— Ніякого «але», — процідив він коротко. — Мені нема коли з вами теревені правити, а треба йти царювати. Беріться до діла й покажіть, що вмієте.

І пішов сів на трон і став царювати.

«Ото халепа! — почухав потилицю дроворуб. — Ото вскочив! Як же мені лікувати оцю принцесу? Хіба я знаю, як це робити? Ото ще напасть! І що ж тепер діяти, хай йому грець! Не вилікую цієї дівчини — відітнуть мені голову. І коли б оце не казка, то я сказав би: не можна отак ні сіло ні впало відрубувати комусь голову! І впхав чортяка мене в казку! В звичайному житті ніколи б мені такого не сталося. Гей, людоньки добрі, як же мені виплутатися з оцієї біди?»

З такими та ще чорнішими думками дроворуб сів собі на порозі султанського замку й зажурено зітхав. «І чого їм заманулося, бог би їх побив, робити лікаря з мене? Звеліли б мені зрубати ці або ті дерева, тоді я показав би їм, на що здатен! Так працював би, аж тріски летіли б! Але ж і заросло тут навколо деревами, наче в пралісі, й сонечка не видно! То в замку, певне, сирість, пліснява, затхлість і мокриці! Постривайте ж, я ось покажу вам свою працю!»

Сказавши таке, він скинув куртку, схопив пилу та сокиру й почав валити дерева, що росли навколо султанового замку. Це, одначе, були не яблуні, не груші, ані горіхи, як у нас, а самі пальми та олеандри, кокоси, драцени й фікуси, високі й стрімкі махагонові дерева та інша екзотична зелень. Уявляєте собі, пане Магіяше, як наш дроворуб заходився біля них? Коли віддзвонило полудень — навколо замку лисів чималенький проруб, а дроворуб, витерши рукавом піт з лоба, дістав з торбини буханець чорного хліба та сир, які прихопив з дому, й взявся до їжі.

А принцеса Зубейда й досі ще спала в своїй сірій кімнаті і, як ніколи, смачно сапала під те сюрчання та цюкання пили й сокири! Збудила її тільки раптова тиша, коли дроворуб, кинувши валити дерева, сів на колоді й заходився уминати чорний хліб із сиром.

Принцеса розплющила очі й здивувалася: скільки ж то дивного світла в кімнаті! Вперше за її життя впала сюди сонячна злива й заповнила сіру кімнату ясною блакиттю. Принцеса наче купалася в оцій ласкавій зливі, а у відчинене вікно линув до кімнати міцний, приємний запах свіжозрубаних дерев, і вона з насолодою глибоко вдихала його. А до цього духмяного смолястого запаху домішувалося ще щось таке, чого принцеса досі не знала. «Що ж то воно?» — виглянула вона у вікно й побачила замість високої стіни дерев ясну галявину прорубу в сонячному світлі, а там сидить собі кремезний дядько й смачно їсть щось чорне та щось біле — саме те, від чого й заскребло ніздрі принцесі. Таж відомо, що всякому найкраще пахне те, що їсть хтось інший.

Принцеса не могла вже витримати; ті пахощі вабили її вниз, перед замок, до того дядька, який обідав на прорубі. Кортіло дізнатися, що то він їсть.

— А, принцеса! — озвався дроворуб з повним ротом. — Не хочете шматок хліба та сиру?

Принцеса зашарілася, завертілася — соромилася сказати, що дуже їй хочеться покуштувати того запашного.

— Беріть, а чого ж! — одрізав дроворуб величенький окраєць. — Нате Нате!

Принцеса зиркнула навкруги, чи хто-небудь не бачить.

— Дякую, — мовила нишком, а скуштувавши хліба та сиру, сказала:

— Ох і смачне!

Та й справді, хіба така принцеса їла коли-небудь у житті хліб із сиром?

Саме тоді виглянув у вікно пан султан Сулейман і тут же очам своїм не повірив. Замість густої стіни дерев ясніє зруб у сонці, а на купі колод сидить принцеса з повним ротом, вуса од сиру в неї від вуха до вуха, і їсть вона так смачно, як іще ніколи не їла.

— Дай же їм, боже, здоров'я, що кінець кінцем знайшли та привели таки справжнього вченого доктора до моєї дочки, — відітхнув Сулейман з полегкістю.

З того дня, пане Магіяше, принцеса стала одужувати, личко її набралося рум'янців, і їла вона, як вовчиця. Ось що таке світло, сонце й свіже повітря, пане Магіяше. Кажу я вам це тому, що й ви ось сидите в темній печері, де нема ні сонця, ні повітря. А жити так, пане Магіяше, нездорово. Ось що хотів я вам сказати.

Коли гронівський лікар закінчив саме казку про сулейманську принцесу — надбіг рябий Вінцек з трьома лікарями з Горжічок, Упіци та Костелця.

— Веду їх! — гукав він іще здалека. — Ото я набігався, людоньки добрі!

— Вітаю вас, панове колеги! — мовив гронівський лікар. — А ось і наш пацієнт, пан чорнокнижник Магіяш. Стан здоров'я його, як бачите, не дуже втішний. Пацієнт свідчить, що проковтнув сливу, або чорнослив, або кісточку. На мою скромну думку, недугу можна назвати швидкою сливотідою.

— Гм, гм! — сказав лікар із Горжічок. — А я б назвав цю недугу задушливою сливотідою.

— Не хочу заперечувати шановним колегам, — озвався лікар із Костелця, — але скажу вам, що йдеться в цьому випадку про глоткову кісткотіду.

— Панове! — сказав упіцький лікар. — Усі ми, я думаю, погодимося на тому, що в нашого пацієнта випадок швидкої сливоглоткової кістко-сливотіди.

— Ну, то поздоровляю вас, пане Магіяше! — мовив лікар із Горжічок. — Це дуже важка й серйозна недуга.

Цікавий випадок, — додав лікар із Упіци.

— Е, пане колего! — вставив на те костелецький лікар. — В мене були куди кращі й цікавіші медичні випадки. Чули, як я вигоїв Гейкала з Кракорки? Коли ні, то послухайте.

Минуло вже чимало років відтоді, коли в лісі на Кракорці жив Гейкало. Це, знаєте, одне з найогидніших страшил, які тільки є на світі, йде собі людина вночі лісом, аж тут як загейкає за нею, як зареве, заголосить, заквилить, завиє або й зарегочеться моторошно. . . Звісно, що злякана на смерть людина кидається бігти наосліп, мчить, тікає, аж душу витрушує із жаху. І отак бісів Гейкало нападав та лякав усіх багато років, і люди вже боялися йти там поночі.

Аж одного разу приходить до мене на прийом якась дивна людинка, смішне опудало з отакенною хавкою від вуха до вуха, з ганчіркою на шиї, і шипить, харчить, хрипить, пищить та кашляє — годі й добрати, чого хоче.

— Що у вас? — питаю.

— Пане лікарю, — зашипіло воно, — я наче захрип, прошу вашої ласки.

— Бачу, — кажу, — а хто ви такий?

— То я, прошу ласки, той самий Гейкало з гори Кракорки.

— Ага, — кажу, — то ви отой лайдак, отой гультяй, що лякає людей у лісі? А сто чортів, то це ж добре, що вам нарешті заціпило. І годі вам сподіватися, що я лікуватиму ваш фари- або ларингіт, або горлар катранки, тобто я хотів сказати, катар горлянки, щоб ви й далі могли гейкати на людей та наганяти на них жах! Ні, хрипіть та шипіть собі з богом, принаймні так буде спокійніше.

Тут Гейкало став просити мене:

— Ради бога, пане лікарю, благаю вас, вилікуйте мене від оцієї хрипоти, а я вже буду добрий — не страшитиму людей.

— Оце і я вам раджу, — кажу. — Ви надто вже перекричалися й тому втратили голос, ясно? Тож, братчику, страшити в лісі — це вже не для вас: там холодно й сиро, і у вас запалення дихального шляху. Не знаю, не знаю. . . Ваш катар можна б іще вилікувати, але вам треба кинути страшити й піти кудись із лісу. Інакше ніхто не вилікує вас.

Гейкало зажурився й почухався за вухом:

— Нелегка це справа. А як же я житиму, коли не буду страшити? Таж я нічогісінько не вмію, крім гейкати та верещати, та й то поки мав голос.

— Ех, чоловіче! — кажу я. — З отаким, як у вас, рідкісним голосовим органом можна піти співати у оперу, торгівцем на базар або викликувачем до цирку. Бо такий гарний і могутній голос шкода марнувати в лісі. В місті ви б краще застосували ваш талант.

— Це і я собі іноді кажу, — признався Гейкало. — Ну, що ж, спробую влаштуватися десь у місті, коли тільки знову матиму голос.