Книжка, яку мені подарував Фред, була англійським букварем. Ніхто з наших, навіть дядько Гучний Грім, не вмів читати, зате ми з цікавістю розглядали гарні ілюстрації. Різні сцени з американського життя, яке було для нас досі глибокою грізною таємницею, раптом розкрилися перед нами в усій яскравості. Якою хвилююче правдивою була для нас кожна сцена в книжці: ось дівчинка в садку біля будинку, ось хлопець трусить яблуню, а поруч з ним собачка й кошеня, що п'є молоко, далі собака на цепу, кімната з чудернацькими меблями, дивовижна будівля з неймовірно високим димарем, потворні машини, кожна більша, ніж десяток людей одразу, залізні мости, колії, страхітно високі будинки над людною вулицею, трамвай на цій вулиці, запряжений кіньми, а перед ним біжить щодуху хлопчик. Цей хлопець, який тікав від коней, наче наближав до нас чужі й далекі речі; через нього оживали й інші малюнки. Індійці з пір'ям на головах, які мчали на конях, остаточно завершували для нас враження від тієї хвилюючої книжки.

Великі дива містила вона в собі, і щоразу, перегортаючи її сторінки, ми відкривали щось нове й цікаве.

Так само незвичайним для нас був тоненький, довгастий пакуночок, що його подарувала мені Фредова мати. Батьки поклали посеред намету цілу купу шкур, що сягали мені аж під пахви, прикрили її гладенькою ковдрою, а на ковдрі поклали пакуночок.

Потім почали радитись, хто ж повинен його відкрити. Доручили дядькові Гучному Громові, як людині, що знала світ та його чудеса.

Мати скликала з сусідніх наметів кілька родин, і дядько взявся до справи. З належною поважністю він розгорнув папір. Всередині теж був папір, з гарним кольоровим малюночком.

— Тут є якийсь напис, — зауважив батько.

— І навіть золотими значками! — зраділа мати.

Всі присутні глянули на дядька, але той був безпорадний — він не вмів читати! Отож дядько розгортав пакуночок далі. Як же ми здивувались, коли виявилось, що зісподу був ще папір — весь срібний, і лише під ним — плитка з темно-коричневої маси, досить твердої, але не такої твердої, як дерево.

— Що ж це може бути в лиха? — питався батько.

— Може, це спресований порох? — подав хтось думку.

Дядько понюхав плитку.

— Дурниці — який там порох! Пахне інакше. Навіть приємно пахне!

Дядько поклав плитку й знизав плечима.

— А може, це мило? — висловив здогад хтось із присутніх.

Після нашої розмови з сіуксом ми частенько говорили про мило.

— Мило тане в воді, це відомо, — заперечив дядько. — Може, й це також розтане, тоді ясно — мило!

— Але чому ж воно таке темне, коричневе?

— Мило!

Дядько послинив пальця і потер плитку: палець замастився в щось коричневе.

— Розтає! — гукнули люди в наметі. — Справді мило!

Хтось спритніший запитав:

— А яке воно на смак, покуштуй!

— Адже мило гірке!

Дядько обережно лизнув палець. Раптом обличчя йому проясніло.

— Вже знаю, що це! — радісно гукнув він. — Це найсмачніша річ у світі. Я чув про неї! Вона зветься: шоколад!

Він відломив шматочок, і дав мені покуштувати.

— Нащо ж ти даєш такий великий шматок? — заперечила мати. — Може, це отрута?

— Це шо-ко-лад, жінко!

Я покуштував і, признаюсь вам, онімів. Я не сподівався, що непоказна коричнева плитка може мати такий чудовий, солодкий смак!

Тепер, коли справа з'ясувалась, виник новий клопіт, нова проблема: як саме і хто мав з'їсти плитку шоколаду. Звичайно, шоколад був мій, але покуштувати хотіли всі, і ротів було багато. Нарешті, рада батьків і матерів ухвалила, що я сам повинен це вирішити.

— Ти хочеш сам з'їсти все? — урочисто запитали мене, і п'ятдесят людей, великих і малих, які були в наметі, пожадливо втупили в мене напружені погляди.

Але я вмів бути великодушним.

— Ні! — відповів я, сміливо, не заникнувшись, як належить індійцеві. — Нехай покуштують усі!

Плитку поділили на тисячу дрібних шматочків (тисяча — це, може, й перебільшення, але їх було неймовірно багато!) і шматочки порозкладали на ковдрі. Мені, як власникові шоколаду, припав почесний обов'язок наглядати за порядком і справедливістю розподілу. Отож я сидів біля ковдри і дивився, як люди заходили, брали свою пайку, клали в рот і виходили. Приходили не тільки діти, з'являлися й воїни. Батьки знову пишалися з мене, а я пишався ще більше, хоч поводився стримано.

Ніколи в нашому наметі не було так людно. Адже я мав ще й другу річ, і навіть привабливішу: буквар. Діти разом зі мною переглядали малюнки. Дорослі обговорювали з моїми батьками кожну деталь малюнків. Дядько міг багато що пояснити і знову став нам у пригоді. Прийшов вождь Крокуюча Душа і пильно перегортав сторінку за сторінкою. Ще уважніше дивився чаклун Кінаси. Всі розмовляли про книжку й про мене, наче я справді був героєм.

Книжка навела всіх, хто вмів мислити, на розмову про американців. Ми знали, що незабаром американці цілком підкорять нас. Усіх гнітила думка: який він справді, цей народ? Адже неможливо, щоб усі були такі, як оті купці в Форт-Бентоні, або як комендант Уістлер. Якими ж вони виявляться справді і чи зіткнемося ми хоч колись з добрими, справедливими американцями?

Увечері до нас прийшли кілька старших воїнів і завели з батьком серйозну розмову про це. То були, мабуть, найкращі хвилини мого життя. Вже вкритий на сон теплою бізонячою шкурою, я лежав і прислухався до розмов цих досвідчених людей. Мене морив сон, але я намагався почути кожне слово.

Розмова тривала до півночі. Коли гості пішли, я вже спав. Крізь сон мені вчулося, що мати обережно кладе мені під голову книжку. Так усю ніч я проспав на букварі.

Мій дядько Гучний Грім чимало попрацював у ці дні і став у пригоді всьому нашому табору. Купцям у Форт-Бентоні стало важко дурити наших людей. Всі знали, що це дядькова заслуга. Знали це й купці і посилали йому вслід не один проклін. Дядько не брав цього до серця, навпаки, поводився невимушено і де міг, кепкував з купців. Чим більше вони на нього злостились, тим веселішим ставав Гучний Грім. Вони намагалися його підкупити, давали крам задурно — він не схотів; хабарів теж не брав. Купці пронюхали, що дядько любить вихилити чарчину, і почали частувати його горілкою, намагаючись приспати його пильність. Дядько не відмовлявся, але пив крадькома, за спиною в своїх земляків, і за кожним разом мав з купцем принципову розмову.

— Скажи, білий брате, чому ти частуєш мене горілкою? — питався дядько.

— Бо ти страшенний пройдисвіт, — звичайно відповідав купець, — але все-таки я люблю тебе.

— То це ти з дружби мене частуєш?

— А як же інакше? Тільки з дружби.

— І не будеш плутати до цього своїх брудних справ?

— Goddam you, навіщо… Я не дурю тебе. Зрештою, дружба дружбою, а бізнес бізнесом.

— Тільки з цією умовою я можу випити.

— Пий.

Дядько вихиляв чарочку, щонайбільше дві невеличких, і рішуче відмовлявся пити більше, але потім ще завзятіше захищав своїх земляків від шахрайства купців. З цього чаркування дурисвіти не мали ніякої користі і далі сушили собі голови, як би їм загнуздати дядька.

Саме тут і трапилася пригода, яка прогриміла на всі північно-західні прерії. Дядькова слава долетіла до віддалених наметів різних племен і деякий час його навіть називали «Два Набої». З цієї пригоди не мало посміялися в преріях.

Джон Сміт був одним з найбагатших купців і мав славу останнього шахрая. Саме він найбільше заповзявся на дядька і весь час міркував, як би його знешкодити. Гучний Грім знав про ці наміри, але, наче наперекір небезпеці, любив ходити до крамниці Сміта і подовгу сидіти там. В крамниці стояли зручні лавки для гостей, завжди можна було наслухатися досхочу всяких цікавих речей. Під маскою грубуватої добродушності, між Смітом та дядьком тривала вперта боротьба, але дядько з завбачливістю індійця весь час стежив за купцем.

Як відомо, ми розбили свій табір на кілометр нижче від Форт-Бентона над самісінькою Міссурі. Стежка до селища бігла понад річкою. Дорогою дядькові не раз траплялися дикі качки й інше водяне птаство. Отож дядько завжди носив з собою рушницю, заряджену дробом. Це була пістонка, яку заряджали з дула, — і хоч їй було чимало років, била вона непогано.