Але спокійно було тільки до половини ночі. Потім раптом збудив нас відгук кількох пострілів з мушкетів, що пролупали на серімському майдані один за одним. Це був відгомін якогось бою. Ми вискочили з хати і з зброєю напоготові всім гуртом побігли щодуху до місця пригоди.

Ще здалека в іспанському таборі помітили незвичайний рух. Кілька наспіх розпалених вогнищ освітлювали берег ріки, і при їх світлі ми побачили немов мурашник розлючених людей. Я наказав загонові заховатися в темряві за два гони від табору, а сам з Арнаком пішов далі.

— На нас напали! — обурено вигукнув до мене дон Естебан, ледве ми наблизилися. — Зрада! Ганьба!

Це здалося мені просто неймовірним.

— Хто ж насмілився б напасти на вас?

— Хто насмілився б! — люто передражнював іспанець. — То пан капітан знає чи, може, тільки прикидається?

— Присягаюсь усім святим, що не знаю!

— То хто це, — повторював іспанець завзято одне й те ж. — Це панські червоні любимці, це панські аравак-ські вихованці?

— Цього не може бути. Вам щось примарилося.

— Присягайся, що це неможливо, присягайся, що марилося, а потім глянь туди.

Він показав на берег річки, де майже над самою водою лежав труп індійця.

— Хто це? — запитав я, остовпівши.

— Один з ваших розбійників. Ми підстрелили його, шкода, що тільки одного.

— Скільки їх було?

— Багато.

— Вони прийшли з селища?

— Біс їх знає! Мабуть, річкою припливли.

— Вбили когось?

— Ні, це наше щастя. Тільки поранили ножами двох білих. Ви дорого заплатите мені за зраду!..

Загадковий випадок звалився на мене, наче грім. Я був не менш розлючений, ніж дон Естебан, і так приголомшений, що добру хвилину не міг зібратися з думками. Все жахливо плуталося. Які ж це неслухняні безумці наварили нам каші? Я наказав перенести труп ближче до вогнища і придивився до його обличчя. Я не знав убитого, не впізнав його і Арнак.

Пришкандибав з обвислою щелепою Конесо, ще не витверезившись, з дуже безглуздим і переляканим обличчям. Він довго вдивлявся в обличчя мерця, перевертав його на всі боки, нарешті подивився на дон Есте-бана і запевнив його розгнівано, з єхидною перекривленою пикою:

— Це не наш! Чужий!

Іспанець хотів кинутися на нього, вважаючи, що він бреше, але інші жителі Серіми підтвердили слова вождя так переконливо, що дон Естебан завагався.

— Це варраул! — заявив раптом Аріпай, який підійшов пізніше за нас. — Я їх добре знаю. Це варраул!

Конесо ще раз уважно подивився на мерця і похитав головою:

— Так, тепер впізнаю! Це варраул!

Я згадав Мандуку і його варраулів, які розмістилися в одній з хатин на нашій поляні. У мене виникла підозра. Нічим не виявляючи своїх здогадок, я звернувся до іспанця:

— Якщо я не помиляюся, то солдат вашої милості, який учора прибіг захеканий з лісу — Фернандо, так його ім'я, здається, — говорив про полонених, які начебто звільнилися…

Дон Естебан процідив крізь зуби щось наче про прокляті береги і нічого не відповів. Він мусив переконатися, що це був напад варраулів, бо почав вимагати від Конесо виставити посилену варту на решту ночі, що слухняно і квапливо було виконано. Втихомиреним іспанцям ми побажали доброї ночі і залишили Серіму.

Повертаючись назад, я повідав Арпакові мої підозріння щодо варраулів.

— Так, це, напевно, вони, це вони вчинили напад, — шепнув зажурений Арнак. — Але Арінай свідок, що я сумлінно виконав твій наказ і пояснив їм, щоб нізащо в світі не сміли виходити з сховища. Що ми з ними зробимо?

— Ходімо до них!

Ми пішли всім загоном, взявши Аріпая за перекладача. По дорозі захопили смолоскипи, але запалили їх аж на місці, після того оточили хатину, яку варраули не повинні були залишати.

В хаті всі лежали покотом. Коли смолоскипи освітили приміщення, здавалося, що варраули тільки прокинулися. Позіхаючи, вони протирали очі. Мандука, який лежав останнім від дверей, підвівся шанобливо.

Ми полічили. Всіх було десять, а не одинадцять.

— Де одинадцятий? — запитав я Мандуку через Аріпая.

Мандука все ще вдавав заспаного, тер повіки, щось бурчав, не відповідав.

— Він вийшов за своєю потребою, — одізвався хтось нахабно з темного кутка.

— А йди-но сюди! — сказав я до нього.

Потягаючись, смільчак встав з набундюченою пикою. Не дуже поспішав підійти ближче.

— Жвавіше, — крикнув я так голосно, що аж пальмові гілки зашелестіли на стелі.

Він наблизився, все ще надутий.

— Чому ти не спав досі? — запитав я.

— Я спав.

— Якщо ти спав, то звідки знаєш, що цей, одинадцятий, вийшов за потребою?

— Я знаю. Це вже моя справа, звідки!

Я намацав його набедрену пов'язку, яка ще була на ньому. Вона була вологою.

— Мокра? Ти що, впав у річку?

— Ні, — він брехав, навіть не заїкаючись. — Мочусь, бо хворий.

Я не міг стриматися, вдарив зухвальця в пику.

Перш ніж він засвітив п'ятами, я знову схопив його однією рукою під пахву, а другою — ноги і кинув об стіну. Він пробив її, бо вона була з хмизу, і застряв у дірці.

— Хто ще хоче брехати? — поглянув я навколо і зупинив свій погляд на Мандуці.

Молодий воїн стояв, покірно нахиливши голову.

— Пробач, пане! — сказав він ввічливо. — Ми не будемо приховувати правди.

— Ви нападали?

— Так, пане!

— Чому?

Мандука збентежений глянув на мене:

— Іспанці хотіли скривдити нас. Ми ненавидимо їх. Ну й не втримались.

Я глянув на варраулів:

— Не втрималися?! Ви воїни чи молокососи? Один не втримається, інший бігає на двір, як цуценя… Ви мали наказ не залишати хати!

— Мали, пане! Наша вина, не заперечую! Але… на протязі дня ми чули стільки пострілів, що не могли тут всидіти. Ми хотіли також щось зробити…

— Як дурні! Чи ви не розумієте, що своїм безглуздям могли погубити нас всіх, цілу Серіму!

— Тепер знаємо! Ніколи цього більше не буде, пане!

Незважаючи на все це, мені подобався Мандука і його компанія. У них були відважні серця — не побоялися напасти на сильнішого ворога — і разом з тим у нього був відкритий погляд і він щиро визнавав свою помилку.

— Ти підеш тепер зі мною, — наказав я, — і будеш позбавлений волі, поки не поїдуть іспанці. А всі інші віддайте зброю і залишайтесь тут у хаті. Хто вийде з неї без дозволу, той дістане кулю в лоб.

Я наказав зв'язати руки Мандуці, щоб люди бачили, що це не жарти. Мій наказ був виконаний. Варраули неохоче, зволікаючи, повернули нам зброю. Після цього, залишивши на варті двох воїнів з нашого роду, а також п'ять добровольців з числа серімських утікачів, ми, задоволені, що все так щасливо обійшлося, пішли поспати кілька годин до світанку.

Ніч пройшла спокійно. Минуло вже дві години, як зійшло сонце, а іспанці все ще не вирушали. Довідавшись, що вони й не думають скоро від'їжджати, я пішов у Серіму, щоб дізнатися про причину зволікання виїзду. Я не знав їх сьогоднішнього настрою, а тому вирушив так, як і попереднього дня, зі збройним загоном на чолі з Вагурою і Арнаком, які крокували за моїми плечима.

В Серімі все було без змін. Знову люди трохи бенкетували, деякі сміялися самі до себе, інші лежали в гамаках в тіні хатин або вешталися без діла по майдану. При денному світлі деякі іспанські воїни, а також індійці з племені чайма впізнали у вбитому вночі індійцеві одного з варраулів, яких мали забрати з собою.

Звідси задоволення дона Естебана, якого він не приховував переді мною: остаточно вияснилося, що араваки не брали участі в нічному нападі.

— Я радий, дуже радий! — повторив мені іспанець з солодкою усмішкою, потираючи свої коліна. — І признаюся вашій милості, що я не хотів би залишити Серіму, не висловивши вам свого задоволення. Отже, на доказ моїх щирих почуттів — а ми ж союзники — маю честь подарувати пану і його відважним людям скромний подарунок.