірозелене, напівсухе, зморщене листя.

— Я знайшов його на постелі дитини Лясани… І додав підводячись:

— Щоночі їй це підкидають… Мусила захворіти…

— Хто підкидав? — поставив я безглузде питання, бо вже зараз мені почало щось прояснятися.

— Він, він, Карапана!..

Щось аж закрутилося мені в голові. Оце так відкриття! Вмить я зрозумів його значення. Якби схопити чаклуна на гарячому, ото був би тріумф! Я звільнився б від страшних підозрінь, бо справжній злочинець був би викритий. З шаленою радістю я схопив Арасибо за плечі і тряс його до безтями, танцюючи і щось вигукуючи. Захекавшись, прохрипів:

— Як ти відкрив це, чоловіче?

— А-а-а, відкрив… Думав, шукав…

Потім я знову запитав:

— А дитина… дитину вдасться врятувати?

— Так.

Я готовий був розцілувати цього виродка, задушити в обіймах.

— Ти чаклун! Оце так голова! Ти чудотворець!

Коди ми трохи заспокоїлись і повернулися до дійсності, постало питання, що робити далі. Скликати таємну нараду друзів. А кого саме? Манаурі, Арнака, Вагуру і більш нікого. Може, ще й негра Мігуеля? Ні, тільки індійців, це ж справа племені. А Лясану? Звичайно, і її.

Друзі були недалеко, на річці. Вони саме готували шхуну до швидкої втечі, на випадок, якщо на нас нападуть із Серіми. Припинили роботу і негайно прибули. Педро поблизу не було, а коли прийшла Лясана, ми. засіли в хаті, і Арасибо розповів усім про своє відкриття. Так само, як і у мене, їх початкове приголомшення перейшло в нестримну радість. Важкий камінь спав із серця і в мене, і в моїх друзів. Але в той же час ми добре розуміли, що саме тепер нас чекає найважливіше завдання: розправа з чаклуном не на життя, а па смерть.

— На смерть! Його смерть! — повторював Манаурі, стиснувши зуби.

Ми припускали, що Карапана підкидав отруту кожної другої або третьої ночі, а знайдене листя кумарави було вже зів'яле, і ми сподівалися на відвідини чаклуна саме цієї ночі. Тому вирішили вартувати по двоє одночасно, змінюючись опівночі.

— Тебе, Яне, ми не рахуємо, — відізвався Манаурі. — Твоя рана ще не загоїлась.

І справді, я ще не зовсім одужав. Але не годилося тримати мене осторонь у цю вирішальну хвилину, тому приєднали й мене, як третього, додаткового до першої зміни варти Арнака і Арасибо.

— Ще одно ми повинні вирішити остаточно, — сказав вождь після тривалого обміркування. — Єдине рішення — вбити його! Ми повинні вбити його!

— Повинні! — аж задихався Арасибо.

— Хто проти цього? — запитав Манаурі, уважно глянувши на мене.

Арнак і Вагура мовчки кивнули головою на знак згоди, я також. Іншого виходу не було — лишалося тільки убити чародія.

— Дозвольте й мені вартувати, — попросилася Лясана.

— Вартуй! Можна! — відповів Манаурі. — Але не з нами надворі, а в своїй хатині, біля дитини…

Ніхто, навіть найближчі, не повинні були знати про наші наміри. Лясані порадили спалити мату, на якій спала дитина, і покласти хлопчика на ніч в іншому місці куреня, але так, щоб мати Лясани ні про що не догадалася.

Надвечір випав рясний, але короткочасний дощ. Він уже перестав, а хмари все ще закривали небо. Ми побоювалися, що ніч буде дуже темною, але дарма. Десь понад хмарами світив місяць і трохи розганяв темряву на землі.

Курінь Лясани стояв приблизно за п'ятдесят кроків од річки задньою стороною до води, а входом — до пущі. Навколо, крім потоптаної трави і кількох поодиноких, кущиків — залишків пущі, не росло більш нічого. Відкрита місцевість і неповна темрява сприяли нам…

За зброю у кожного в нас були короткі зручні дрючки з твердого дерева, а крім того, Арнак і Арасибо взяли з собою ножі, а я — пістолет, заряджений шротом для стріляння на близьку віддаль. Домовившись на всякий випадок про сигнали голосом, ми, як тільки настала ніч, зайняли свої позиції. Арнак заховався за курінь, з боку річки, а Арасибо і я з протилежного боку, за кілька кроків од входу.

В самій хаті, як порадив Манаурі, вартувала Лясана.

Дощ кілька разів падав нам на голови короткими раптовими зливами, і тоді ставало майже темно, а повітря лишалося весь час тепле й вологе. Ми промокли до нитки, але нічого не зробиш, терпіли.

Нічого не можна було зробити і з нудьгою довгих годин, що тяглися дуже поволі. Безперервно вдивляючись напруженим поглядом у темряву, ми стомлювались, наші почуття притуплялися. До того ж ми непевні були, чи з'явиться ворог цієї ночі, і це зовсім не сприяло нашому пильнуванню. Час від часу нам здавалося, що ми бачимо якісь примари. Дивні, як завжди, голоси розлягалися і на краю пущі, і на березі річки, а в темряві шмигали таємничі тіні. То були блукаючі собаки та інші домашні тварини чи якась дика гадина, що виповзала з гущавини, а може величезні комахи або невідомі страхіття.

Надходила північ, я вже збирався йти будити друзів на наступну варту, коли за куренем почулося триразове плачливе кумкання жаби — умовний застережливий сигнал Арнака. Він напевно щось помітив. Я міцніше стиснув палицю в правій руці, лівою намацав рукоятку пістолета.

Було, як і раніше, на початку ночі — не темніше і не ясніше. Перед нами маячів курінь, тінь якого відбивалася на фоні трохи освітленого майдану. Раптом мені здалося, що саме на цьому фоні, ліворуч, щось зачорніло, немовби хтось стояв, притулившись до рогу хатини.

Штовхнувши в бік Арасибо, я показав йому рукою на загадкову тінь.

— Він! — шепнув кульгавий схвильовано. — Є…

Це був хтось чужий, не Арнак. Ще звечора ми домовилися з юнаком, що він передчасно не залишить свого поста. Але загадкова істота не була схожа на Карапану, здавалася трохи нижчою і кремезнішою, в той час як чаклун був худорлявий, цибатий. Таємнича людина рушила крадькома до входу в хатину. Я переконався, що це не Карапана. А може, вони вдвох? Може, чаклун підкрадався ззаду, за цим першим?