Пригадую прикру подію в нашому наметі, яка сталася зразу ж після того, як ми прибули на берег Міссурі. Ми сиділи біля вогнища.

Батько саме повернувся з селища, куди опівдні ходив у якихось своїх справах. Він сів біля мене. Очі в нього були наче скляні.

— Завтра всі підемо в селище! — весело заговорив він. — Побачиш, Бізончику, скільки там цікавих речей! Коли добре продам шкури, куплю тобі…

Батько раптом дихнув на мене таким огидним смородом, що мені аж млосно стало. Перше ніж я встиг вибігти надвір, у мене почалися блювоти.

— Не чіпай дитину, ти, п'янюго! — гримнула мати. — Глянь, що наробив! Людського сумління не маєш!

Батько страшенно розгубився і не знав, що йому робити. Я побачив в його очах такий смуток, що мене взяв жаль. Хоч мені ще було млосно, але я з усієї сили намагався усміхнутися.

— Тобі ще погано? — спитав він безпорадно.

— Ні, батьку! — хоробро запевнив я. — Мені вже зовсім добре.

— Полеж трохи на шкурах!

— Не треба, нічого мені не буде..

Батько від почуття своєї провини наче протверезився і ліг спати голодний. Я весь час почував слабість, паморочилася голова. Мати поклала мене спати. Я майже зараз же заснув.

З того дня я став почувати непереможну огиду до горілки.

Наступного дня вранці мати гарно одягла мене; ми мали іти в селище всією родиною. Мати взяла для продажу щойно пошитий і гарно гаптований індійський каптан з оленячої шкури, а батько — кільканадцять шкурок з останнього зимового полювання, а я взяв човник — каное, що його батько гарно вирізьблив з дерева і розмалював різними фарбами.

Коли ми прийшли в селище, я був приголомшений. Такого жвавого руху і таких цікавих речей я ще ніколи не бачив у житті. Великі дерев'яні будинки, що стояли на значній відстані один від одного, утворювали два ряди обабіч вулиці. Скрізь снувало безліч людей, отож я, щоб не загубитися, міцно тримався за материне плаття і вбирав очима цей дивовижний світ. Найбільше було тут індійців та індіанок різних племен, які відрізнялись між собою прикрасами на головах та на сандалях-мокасинах.

Раптом ми почули ревище наче сотень бізонів і тупіт незліченних копит. Оповиті туманом куряви, білі верхівці на височезних конях гнали череду худоби. Я вперше в житті побачив уславлених ковбоїв — білих пастухів, у яких на головах були капелюхи з широкими крисами, а біля сідел довгі вірьовки — лассо, щоб ловити корів та биків. Найбільш дивували мене короткошерсті американські коні, куди вищі від наших мустангів. Тут я вперше уздрів худобу — «таврованих бізонів» білої людини. Видовище було цікаве, тільки від худоби несло нестерпним смородом. Ми кинулись тікати якнайдалі.

Найбільш вразило мене багатство товарів у крамницях. Купи різноманітних речей громадились аж до стелі; їх було стільки, що й не злічити. Я не знав, на що дивитися спершу.

«От які багаті ці американці!» — думав я зачаровано, пригадуючи розповіді дядька Гучного Грома, який знав їхні міста на сході. Правду кажучи, в цих крамницях було не так уже й багато товарів. То тільки моїм наївним очам здавалися вони якимось чудом.

Ми зустріли дружніх нам сіуксів. Вони дуже зраділи і повели нас за селище. Там, на луці, розпаливши вогнище, вони нашвидку приготували для нас чай, якого ми досі не знали. Один з сіуксів багато років був у неволі в племені чорноногих, отож він знав нашу мову і любив нас.

— Це «коричнева вода» Довгих Ножів, — пояснив він.

Він сказав, що цей чай дуже дорогий, а білі люди так його люблять, що просто жити без нього не можуть.

Не знаю, як моїм батькам, але мені ця «коричнева вода» зовсім не сподобалась. Вона була дуже гірка.

Зате я з великим інтересом прислухався до розповіді сіукса про білих людей, з якими він мав нагоду обізнатися за довгі роки, прожиті в індійській резервації. Він скаржився на вбивчу нудьгу свого існування, позбавленого звичної діяльності. Скінчилося полювання, до якого він звик змалку, і тепер сіукс почував себе наче у в'язниці.

— Ви, — казав він, — ще щасливі, бо можете мандрувати, куди вас очі ведуть, і жити, як заманеться. Але чи надовго вам вистачить вашої свободи?

Потім він застеріг нас, щоб ми не брали їжі білих людей:

— Не їжте їхніх страв. Від них випадають зуби.

Він розповідав про згубний вплив хліба і солодощів. Показуючи нам свої зуби, казав:

— Гляньте! Здорові всі як один. Отакі вони в усіх старих людей. Але гляньте на зуби цього хлопця, який їв борошняні страви білих!

Він покликав одного з молодих сіуксів, зуби в того справді були гнилі.

— Ще до недавнього часу, — провадив він, — багато з нас доживало до ста років. Та відколи ми підкорилися білим і маємо з ними зносини, нас убивають смертельні хвороби. Ми гинемо — і, мабуть, незабаром з нашого племені не залишиться нікого.

Він узяв пасмо свого довгого волосся й сказав:

— Такого волосся не має ніхто з білих людей. Я знав тільки одного білого чоловіка з довгим волоссям, це був генерал Кастер. Кілька років тому він загинув у битві з нами у горах Кам'яного Барана. Голова білої людини часто буває огидно лиса і гладенька, мов пташине яйце. А знаєте, чому?

— Ні.

— Ми, попоївши, витираємо масні пальці об волосся, через це у нас волосся росте. А білі люди миють волосся якимось паскудством, що зветься милом. І волосся у них випадає.

— Виходить — вони дурні.

— Дурні, але до того ж і страшенно хитрі. Яка людина із здоровим розумом може збагнути їхні плутані стежки, їхню жорстоку підступність? Отож вимінюйте ваші шкури тільки на порох і ковдри, це вам потрібно. Та глядіть, щоб білі купці не впхнули вам силоміць своєї їжі, і як вогню стережіться отої гадючої отрути для миття волосся…

Ми обіцяли не робити цього і, подякувавши за чай та добрі поради, повернулися в селище.

Рантом я зупинився, мов зачарований, і, шарпнувши матір за плаття, ледве пробелькотів:

Мамо, дивись! По вулиці йшли три істоти, яких я ще ніколи не бачив у житті: біла жінка років, може, тридцяти, з таким чарівним обличчям, що вона здалась мені неземним створінням; друга жінка із зовсім чорним обличчям, наче пофарбована на ознаку жалоби, і білий хлопчик, може, трохи старший від мене, але вже одягнений, як дорослі, тільки в коротеньких штанцях. Я не міг відірвати погляду від цієї трійки. Тим часом вони зайшли в крамницю, мабуть, хотіли щось купити.

— Мамо, чого ця жінка така? — питав я. — Може, в неї вмер чоловік і тому вона така чорна?

— Мабуть, — відповіла мати, але батько засміявся:

— Ах, ти!.. Хіба ж ти не знаєш, жінко, що це зовсім не жалоба? Це її справжня шкіра.

— Ой, і ця чорнота ніколи не змиється?

— Ніколи. Отакою вона народилася і такою вмре.

— Це жахливо. Звідки ж на неї така напасть?

— Дурниці ти плетеш, жінко, нічого тут жахливого нема. Це такі ж люди, як ми, і так само відчувають горе або щастя. Багато поколінь їх жило під гарячим сонцем, через те вони так почорніли…

— Як же зветься це плем'я?

— Негри. Це була жінка негритянка. Зараз ми побачимо її знову, коли вона вийде з дому…

Я завжди був сповнений найглибшої пошани до величезних батькових знань і зараз побожно глянув на нього, але тільки на хвилину, і нетерпляче втупив погляд у двері крамниці, щоб побачити те, що мене хвилювало найбільш: білого хлопця!

Нарешті вони вийшли. У хлопця було дуже біле обличчя і — бідолаха! — він був так коротко обстрижений, що видко було вуха, які кумедно відстовбурчувались від голови, його спотворили так, що боляче було дивитися, але він мужньо й лагідно зносив заподіяну йому кривду. Мені він здався схожим на веселого пустуна.

Зараз тяжко змалювати враження, яке справив тоді на мене цей перший білий хлопець, якого я бачив у житті. Щось наче осяяло мене, зворушило. В цьому був проблиск чо-і осі. зовсім нового, якогось чужого, іншого світу, який, проте, став уже не такий чужий, бо наближався до мене разом з цим хлопчаком.

Я вирішив подолати свою несміливість.

— Мамо! — мовив я хутко. — Я хочу подарувати човника, можна?