В іспанському загоні, як і в індійців чайма, відчувався спокій, але я легко зрозумів, що їх згуртованість і зброя, яку вони тримали під рукою, свідчать про пильність. Не помітивши більше нічого цікавого, я швидко повернувся до своїх.

Через дві години, близько полудня, я одержав перші вісті з Серіми: переговори ускладнювались. Іспанці нещадно вимагали великої плати, погрожуючи, на випадок відмови, накласти дуже сувору кару. Вони вже дізналися про моє існування, про наш рід. І що найгірше: недоброзичливі уста шепнули їм, що весь наш рід складається з колишніх невільників, які втекли з іспанської неволі і при цьому вбили багато іспанців. Присутність Педро не дозволяла приховати перед прибулими всіх подробиць нашого минулого і проведених боїв. Але мені було дуже боляче, що серед араваків знайшовся такий негідний донощик; він не побоявся обвинуватити своїх братів перед ненависним ворогом. Невже Конесо дійшов у своїй злобі до такої підлоти?

Тимчасом шхуна відійшла од нашого берега і легко допливла до сховища у віддаленій затоці, про що мене незабаром повідомили. Перед тим я ще наказав винести з парусника на берег всю вогнестрільну зброю, а також папір з пером і чорнилом.

— Педро! — звернувся я до юнака. — Є така іспанська книжка, в якій описуються кумедні пригоди лицаря-дивака… Ти знаєш її?

— Це, мабуть, Дон-Кіхот?

— Так, так, так! Як звати автора цього твору?

— Мігуель де Сервантес Сааведра.

За допомогою Педро я написав іспанцям такого листа:

«Illusrissime Senior Commandante!

Ясновельможний пане Коменданте!

Користуючись з щасливої нагоди Вашого прибуття в наші околиці, вважаю для себе за велику честь, що можу достойному панові передати слова вітання і належної пошани. В той же час дозволю собі з великою приємністю повідомити Вас і довірити Вашій опіці благородного юнака Педро Мартіні, який в результаті вередливого збігу обставин, а також випадкових подій, гідних співчуття і викликаних не з нашої вини, став протягом останніх місяців моїм товаришем по подорожі.

Звертаючись з просьбою до Пана Коменданта взяти ного під свою опіку, я смію наполегливо просити виявити до моїх друзів, індійців-араваків, великодушність, гідну представника народу, який дав світові Сервантеса Сааведра.

Прийміть, будь-ласка, Пане, мої уклони.

Джон Бобер».

— Чи той Сервантес Сааведра на місці? Може, це звучить дуже високопарно? — запитав я у Педро. — Може, я пишу до якогось хама?

— Спробувати можна… — відповів хлопець, який був у чудовому настрої від того, що його справи повернулись на добре, хоч не без жалю думав про розлуку з нами.

З листом я послав Педро в Серіму, попросивши його залишитися там із своїми земляками. І мені, і моїм товаришам, а особливо веселому Вагурі він дуже припав до серця. І, хоч це й не було останнє прощання, ми всі ніжно обіймали його.

Незабаром до мене підійшла мати Лясани і з якимсь загадковим виразом обличчя і пошепки повідомила, що вона тільки що повернулася з пущі, де збирала зілля. На узліссі її зустрів старий Катаві, який проживає там, де наша ріка (Ітамака) впадає у Велику Ріку (Оріноко), і наказав їй передати мені, щоб я прийшов до нього в ліс. Він хоче розповісти мені щось дуже важливе. Але Катаві попередив, що все повинно залишитися в повній таємниці.

— Чому він сюди сам не прийде? — запитав я, підозріваючи тут якусь хитрість, якої стара не помітила.

— Не хоче, щоб його тут бачили. Мабуть, дуже важлива справа.

— Катаві? А хто він? Ти його знаєш?

— Знаю, знаю його добре. Він свій. Добрий чоловік і ненавидить чаклуна. Піди до нього, бо йому ніколи…

Я розповів про це Арнакові і Вагурі; хоча вони добре й не знали Катаві, але ставилися до матері Лясани з повним довір'ям.

— Ходімо втрьох, — запропонував Вагура, у якого від зацікавлення аж очі палали.

Ми пішли озброєні, як на полювання. В умовленому місці зустріли Катаві. Це був літній індієць, ще досить бадьорий. Займався він риболовством. Хатина Катаві стояла на п'ятій милі вниз по течії річки. Для обережності відійшли од місця зустрічі на кількасот кроків, уважно вдивляючись у гущавину, хоч індієць здавався чесним і викликав довір'я. За нами ніхто не стежив.

— Говори, Катаві, — підбадьорив я його, коли ми всі четверо вже стояли в затінку великого дерева.

Катаві був, можливо, добрий рибалка, але нікудишній оповідач. Його треба було слухати уважно і з маси зайвих слів виціджувати, мов через сито, справжній зміст розповіді. Чим далі розповідав Катаві, тим з більшим напруженням і здивуванням ми його слухали.

На світанку цього дня Катаві ловив рибу і побачив на річці у ранковій темряві п'ять чужих човнів. Це були так звані ітауби, величезні човни, витесані кожен з цілого стовбура дерева ітауба. Звідси й назва човнів. Вони пливли з нижньої течії Великої Ріки. В човнах сиділи іспанці. В темряві Катаві чув, як вони іспанською мовою командували гребцями і висадилися на малому острові, що лежав біля самого берега, якраз напроти того місця, де стояв рибалка. Незабаром три човни попливли далі і ввійшли в гирло річки Ітамака, де, як дізнався Катаві, вони перебувають і зараз. В той же час два човни, що залишилися на острові, його зацікавили найбільше. Саме сьогодні, коли розвиднілося, Катаві побачив багато полонених, може близько трьох разів по десять, які лежали покотом в одному човні і всі були зв'язані ликом. Щоб краще роздивитися, він виліз на дерево і згори впізнав, що це були варраули.

Полонені лежали зв'язаними, тому іспанці не поставили біля них численної варти: лише двох іспанців вартових і двох індійців. Катаві довгий час стежив за ними, але більше вартових не побачив.

— Як ти думаєш, чи скоро вони залишать острів? — запитав я рибалку.

— Я не помітив, щоб вони мали намір залишити острів. У таборі було спокійно.

— Вони не залишать його до тих пір, поки ті три човни з Серіми не повернуться на острів, — одізвався Вагура.

— Це так.

— А що з другим човном? Ти говорив, Катаві, що у них було дві ітауби, — допитувався я. — Одна повна полонених. А друга? Вона порожня?

— Ні, вона повна до краю, залишилося тільки трохи місця для гребців.

— А що в ній?

— Не знаю, вона накрита матами. Мабуть, провізія для всього загону, адже їх усіх близько десяти раз по десять.

— Чи ти, Катаві, переконаний в тому, що зв'язані полонені — це варраули?

— Вбий мене, якщо це неправда!

Вже під час розповіді рибалки я твердо вирішив допомогти варраулам і звільнити їх з неволі.

Справджувалося те, що говорив мені Педро про систему repartimientos.

Мабуть, варраули не виконали вимог іспанців, і ті силою забрали тридцять чоловік у неволю.

— Ми зв'язані урочистим союзом з варраулами, — нагадав я товаришам. — Вони наче наші брати. Не дозволимо їх кривдити.

— А я не просив би іспанців звільнити їх, — збентежився Вагура.

— Ніхто й не думає їх просити, — відповів я рішуче. — Самі звільнимо.

Обидва друзі аж підскочили з радості, навіть серйозний Арнак пожвавішав.

— Катаві, — звернувся я з пошаною до рибалки. — Велика заслуга в тому, що ти зробив. Ми вдячні тобі. Але це не все. Ти повинен ще допомогти нам при їх визволенні, без тебе це зробити неможливо.

Катаві, як відомо, був старим рибалкою і не виявляв великого запалу до геройських вчинків. Він зніяковів.

— Чи я зможу?

— Ти тільки покажеш нам дорогу, а все інше ми самі зробимо.

— Якщо так, то добре, добре, — заспокоївся Катаві і знову розохотився.

— Як краще пробратися з берега на острів?

— Легко, дуже легко. Я маю два малі човни. Це дуже близько.

— Скільки людей вони можуть вмістити?

— Шестеро, семеро.

— Чудово! Нас буде шестеро, я ти, як провідник, сьомий. Вирушимо туди, як тільки стемніє.

Катаві був занадто важливою особою в цьому сміливому поході, щоб його можна було залишати без нагляду. Крім цього, дуже важливим для нас був докладний опис острова, що міг зробити лише він, бо пробиратися туди доведеться в темряві пізньої ночі. Отже, ми, не питаючись його згоди, забрали старого з собою, обережно обминаючи здалека чужі хатини, кружним шляхом, крізь зарості вздовж берега річки, дійшли до нашої оселі. Тут ми наказали Катаві сісти в темному кутку хатини і для товариства приставили одного з воїнів.