—Як? — швидко спитав стриж.

—Не знаю, — відповіла синиця, — мабуть, на кораблі. Або й на літаку. Адже під черевом літака вона могла приліпити гніздо з віконечком, щоб можна було вистромити голову, а то й сплюнути вниз. Ну, через рік ота ластівка повернулася й хвалилася, що була в Америці, й там наче все не таке, як у нас. «Там, — каже, — такий прогрес, що годі й порівнюватися з нами. Будинки такі височенні, що коли б, скажімо, з гороб'ячого гнізда на даху випало б яєчко, то падало б воно так довго, що дорогою вилупився б з нього горобчик, цей горобчик виріс би, одружився б та мав би купу дітей, потім постарів би та вмер дідуганом, тож на тротуар упало б уже не яєчко, а старий мертвий горобець. Отакі там височенні будинки». Розповідала ще оця ластівка, що в Америці будують усе з бетону й що вона теж навчилася цього. Хай, мовляв, тільки ластівки злетяться, й вона покаже їм, як ліпити ластівчине гніздо з бетону, а не з болота, як ліплять і досі дурні наші ластівки. Ну, й злетілися ластівки з Мніхових Градіштів, Часлава таПржелоучі, з Чеського Броду й Німбурка, навіть із Соботки та Челяко

виць. Прилетіло їх стільки, що люди мусили напнути сімнадцять тисяч триста сорок дев'ять метрів телефонних і телеграфних дротів, аби ластівки мали де сісти. А коли вже злетілися всі, американська ластівка сказала: «Тож дивіться, сестри, як в Америці роблять будинки або гнізда з бетону. Спершу насипаємо купку цементу. Потім купку піску. Далі поливаємо одне й друге водою, мішаємо їх на кашу, а з цієї каші будуємо модерне гніздо. Коли ж цементу немає, тоді робимо кашу з піску та гашеного вапна. Я ось покажу вам, як гасити вапно». Сказавши це, вона пурхнула на новобудову, де працювали муляри, схопила зернину негашеного вапна в дзьобик і полетіла назад. Але в дзьобику, звісно, вогко, й вапно почало в роті їй гаситися, шипіти й пекти. Ластівка злякалася, випустила це зернятко вапна й скрикнула: «Ось, бачите, як гаситься вапно! Але ж і пече! Ах, уй, ой-йой-йой! Ай-яй-яй! Ой людоньки, як пече! Ой, рятуйте! Ой матінко рідна, ой, як гаситься вапно!» Наслухавшись тих зойків та лементу, ластівки вже не чекали, що буде далі, а махнули хвостами й полетіли собі додому. «А хай йому грець, — сказали вони, — щоб оце ми ще спекли собі роти та дзьоби!» Але ж я, людоньки, забалакалася, а мені пора на базар! — закінчила синиця.

— Кумо синичко! — озвалася косиха. — Коли вже летите на базар, то купіть мені кіло черв'яків, тільки гарних і довгих. Мені сьогодні ніколи — треба вчити дітей літати.

—Ну, що ж, сусідко, рада виручити вас, — сказала синиця. —Я любко, знаю, як важко навчити дітей добре літати.

—А знаєте, хто навчив нас, птахів, літати? — озвався шпак з берези. — Ось слухайте! Я чув це від карлштейнського ворона, того, що прилітав сюди у ті великі морози, пам'ятаєте? Цей старий, уже столітній ворон чув од свого діда, а тому дідові розповідав його прадід, який знав це від своєї прабаби по материнській лінії, а та прабаба божилася, ніби це свята правда. Отож кожне з нас бачить іноді вночі, як з неба падає зірка. Але ж не кожна зірка, що падає, є зіркою, — це золоті небесні яйця. Швидко падаючи з самого неба, небесне яйце розпікається в розгоні й світиться вогнем. Карлштейнський ворон божився, що це свята правда. Та люди однак звуть такі небесні яйця якось інакше: метр, а чи монтер, ментор, а чи мотор, ну. . .

—Метеор! — сказав кос.

—Метеор, еге! — погодився шпак. — Тож птахи тоді ще не вміли літати, а тільки бігали по землі, мов кури. Дивлячись не раз, як падає з неба таке небесне яйце, вони міркували, як би то висидіти його та побачити, що за птаха вилупиться з нього. Це чистісінька правда, бо так казав старий ворон. Ну, якось увечері птахи гомонять собі про це, аж тут недалеко за лісом — геп! З неба впало із свистом золоте розпечене яйце. Всі кинулись туди, а попереду всіх — довгонога чапля. Знайшла вона, схопила те золоте яйце, але воно було таке гаряче, що чапля попекла собі ноги. Та вона якось таки донесла його до птахів, а тоді стрибнула у воду, щоб охолодити попечені ноги. Відтоді чаплі й бродять у воді, щоб менше пекло їх. Це розповідав мені отой ворон.

— А що він казав тобі далі? — цікавився стриж.

Потім, — мовив далі шпак, — пришкандибала туди дика гуска й сіла на те гаряче яйце, щоб висидіти. Але тут же попекла собі живіт і стрибнула в ставок, охолодити його. Відтоді й плавають гуси по воді. Так приходили всі птахи висиджувати небесне яйце.

— І стриж? — спитав стриж.

— Приходив і стриж, — відповів шпак. — Всі птахи висиджували його. Відмовилася тільки курка, коли дійшла її черга. «Як? Як? — сказала вона. — Мені нема ко-коли, нема ко-ко-ли. Хіба я дурна на ньому сидіти? Нема ко-коли!» І не схотіла сидіти. А коли вже всі птахи посиділи на тому яйцеві, тоді вилупився з нього небесний ангел. Він не дзьобав, як усі птахи, ні зерна, ані черв'ячків, а злетів собі в небо, заспівав «Алілуйя», а тоді сказав птахам: «Дорогі птахи, я повинен віддячити вам за те, що висиділи мене. Отож ви літатимете від сьогоднішнього дня в небі. Вам треба лише змахнути крилами, а потім — пурх! — і ви вже літаєте. Увага, починаємо: раз, два, три!» За оцим «три» птахи злетіли та літають і досі. Лише курка не вміє літати за те, що відмовилася сидіти на небесному яйцеві. А що це свята правда, спитайте в карлштейнського ворона.

— Друзі, увага! — сказав кос. — Раз, два, три!

За цим усі птахи стрепенули хвостиками, змахнули крилами й полетіли, кожна зі своєю піснею та в своїх справах.

Ви, мабуть, думаєте, діти, що водяників немає, а я скажу вам, що є, та ще й які! У нас, наприклад, коли я був дитиною, жив один у ріці Упі під греблею, другий — під отим дерев'яним мостом у Гавловицях, а третій ховавсь у Радецькому потоці. Прийшов він якось до нашої хати, щоб мій татко вирвав йому зуба, й приніс за те кошик срібних та рожевих форелей, гарненько перекладених кропивою, аби не задихнулися. А що він був водяник, то це видно з того, що по ньому на стільці залишилася калюжа. Ще один водяник сидів під млином у мого дідуся в Гронові й тримав у воді під лотоками шістнадцятеро коней. Ось чому інженери казали, що річка Метуя має на тому місці шістнадцять кінських сил. Оці шістнадцятеро білих коней щодня тягли й тягли, а млинові камені вертілися й мололи. А коли одної ночі наш дідусь помер, то водяник випріг нишком усіх коней, і млин три дні не молов. На великих ріках водяники мають ще більше коней, навіть по п'ятдесят або й по сто. Але є й такі бідолахи, що не мають навіть дерев'яної кози.

Такий велиководяник, скажімо, на ріці Влтаві в Празі дуже багатий і великий пан. Є в нього, мабуть, навіть моторовий човен, на якому він їздить собі влітку на море. Та в Празі й звичайний підводяник має іноді грошей, як маку, й шугає собі в автомашині, аж болото з-під коліс летить. А є й такі злиденні маловодяники, які мають тільки калюжку, як долоню, а в тій калюжці — одну жабу, три комарі та два жуки-плавунці. Інший бідолаха сидить у такому струмочку, в якому й миша черевця собі не замочить. Такий маловодяник може впіймати собі за цілий рік лише кілька паперових човників та втоплену прачкою дитячу пелюшку. Є такі, є. А ось, приміром, рожемберзький водяник має собі двісті двадцять тисяч коропів, а крім того, лини, карасі, усачі й навіть зубаті щуки. Так, нема рівноправ'я в світі.

Водяники живуть самотою, але раз або двічі на рік під час великої поводі вони збираються звідусіль на окружну, так би мовити, конференцію. В наших околицях вони завжди збиралися на левадах під Краловими Градцями, де була чудова долина з гарними заводями, плесами та затонами, вистеленими м'якеньким багном найвищої якості. Багно те має бути жовтаве або трохи коричнювате, а червоне та сіре не таке вже приємне й ніжне. На такому чудовому багновищі вони засідали й розповідали собі різні новини: що в Суховршичах люди роблять уже меліорацію й тамтешній водяник, старий Іречек, мусить іти геть звідти; що все страшенно подорожчало, й коли хочеш прийняти гостей, то плати тридцять крон за невід і по три крони за кухлик. Хто таке бачив? Краще вже кинути це ремесло й узятися до чогось іншого. Інші розповіли, що рудий яромержський водяник Фалтис улаштувався вже продавцем мінеральної води, а кривий Слепанек став слюсарем і лагодить водопроводи, та й інші вже замінюють свій фах.