— Ти, негіднику, тепер про все заспіваєш! — гримнув над ним Арасибо. — Кажи, бо ягуар тебе розшматує!

Арасибо сам охоче роздер би його на шматки. Але знову й на цей раз він нічого не добився. Канахоло тільки зціпив зуби і мовчав як мертвий.

— Нічого з нього не витягнете, — почувся голос із кола прихильників чаклуна, немовби підбадьорюючи молокососа.

— Погано! — буркнув до мене Арнак. — Упертий негідник! Програємо!

— Невже програємо? Ти, Арнак, так легко опускаєш крильця?

— Не доведемо його вини.

— Я не впізнаю мого Арнака, який повісив носа перед таким шмаркачем… Ти осліп. Арнак, недобачаєш!..

Мого друга вразила прихована бадьорість моїх слів, так само як мене недавно здивувала зміна голосу у Арасибо. Арнак підвів на мене очі.

— А ти побачив щось добре?

— Бачу.

І я розповів про здогадки, на які мене навели незвичайні рухи полоненого, а також його спроба приховати під собою бамбукову трубку. У Арнака засвітилися очі, хоч він завжди вмів володіти собою. За хвилину він сам переконався в правильності моїх спостережень.

— Собака! Щось прикриває! Тепер я сам бачу! — прошепотів він і з подивом глянув на мене. — Яне, знову повертається твоя спостережливість, сили вертаються до тебе! Не дамося!.. Тільки дозволь мені, щоб я викрив їх підлість.

— Звичайно! Роби, що хочеш!

Арнак попередив кількома словами Манаурі, Вагуру і Арасибо про підозру, наказав ще більше розпалити багаття і викликав до полоненого кількох старших воїнів як з нашого роду, так і з усіх інших, а особливо недовірливих. Приготувавши все, він сильним і урочистим голосом повідомив, що око ягуара не можна обдурити. Око ягуара розповіло нам про злочинні наміри чаклуна і вказало, де Канахоло ховає листя кумарави.

— Ви хочете бачити, де? — запитав юнак, повівши навкруги переможним поглядом.

— Дуже цікаво! — почулися голоси.

— Так дивіться!

Він підійшов до полоненого, взяв його під пахви і, шарпнувши, поставив на ноги.

— Бачите?! — крикнув гнівно.

Всі ми бачили: на мотузку, що опоясував стан молокососа, на правій сідниці висів шматок бамбука.

— Що у тебе в цьому бамбуці? — гримнув Арнак на полоненого.

Це вже не був пихатий, гордий учень чаклуна. Це був шмаркач, переляканий до непритомності, полохливе маля, що тремтіло від хвилювання і страху.

— Що у тебе в бамбуці? — тепер уже Манаурі повторив питання твердо, з наказом: — Говори!

Канахоло бурмотів під ніс щось незрозуміле. Його раптова розгубленість лише стверджувала паші переконання, що в трубці було щось підозріле. Але все-таки ми ще не мали цілковитої впевненості. Арасибо підскочив до полоненого, зірвав у нього з пояса бамбукову трубку, вийняв затичку і на очах всіх висипав те, що було всередині, на свою долоню, в запалі не дбаючи про обережність. Там було два чи три пом'ятих листки.

— Кумарава! — писклявим од хвилювання голосом заіржав кульгавий, в цю хвилину схожий швидше на демона з пекла, ніж на людину.

Простягнену долоню наблизив до вогнища і наказав підходити людям, щоб добре роздивилися.

— Ну, це кумарава, чи ні? — запитував він у кожного, а в горлі у нього від нестримного хвилювання щось наче кумкало, гуділо, свистіло.

Він знав, що настала хвилина, в яку вирішується все, в яку він міг знищити владу чаклуна, свого запеклого ворога. Перемога, ненависть і божевілля відбивалися на його обличчі, що все аж тремтіло. Шалено хрипів до кожного:

— Скажи, чи не кумарава?

— Так, кумарава! — стверджували зі страхом люди нашого роду.

Інші мовчали, як мовчать приперті до стіни, але бачили, визнавали, бо заперечити не могли.

Мати Лясани протиснулась крізь натовп з білою матою в руці.

— Кинь листя сюди, — наказала вона каліці, — ще тобі пошкодить!

Арасибо кинув листя на мату і сам узяв її, все ще тикаючи отруту людям між очі.

Тимчасом Канахоло, якого знову повалили на землю, вирішив, що це остання хвилина його життя, і тремтів, як в лихоманці…

— Дивись на ягуара, — гримнув на нього Манаурі, — і кажи тепер правду, якщо тобі дороге життя! Будеш говорити?

— Бу… буду! — захлипав полонений.

— Хто тебе сюди послав?

— Карапана.

— Говори голосніше, щоб усі чули, хто послав?

— Карапана… чаклун.

— Він давав тобі листя кумарави?

— Да… давав.

— І що наказав робити з цим?

— Наказав його покласти до… до дитини Лясани, де вона спала.

— Скільки разів ти це робив?

— Три… ні, чотири рази… чотири…

— Дитина мала вмерти?

— Так, так, мала…

— Щоб вина впала на Білого Ягуара?

Але в цю хвилину полоненого знову охопив жах, і він розридався, та вже досить було того, що Канахола сказав. Люди чули, зрозуміли: злочин Карапани був явний, ніхто не міг сумніватися в його вині.

Прибіг батько хлопця, розбуджений нашим гінцем. Його присутність була вже непотрібна, адже хлопець визнав вину. Було видно, що Аріпай — так звали батька полоненого — був чесною людиною і, мабуть, навіть не знав про темні справи свого сина. Канахола примусили повторити своє визнання, висловлене хвилину тому. Батько з сумом слухав, приголомшений. Він безтямним поглядом дивився то на нас, то на сина.

— Що ви з ним зробите? — нарешті запитав він.

Було кілька таких, що вимагали негайної смерті молодого винуватця, разом з цим посилаючись на віковічні звичаї племені. В той же час більшість не так суворо засуджували учня чаклуна, вважаючи, що Канахола був лише знаряддям у руках справжнього винуватця. Ці, поміркованіші, не хотіли його смерті, а коли спитали, яка моя думка, я рішуче підтримав їх. І юнака розв'язали, наказали йти з батьком.

— Стеж за ним! — попрощався я з Аріпаєм. — Краще тепер дивись за сином! Не віддавай його в нечесні руки…

Індієць радів, що Канахоло вийшов цілий з такої справи, але обличчя у нього залишалося сумним.

— Мій син, — відповів він похмуро, — не в моїй опіці. Він належить чаклуну. До нього й повинен повернутись…

Наступного дня аравакські хатини облетіла сумна звістка, що Канахоло раптово вмер. Нещасного хлопця знайшли мертвим на краю пущі, недалеко від Серіми, без жодною сліду насильства… Люди нашого роду сприйняли новину дуже спокійно: вони сподівалися, що так трапиться, що така кара спіткає неборака, який відкрив, хоч і не за власним бажанням, таємницю чаклуна.

Визнання Канахоли, спійманого на гарячому, розвіяли безглузді підозріння про те, що я маю душу перевертня. Але справжній злочинець залишився непокараний. Хитрий чаклун добре вмів викручуватися. Він користувався в племені великим авторитетом. Усе було проти нього, навіть смерть Канахоли, але люди з Серіми були настільки боязливі, затуркані, що не сміли підняти бунту. Вони воліли краще повірити неправдоподібним словам чаклуна, який поширював чутки, ніби з Канахолою не все гаразд: хто знає, якими негідними засобами видавили визнання у роззяви, а може молокососові таємно підкинули отруєне листя. Коротше кажучи, Карапана напускав ману, і деякі люди Серіми від страху чи для вигоди підтакували його брехні.

В колі близьких друзів ми гаряче сперечалися, що робити далі. Вирішили, що впливи чародія навіть тепер, уже частково підірвані, були ще дуже сильні, а знищення чаклуна здалося нам зараз неможливим, бо це обов'язково викликало б криваву завірюху в племені.

Тому ми повернулися до попереднього рішення — залишити Серіму, і тепер закінчували останні приготування. Весь наш рід, як один чоловік, поспішав з від'їздом, кожному стали поперек горла злочинні махінації чаклуна. В ці останні дні ще більш зміцніли узи дружби між мною і членами роду, узи довір'я і віри в нашу спільну мету.

Незабаром стало відомо, що й Серіма вже не була єдиним, згуртованим табором людей, об'єднаних спільною думкою. Довідавшись про паш намір покинути ці місця, багато індійців виявили бажання йти з нами. Вони не хотіли залишатися під владою грізного чаклуна. Це було в їх волі, ніхто не мав права заборонити їм мандрувати, бо такі вже були у араваків звичаї. Але їх наміри, звичайно, розізлили Карапану, а також занепокоїли і головного вождя Конесо. Щоб запобігти розладу в племені, — чого обидва вони найбільше боялися від першої хвилини нашого прибуття, — в зрадницькій голові чаклуна народився жахливий план нападу на нас і повного… знищення якщо не всього роду, то принаймні його найголовніших членів, не виключаючи ні Манаурі, ні Педро, ні Лясани. На щастя, доброзичливі люди заздалегідь попередили нас, ми були напоготові і пильно стежили за рухом у Серімі. Не випускаючи зброї з рук, ми в той же час готувалися до швидкого від'їзду.