Полонені знали, що їх чекало в Ангостурі, тому щиро дякували нам за звільнення. Виділивши варраулам запас їжі на один день, я наказав їм якнайшвидше повертатися до Каїїви тим самим човном, яким їх привезли іспанці, а на майбутнє — бути обережнішими.

— Вогнестрільної зброї, яку ми захопили у іспанців, я вам не дам, — сказав я варраулам на прощання, — бо ви не вмієте з нею обходитись. Візьміть луки і палиці, відібрані у двох індійців, щоб було чим полювати по дорозі. Ти чуєш, Вагура, чуєш? Я додаю вам ще чотири луки із стрілами.

— А ти думаєш, Яне, що я раніше про це не догадувався? — кумедно наїжачився молодий друг.

— Го, так ти, бестія, хитріший, ніж я думав! — усміхнувся я з удаваною повагою.

Тимчасом варраули стояли тісною громадою і дуже схвильовано гаряче про щось перешіптувалися.

— Що там у них? — запитав я Аріпая.

Аріпай недочув, а з групи варраулів виступив сильний молодий чоловік, наскільки я міг роздивитися в темряві, і рішуче звернувся до мене:

— Білий Ягуаре, мене звуть Мандука і цінять мене за хоробрість. Ти нас врятував од неволі і ганьби. Сюди, до наших друзів, також прийшли іспанці. Вони нападуть на них так, як і на нас. Ми повинні тобі допомогти. Я не хочу вертатися зараз до Каїїви. Я залишусь тут і боротимусь. Дай мені зброю і наказуй, що робити. Я з тобою, Білий Ягуаре!

— І я!.. І я!.. — вигукували інші.

Я був захоплений і, признаюсь, радісно схвильований такою несподіванкою. Глянув на Вагуру:

— Брати їх?

— А чому ж ні? Брати!

— А як бути із зброєю? З луками, стрілами?

— Знайдуться для них.

— Гаразд! — звернувся я до Мандукі. — Я охоче приймаю вашу допомогу. Скільки вас?

Їх було одинадцять. Усі палали бажанням битися з іспанцями і помститися за кривду.

— Я беру вас із собою, — додав я, — але з умовою, що в усьому ви коритиметесь моїм наказам. Аріпай буде їх перекладати…

Зараз же після від'їзду решти варраулів усі ми вирушили в зворотну путь, за винятком одного нашого воїна. Він залишився з молодим рибалкою пильнувати човна з запасами.

Успіх нічного походу був повним, ворог навіть не дізнався, хто його подолав. Це піднесло наш настрій і, коли ми близько опівночі повернулися до наших хатин, очі у кожного палали з радості. Арнак чекав нас і зараз же побачив наше задоволення.

— Ведемо союзників! — хвалився Вагура. — Одинадцять варраулів хочуть воювати!

— Це правда? — звернувся Арнак до мене.

— Правда, — відповів я. — Вони залишилися на узліссі! Займись ними! Хай переночують у якійсь відлюдній хатині. На світанку дай їм зброю — зайві луки, палиці, кілька ножів — і хай чекають дальших наказів!..

Пізніше, коли Вагура розповідав Арнакові про хід нічного походу, хлопець задумався і занепокоєно сказав:

— Ви залишили тих чотирьох, зв'язаних в гущавині? Вони мають там загинути?

— Ти не хвилюйся! — заспокоїв я його. — їх легко знайдуть іспанці, коли повернуться з Серіми на острів…

Крім Арнака, нетерпляче чекала нас ще одна віддана нам людина — Лясана. Вона принесла з своєї хатини теплу страву — варені плоди пальми буріті — і запросила нас їсти, Я щиро пригорнув чарівне створіння до себе.

Решту ночі, доки було темно, я проспав здоровим міцним сном. Вранці, коли вже зійшло сонце, мені приснилися якісь примари. Вони почали душити і мучити мене, немовби сама передбачлива природа хотіла застерегти, не дозволяючи спати в зрадливому почутті безпеки. Наставав день тяжких рішень і рішучої розправи з ворогом, з жорстоким ворогом, як це показала остання ніч. Чи міг хто-небудь спати спокійно в такий день?

Але збудили мене не примари, а настирливий, схвильований і знайомий голос:

— Білий Ягуаре! Білий Ягуаре!

Я розплющив очі і побачив над собою Аріпая. Вираз його обличчя швидко зігнав сон з моїх повік.

— Аріпай, це ти? — запитав я. — Що трапилося?

— Погано, пане…

Я зрозумів, що справді погано: вчора він ще звертався до мене запросто, вчора я не був для нього паном.

— Та що ж трапилося, друже? Говори!

— Зрада, пане, — зашепотів, — передбачається зрада! Я втік з Серіми…

— Що? — розхвилювався я не на жарт. — Вони вислідили, що ти вчора вночі…

— Ні! Не це, Конесо готує нам зраду!

— Конесо? Хай його грім поб'є! Що ж він зробив?

— Ще нічого, але затіває. Він хоче виказати нас іспанцям!

— Вас? Кого це вас?

— Усіх, хто задумав залишити Серіму разом з вашим родом. Знаєш, після смерті Канахоло…

— А-а, то, мабуть, чаклун суне свого носа?

— Не знаю, пане, цього не знаю! Захисти нас, пане, ми не хочемо йти в іспанську неволю…

— Гаразд, Аріпай, залишайся тут!.. Ти знаєш, скільки людей Конесо хоче видати іспанцям?

— Багато, Білий Ягуаре! Всіх, хто не відданий йому. Я чув, що п'ять разів по десять, а може й більше…

— Разом з родинами?

— Ні, самих чоловіків. Іспанці жінок не хочуть брати.

— Іспанці взяли вже цих людей?

— Ще ні. Значна частина з родинами зуміла втекти в пущу. Кілька сімей прибігло сюди, до тебе. З ними моя дружина і діти… Але не всім пощастило. Ті, ще залишилися, вже не можуть утекти, бо їх стережуть іспанці з індійцями з племені чайма, а до них приєдналося також багато людей Конесо. Конесо до цього часу нічого ясно не сказав, але ми добре знаємо, що він задумав.

— А люди, яких стережуть, знають, що їх чекає у іспанців?

— Авжеж, знають.

— То вони, мабуть, захищатимуться?

Аріпай завагався і ще більше похмурнів.

— Сила на їх боці, — відповів непевно. — Подумай, пане: дванадцять іспанців з рушницями проти наших. А ще ж гребці чайма і люди Конесо… Де вже там захищатися?

— І всі люди Конесо такі зрадники? Щоб власних братів віддавати в іспанську неволю?

— Чи всі — це невідомо, пане! Можливо, цим вони хочуть відкупити свою свободу. Кожний думає про свою шкуру…

Це були слова сумні і разом з тим сповнені ганьби. Страшна безодня розкривалася переді мною. Адже араваки були не нікчемні, не боягузи, в цьому я міг переконатися на прикладі людей нашого роду. Серця їх засуджували зраду, їм можна було довіряти. Отже, якщо деякі з них дійшли до такої підлоти, щоб ціною кривди одноплемінників купити власний спокій, то вина за це, без сумніву, падала на вождів. Жалюгідний і душевно слабий Конесо, злочинний шаленець Карапана, Пірокай — брат Манаурі — ці люди погано впливали па своє оточення. І саме вони боялися нашого прибуття у плем'я! — Так міркував я. Разом з тим у мені наростав гнів.

За хвилину Арнак і Вагура ввійшли до моєї хати і своїм мовчанням у відповідь на моє запитання підтвердили повідомлення Аріпая про те, що люди Конесо готові на зраду.

— Адже за рік іспанці повернуться сюди, — скипів я, — і їх теж заберуть у полон!

Аріпай знизав плечима:

— То що ж робити, пане?

— А як ти думаєш, Аріпай? Якщо наш рід виступить проти іспанців, що тоді буде?

У індійця запалали очі:

— Ти переможеш їх, пане! Білий Ягуар непереможний!

— Ні, не про це йдеться! — пояснив я. — А що буде, коли люди, яких Конесо призначив у іспанську неволю, візьмуть зброю в руки і захищатимуть свою свободу?

— Будуть захищатися, пане! Будуть! — квапливо сказав Аріпай.

— А ви? — звернувся я до молодих друзів. — Яка ваша думка?

— Якщо у них не відберуть зброю раніше, ніж ми вирушимо, то й вони, напевно, не залишаться осторонь, — обережно відповів Арнак.

— Так, якщо у них не відберуть зброю, — вторив йому Вагура.

— Але чи може це статися? — запитав я. — Які вісті від Манаурі? Прибув гонець?

— Тільки що. Його ледве випустили з Серіми, втік від них. Те, що говорив Аріпай, правда. Нам треба швидко діяти, Яне.

— Що нового у варраулів?

— Вони одержали зброю і слухняно сидять у крайній хатині. Чекають твого наказу.

— Хай і надалі сидять спокійно! А як наші воїни — готові?