Агент порозкладав на землі багато доларових банкнотів, утворивши з них наче барвистий килимок. Віяв вітерець, отож канадець пригнітив їх камінчиками та грудками землі, щоб вони не порозліталися.

— От перший внесок доларів, який ви одержите, якщо підпишете умову й відступите канадському урядові вашу землю. Кожного року ви будете одержувати таку ж суму…

Наші воїни пильно стежили за його рухами, потім зашепотілися між собою. Їм стало смішно. Якийсь дотепник пустив ущипливий жарт. Всі з великою, явно злостивою увагою дивилися на розкладені долі банкноти і ледве слухали слова канадця.

Нарешті агент обірвав свою промову і трохи ображено запитав:

— Що ви там бачите таке кумедне? Хіба ж ви не розумієте, що я вам кажу?

— Розуміємо дуже добре, — чемним голосом відповів Крокуюча Душа, — але вибач, що нас бере сміх.

— Що ж тут кумедного?

— Невже ти й справді не бачиш?

— Не бачу. Може, ти скажеш мені, в чому річ?

— Тоді я скажу, начальнику. Ти пригнітив гроші грудками землі. Навіщо?

— Щоб вони не порозліталися.

— Оце якраз дуже кумедно. За наші прекрасні землі ти хочеш заплатити чимось, що може так легко розлетітися?

— В цих банкнотах криється велика магічна сила, — образився агент.

— Може, це сила для вас, білих людей. Але ти сам показав нам, які немічні ці гроші, як швидко вони тікають. І тому — вибач — нас бере сміх.

— Сіукси, — повчально мовив агент, — називають ці паперові банкноти «маса ока», що означає «білий метал», бо кожен банкнот можна обміняти на дзвінкі срібні монети. За них можна придбати все, що має людина. Ці гроші — велика цінність і сила.

Наш вождь узяв у руку один долар. На ньому була намальована лиса чоловіча голова.

— Стікі кікінаси! — здивовано гукнув він своїм воїнам.

Ці слова означали: «лиса голова». І знову наші ущипливо посміхнулись. З того часу чорноногі почали називати канадський долар «лиса голова».

— Це велика цінність і сила, — нетерпляче повторив канадець.

Крокуюча Душа взяв трохи глини, зліпив з неї кулю й поклав у вогнище. Куля нагрілася, але не репнула. Вождь звернувся до агента:

— А тепер дай мені пригорщу твоїх грошей. Покладемо їх у вогонь разом з глиняною кулею. Те, що швидше згорить у вогні, буде менш цінне.

Агент похитав головою:

— Мої гроші згорять швидше, бо вони паперові. Це нічого не доводить…

— Тоді зробімо інакше, — запропонував Крокуюча Душа.

Він витяг з-за пояса шкіряний мішечок, наповнений сухим піском, і подав його канадцеві:

— Висип пісок на долоню й полічи зернятка. А мені дай свої гроші, я їх теж лічитиму. Те, що швидше можна полічити, буде менш цінне.

Агент заглянув у мішечок і зараз же повернув його вождеві.

— Бавишся в дотепника! Я б не зміг полічити зернятка піску й за місяць. Звичайно, ти швидше полічиш мої долари.

Крокуюча Душа перестав посміхатися. Серйозний, суворий вираз з'явився на його обличчі.

— Тоді, — мовив він, — зрозуміло, що має більшу цінність: ваші гроші чи наша земля. Земля ніколи не загине. Вона існуватиме вічно, і завжди на ній народжуватимуться люди, тварини, рослини й ріки. Було б підлотою, якби ми зараз продали вам життя майбутніх людей і тварин цієї землі. Ми одержали цю країну від Великого Духа. Ви хочете нас позбавити нашої батьківщини. Вам легко полічити ваші гроші й обернути їх на попіл, але тільки Великий Дух здатний полічити зерна піску й стеблини трави в наших преріях.

Агент сприйняв відмову стримано, приховуючи гнів. Він не хотів палити за собою мости, і тому заявив спокійним, навіть приязним голосом:

— Мене вирядила сюди Велика Мати^[11], яка панує над цією величезною країною, що тягнеться від однієї солоної води и до другої, аж до Країни Північних Вітрів, де ніколи не тане сніг в тундрі. Велика Біла Мати любить вас і доля ваша — в її серці. Чи знаєте ви про це? Агент глянув навколо, але індійці мовчали.

— Чи знаєте ви про це? — повторив він голосніше, з притиском.

Крокуюча Душа сміливо глянув йому в вічі.

— Га! — відповів він холодно й спокійно. — Якщо ти нам це кажеш — будемо знати.

— Будемо знати! — твердо повторили його товариші.

— А Велика Біла Мати любить нас так само, як своїх білих синів? — зважився запитати чаклун Кінаси.

— Так само! — запевнив агент, не заїкнувшись. — І бажає, щоб ви уклали з нами умову і жили в мирі під нашою опікою. Невідомо, чи ви дійдете колись згоди з жорстокими Довгими Ножами. Ці американці можуть вас переслідувати. Тоді знайте, що тут — країна ваших друзів — Червоних Мундирів. Ваші брати з народу чорноногих, клану сіуксікау, вже нам підкорилися, і з ними нема клопоту.

— А вони з того задоволені й щасливі? — запитав один з наших.

— Спитайте ось цих двох вождів, які прибули разом зі мною. Вони вам скажуть.

Вождь Крокуюча Душа загадково посміхнувся, так само як інші, і заявив, що нам уже не треба й питати.

На прощання канадець обвів наших воїнів красномовним, проникливим поглядом і, погрозивши пальцем, застеріг:

— Пам'ятайте, що прерії вже не ті, якими ви їх покинули минулої осені. Прибуло багато фермерів із сходу й оселилося в них. Не можна їх кривдити. Їхнє життя й майно — під особливою опікою Червоних Мундирів. Того, хто заподіє якусь кривду фермерам, Royal Mounted буде переслідувати, хоч би й до самого моря.

— Отож, ти кажеш, що білі переселенці зайняли наші землі?

— Це так.

— З якого права? Адже колись канадський уряд уклав з нами урочисту угоду і визнав наші одвічні права на ці землі.

— Правда. Але наш уряд не може стримати стихійний рух фермерів у прерії. Те, що зараз діється, — діється без його згоди.

— Отож білі фермери без згоди уряду відбирають наші землі?

— Так.

— Тоді чому ж Червоні Мундири не проженуть цих злочинців? Чому вони ще й беруть їх під свій захист, а переслідувати, як ти кажеш, будуть нас, справжніх власників цієї землі? За віщо? За те, що ми хочемо захищати нашу власність проти тих, які її незаконно відбирають у нас? Скажи, ти це маєш на думці?

Агент не знав, як йому чесно відповісти на це запитання.

Він тільки знизав плечима й став пояснювати:

— Саме тому я до вас і приїхав. Якби ви згодилися продати вашу землю…

— Про це не може бути й мови.

Наступного дня, після зустрічі з канадцями, ми виїхали з гірського краю. Вкриті лісом підгір'я, що здіймалися навколо нас, вже становили межу наших володінь, визнану іншими племенами. Ще день подорожі, і ми наблизимось до чарівних долин, які були серцем нашої батьківщини: в одній з цих долин ми вже багато років зимували, бо вона надійно захищала від найтяжчих морозів.

Це була напрочуд гарна місцина. Гарна — отак, як розуміли це ми, індійці, — тобто багата на дичину. Тут повно було оленів, антилоп та хутрових звірів у хащі, багато риби в озерах. Ми не раз казали жартома, що й Країна Вічного Полювання, напевне, буде не краща, і це була щира правда. Буйна краса навколишньої природи наповнювала насолодою наші серця.

Розмова з канадським агентом викликала в нашому таборі зрозумілу тривогу. Ми вирішили швидко минути долину, де зимували, і відшукати в північних преріях інші групи чорноногих, щоб довідатися від них про все. Не встигли ми ще залишити підгір'я, як тривожне відкриття зупинило наш похід. Ми знайшли сліди, свіжі сліди білих людей; не тих, з якими розлучилися напередодні, а інших. Цих людей було чимало; отаборилися вони десь неподалік. Прибулі навіть і не намагалися ховатися, й нашим розвідникам легко було вистежити їхній табір.

Гнітючі передчуття справдились. В широкій долині, неподалік від місця нашої зимівлі, отаборилось понад два десятки білих переселенців. Як можна було вгадати з різних ознак — отаборились вони назавжди. Привезли з собою родини й майно, збудували перші хати з грубо обтесаних колод, а в загорожах тримали худобу й коней.