І, дивлячись нерухомо в далечінь, Білий Вовк заявив:

— Стежка наших воїнів буде повита успіхом. Ви хочете неодмінно знати: скільки загине ворогів?

— Просимо.

— Їх загине вісім.

— А наших?

— З наших ніхто не загине! — запевнив чаклун.

Це була дуже добра обіцянка, і велика радість запанувала серед воїнів.

Ми готувалися вирушити всім табором. Воїни, призначені для нападу, повинні були відокремитися від нас біля ворога. Ми залишалися на місці ще кілька годин, щоб дочекатися ночі і в мороці здійснити найважливіший обряд, так зване «пророкування бізонячого черепа».

Для цього потрібна була голова щойно вбитого бізона, але за ті кілька годин, які нам залишалися, тяжко було щось уполювати, отож задовольнилися старим черепом, який легко було знайти в прерії.

На заході сонця бізонячий череп поклали посеред площадки, де зараз тільки стояв наш табір, все майно якого було вже спаковане і навантажене на коней. За кільканадцять кроків від черепа сиділи кружка члени нашої групи, крім тих, які стояли на варті на віддалених постах. Навіть нам, дітям, дозволили подивитися на цю церемонію, і тільки посадили нас за спинами дорослих. Признаюсь, почуття тривоги стискало мені серце і я ледве стримував тремтіння, але все одно хотів усе бачити. Я сидів за спиною брата Міцного Голоса.

Білий Вовк сів біля черепа і почав співати заклинання. Надходила ніч, тільки на заході ще ясніло небо. На близьких пагорках почали жалібно вити степові вовки, койоти, наче вторуючи пісні чаклуна. Коли спів змовк, залягла глуха тиша. І раптом Білий Вовк вигукнув так пронизливо, що я весь затремтів:

— Воїни! Наближається хвилина пророкування! Пильно вдивляйтеся в голову бізона, чи не побачите в ній чогось!

В півмороці череп вирізнявся каламутною білястою плямою, але поки що на ньому не видко було нічого.

Знову загримів голос чаклуна:

— Якщо череп подасть якийсь знак, дякуй те духам за добре пророкування.

Тільки-но він це вимовив, з орбіт черепа посипалися іскри. І що б ви думали: він почав колихатися!

Сторопілий Міцний Голос, який сидів попереду, шепнув мені на вухо.

— Колишеться, мов живий бізон, вражений кулею.

Білий Вовк заспівав друге заклинання, і тоді з ніздрів черепа ринув дим. Коли чаклун на хвилину перестав співати, всі почули рев бізона.

Цього ми, хлопці, вже не могли знести. Ще коли з очей черепа сипалися іскри і він колихався, ми дуже перелякалися, але тепер, коли мертва голова заревла, ми заверещали від жаху і сипонули врозтіч, хто куди. Дорослі погналися за нами й переловили одного за одним. Тут нас почали заспокоювати, що нема чого боятися, що бізоняча голова віщувала нашим воїнам щасливий похід. Матері добродушно кепкували з нашого переляку і називали нас своїми малими дівчатками. Ми заслужили на це.

Тут треба знову сказати, що всі таємниці, які тоді здавалися такими незрозумілими й грізними, легко можна було пояснити звичайнісінькими фокусами нашого чаклуна. В орбіти черепа він, напевне, встромив бенгальські вогні, в нічній темряві легко міг ворушити череп. з допомогою кінської волосини, а в тому, що Білий Вовк умів ще й говорити черевом, я зараз не маю найменшого сумніву. Можна йому закинути, що він нас дурив: адже тоді ми були ще повні забобонів, і такими фокусами чаклун міг добитися величезного, впливу на наше плем'я. Сьогодні це мені зрозуміло, але як я налякався тієї ночі, як похолов, побачивши чари Білого Вовка!

Коли ми незабаром вирушили в дорогу, всі воїни були повні завзяттям та вірою в перемогу. Мабуть, цього й хотів Білий Вовк.

Ми гналися за ворогом ніч, день і знову ніч. Другої ночі заснули лише на дві години. Вранці третього дня довелося вжити заходів перестороги, бо ворог був недалеко. Вогнища не розпалювали, трималися в долині, на вершини пагорків виходили тільки вартові. В поході весь час вони йшли попереду й поверталися до нас з новинами. Ворони намагалися залишати після себе якнайменше слідів. Та навіть я побачив де-не-де їхні сліди на землі, і з того часу став уважати себе за досвідченого воїна.

Краєвид змінювався. Навколо було менше пагорків, прерії рівнішали. Тільки потоки й річки повимивали в них глибокі долини. В одній із таких долин ми побачили табір ворогів, які, мабуть, збиралися затриматись тут на кілька днів. Ворони поставили для коней частокіл, щоб вони не могли втекти вночі.

Ми затрималися в невеличкій улоговині, миль за шість від табору ворон. Отут ми й чекали цілий день. Нікого не виряджали на полювання, не дозволяли також розпалювати вогнища. На вечерю вбили старого коня, і їли його м'ясо сирим, порізаним на дрібні шматки.

День був сонячний, ніч мала бути зоряна. Смерком ми вирушили цілим табором, щоб ближче підійти до ворон. Призначені для бою воїни були вже напоготові.

Раптом двоє моїх ровесників, Дерев'яний Ніж і Рівний Сніг, під'їхали до Міцного Голоса. Вони були обурені.

— Нас хочуть скривдити! — з люттю прошепотів Дерев'яний Ніж братові на вухо. — Ти знаєш?

— Нічого не знаю.

— Воїни нападуть на табір ворон, а нам накажуть залишитися в тилу…

— Ми будемо чекати разом з жінками, а воїни будуть битися!

— А що ж ви хочете робити? — запитав Міцний Голос.

— Вони повинні забрати нас з собою, щоб ми бачили, як це робиться!

— Свята правда! — спалахнув брат. — Повинні нас забрати!

— Мене також! — загукав я.

Я вже передчував велику пригоду.

— Тебе, опецьку? — зміряв мене Дерев'яний Ніж зневажливим поглядом, який я відчув навіть у темряві. — Ти, нікчемо, сиди з дівчатами!

— Чого ти ображаєш мене, гаде дерев'яний! — буркнув я у відповідь.

— Малий Бізон піде з нами! — заявив брат спокійним, рішучим голосом.

Ми помчали до батьків і виклали їм наше прохання.

— Там може вибухнути бій! — застерігали батьки. — Посиплються кулі…

— Ми повинні це бачити.

— Не галасуйте так, шибеники!.. Нехай вирішить вождь.

Отож ми побігли до вождя, захопивши по дорозі ще кількох хлопців. Крокуюча Душа був заклопотаний готуванням до нападу і навіть не схотів нас вислухати, але за нас заступився один із старших воїнів:

— Нехай почують запах пороху! Дозволь — я візьму їх під свою опіку. Хай придивляються здалека…

— На твою відповідальність! — попередив вождь.

— На мою, гаук!

Ми страшенно зраділи і мало не цілували старого воїна. Батьки згодилися, так само як і вождь, і дозволили нам іти за ними, але на певній відстані. Нам докладно розповіли, як ми повинні триматися під час бою. В цій купці хлоп'ят я був наймолодший.

Після вечері вождь наказав воїнам і нам, хлоп'ятам, викупатися в ріці. Замість мила ми брали пісок і шарували тіло з усієї сили, щоб усунути запах конини, яку їли на вечерю. Коні не зносять цього запаху: ледве почувши дух кінського лою, вони стають мов шалені. А нам треба було відбити коні тихцем, непомітно.

Я був ще занадто малий, щоб добре розуміти всі деталі плану наших дій. Знаю тільки, що ворони тримали коні в загорожі, неподалік від річки, назву якої вже не пам'ятаю. Зараз же біля загорожі, в ущелині, стояло кільканадцять наметів. У двох наметах, біля загорожі, оселився Ракстон та його білі товариші, в інших — ворони з родинами. Наш план полягав у тому, щоб зруйнувати загорожу з боку річки і вигнати крізь пролам коней — і вкрадених, і тих, що належали воронам. Битися з воронами наші не збиралися, але половина воїнів, яка мала рушниці, мусила причаїтися на пагорках понад табором і, якщо ворони прокинуться й здіймуть тривогу — обсипати обидва намети Ракстона градом куль. Тут треба було насамперед знешкодити американців, найкраще озброєних і найгрізніших наших супротивників.

Ми, хлопці, пішли за тим загоном, який мав виганяти коней із загорожі. Коли ми виходили з табору, нам довелося затриматися через собак. Вони ніби відчували, що буде якась пригода, і неодмінно хотіли бігти за нами. У кожного хлопця був один або й двоє улюбленців. Матерям довелося прив'язати собак у наметах. Мій Пононка вовчим звичаєм сумно завив на прощання.